Історії жінок

Ольга з чоловіком Олексієм приїхали з роботи додому. Олексій пішов у спальню, а потім вискочив неї і почав бігати по квартирі у пошуках домашнього одягу. – Олексію, я іду в душ. Постав, будь ласка, воду на вареники, – м’яко попросила Ольга. – Спочатку зготуй вечерю, а потім купайся! І приший мені одразу ґудзик, а то забудеш! – Олексію, я втомилася. Давай ти вареники звариш, а я з ґудзиком розберуся, – попросила жінка. – Сваритися хочеться?! Останнім часом мене взагалі не слухаєшся. Все робиш наперекір! Ольга оторопіла від почутого

Вони з чоловіком щойно приїхали з роботи. Зі спальні з’явився Олексій. Чоловік бігав квартирою в пошуках домашнього одягу.

– Олексію, я іду в душ. Постав, будь ласка, воду на вареники, – м’яко попросила Оля.

– Спочатку зготуй вечерю, а потім купайся. І приший мені одразу ґудзик, а то забудеш.

– Олексію, я втомилася. Давай ти вареники звариш, а я з ґудзиком розберуся.

– Сваритися хочеться? Останнім часом мене взагалі не слухаєшся. Все робиш наперекір!

Ольга оторопіла від почутого.

Вона пішла на кухню. Зазвичай жінка спокійно вислуховувала обурення чоловіка, але цього разу так втомилася, що вперше задалася простим запитанням:

– Чому я взагалі маю слухатися?

Коли по квартирі розійшовся запах вареників, і ґудзик повернувся на колишнє місце, дружина задумливо звернулася до чоловіка:

– Я почуваюся ніби служницею. Давай спробуємо без повчань?

– А як ще розмовляти, якщо ти робиш усе наперекір? Я не про вареники.

– Звідки такі думки? У мене своя думка, у тебе – своя. Наші думки можуть не співпадати. Це нормально.

Олексій склав руки на грудях:

– Запам’ятай. Я – мужик, годувальник. Я говорю – ти робиш. Кохана жінка має слухатись.

– Кохана? Чи зручна?

– Перше випливає з другого, – видав чоловік.

Він тут же осікся.

– Ми разом стільки років. Звісно, ти кохана жінка.

Подружжя вирушило спати.

– Перше випливає з другого.

Ця фраза не давала Олі спокою. Може, чоловік її не любить? Може йому так просто зручно? Тоді навіщо терпіти?

За мудрою порадою вона звернулася до мами. Наталія Дмитрівна вислухала доньку і миттєво винесла вердикт:

– Народжувати тобі треба. Потрібна спільна дитина. Маля буде пізнє, але якось виховаємо. Зате твій Олексій нікуди не подінеться – побачить спадкоємця і відійде. А поки що терпи. Щастя треба заслужити.

– Нам вистачає дітей від першого шлюбу. Аліни і його Дарини. Дівчатам по 20 років, а виробляють Бог знає що.

І друге: де гарантія, що він зміниться? Муштруватиме і мене, і дітей.

– Не буде. Вода камінь точить.

– Мамо, ти це говорила ще 10 років тому. З того часу нічого не змінилося. Коли він сказав про зручну дружину, я ніби прийшла до тями. Хвилину тому було весілля, а зараз по дому бігає злий мужичок і чомусь віддає розпорядження. Наталія Дмитрівна продовжила:

– Сім’я – це віддача. Ми жертвуємо кар’єрою, здоров’ям, вільним часом, але отримуємо у рази більше. Подумай сама. Можна бути вільним птахом, а можна помовчати. Терпи. Ольга не хотіла терпіти.

Увечері, коли Олексій дивився новини, дружина тихенько підсіла до нього.

– Поговоримо?

– Говори, – насупився чоловік.

– Я більше не хочу бути зручною дружиною. Не знаю, чи ти зможеш це прийняти. Хочу поваги.

Олексій кивнув головою. Він легко погодився із дружиною. В очах же явно читалася думка:

– Про що вона взагалі говорить? Чергове марення.

Наступного ранку Олексій зрозумів, з чим погодився напередодні.

– Олю, подай мені шкарпетки з батареї, – звично сказав чоловік.

– Візьми сам. Поруч же сидиш, – поміж справою відповіла Ольга.

Вона стояла перед дзеркалом і фарбувала вії.

– Не зрозумів.

– Не зрозумів – йди на роботу босоніж.

Сварки перетворилися на щоденний ритуал. Олексія дратувала незалежність дружини.

Ольгу ж те, як майстерно він змінював зміст її слів, маніпулював. Оля вже збиралася розлучатися, коли виникли кілька блискучих ідей.

– Хочеш сваритися? Сварись не зі мною, – буркнула жінка.

Увечері вона розповіла чоловікові, що тітка Ніна із 76 квартири знову запускала у під’їзд вуличних котів.

Олексій аж підскочив. Він висловив усе, що думав на адресу сусідки, і заспокоївся. Ідея спрацювала.

На день народження Оля подарувала чоловікові абонемент у тенісний клуб, щоб він там скидав негатив.

Влітку рятувала дача. Усі сили чоловік залишав десь між грядками.

Ідеї із зовнішнім об’єктом сварок та спортом спрацювали чудово.

Із дружиною Олексій свариться значно рідше – не вистачає сил.

Ольга, нарешті, змогла розслабитися та стати хазяйкою власного життя.

Вам також має сподобатись...

Світлана перевірила плиту, вимкнула світло, вийшла з квартири і попрямувала у поліклініку. Людей було мало – літо, багато хто на дачі. До кабінету, біля якого стояла Світлана, раптом підійшов якийсь чоловік. То на талончик свій подивиться, то на двері кабінету… – Вибачте, а не підкажете, Павлюк тут приймає? – запитав він. Світлана йому кивнула. Вона зайшла до лікаря і, вийшовши через пару хвилин, раптом почула: – Світланко?! Це ти?! Ось ми й зустрілися! А я вже й не мріяв, думав все – ніколи тебе не побачу… Світлана оторопіла. Цього чоловіка вона бачила вперше

Галя поїхала на день народження до сестри її чоловіка Славка. Святкували на дачі. Гості погуляли, про Галю якось всі забули і навіть її чоловік. Вона прилягла на дивані й заснула… Прокинулася жінка через шум на вулиці. Галя вийшла на подвірʼя. Гості веселилися, але серед них не було її чоловіка. – Славко твій в хаті був, – засміявся чоловік зовиці. Галя пішла до хати. Вона відкрила двері в одну з кімнат, але там було зачинено і в ній явно хтось був. Двері не відкривали. Галя стояла і не могла зрозуміти, що відбувається

Ліза солодко спала. Раптом задзвонив її телефон. Ліза, не відкриваючи очей, почала нишпорити рукою по поверхні тумбочки. Вона хотіла скинути виклик і знову поринути в солодкий сон. Але телефон все дзвонив і дзвонив. Зітхнувши, Ліза розплющила очі. Дзвонили з незнайомого номера. Дівчина взяла слухавку. – Алло, – ще сонним голосом промовила вона. І тут Ліза аж стрепенулася й застигла, почувши в слухавці дивні слова. – Вибачте, ви, мабуть, помилилися номером, такого просто не може бути, – несміливо сказала дівчиа. Але невідома їй людина все продовжувала говорити і говорити. Ліза відмовлялася вірити у почуте

Лариса приїхала жити у рідне село до матері. Весною вони город посадили. – Ларко, глянь, як вишні цього року цвітуть! – сказала мати. – Не просто це, на добро. Пам’ятаю я, що так цвіли, коли ти у нас з батьком народилася! Лариса з матірʼю до батька на могилку ходила, прибирала її… – Ігорівно, глянь до тебе стукають у хвіртку! – гукнула якось їм сусідка. Мати пішла відчиняти. Дівчина якась стоїть, поряд малий хлопчик на сонечку мружиться… – Вам кого, діточки? – здивувалася Галина Ігорівна. А потім на хлопчика як глянула, і аж ахнула від несподіванки