Історії жінок

Ліза солодко спала. Раптом задзвонив її телефон. Ліза, не відкриваючи очей, почала нишпорити рукою по поверхні тумбочки. Вона хотіла скинути виклик і знову поринути в солодкий сон. Але телефон все дзвонив і дзвонив. Зітхнувши, Ліза розплющила очі. Дзвонили з незнайомого номера. Дівчина взяла слухавку. – Алло, – ще сонним голосом промовила вона. І тут Ліза аж стрепенулася й застигла, почувши в слухавці дивні слова. – Вибачте, ви, мабуть, помилилися номером, такого просто не може бути, – несміливо сказала дівчиа. Але невідома їй людина все продовжувала говорити і говорити. Ліза відмовлялася вірити у почуте

Ліза солодко спала. Їй снилося море. Як же ж добре! Щось задзвеніло в далині. Звук наближався і заважав насолодитися красою природи…

Це виявляється дзвонив її телефон. Ліза, не відкриваючи очей, почала нишпорити рукою по поверхні тумбочки. Вона хотіла скинути виклик і знову поринути в солодкий сон.

Але телефон все дзвонив. Зітхнувши, Ліза розплющила очі.

Дзвонили з незнайомого номера.

Дівчина взяла слухавку.

– Алло, – ще сонним голосом промовила вона.

І тут Ліза аж стрепенулася й застигла, почувши в слухавці дивні слова.

– Вибачте, ви, мабуть, помилилися номером, такого не може бути, – несміливо сказала вона, але невідома людина продовжувала говорити.

Ліза відмовлялася вірити в почуте. У слухавці почулися гудки, людина закінчила розмову.

– Що за нісенітниця, цього не може бути! – тільки й подумала дівчина. – Я ще вчора ввечері розмовляла з Андрієм, у нього все було гаразд. Це його однофамілець. Зараз я зателефоную йому, і ми разом посміємося…

Вона набрала номер чоловіка.

– Абонент знаходиться поза зоною досяжності, – почула вона.

Вона повторила виклик, результат був таким самим. Тільки зараз вона почала розуміти, що дзвінок від незнайомця не був розіграшем…

Дзвонили і просили приїхати на впізнання її чоловіка…

Через годину Ліза стояла і впритул дивилася на таке спокійне обличчя Андрія…

Чоловік у формі з жалем дивився на гарну молоду жінку. Її чоловікові просто не пощастило, їхав машиною, відволікся, а там зустрічна вантажівка…

Винуватця затримали, але чоловіка вже не повернеш.

– Випадковість, а людини немає, – думав чоловік у формі, скоса дивлячись на Лізу.

Вона мовчки підписала всі папери, вийшла надвір і сіла на лавку. Жінка шкодувала лише про одне – місяць тому вона посварилася з Андрієм і він переїхав жити до друга.

Весь цей час вона ігнорувала його спроби примирення і тільки вчора вони нарешті домовилися зустрітися і все обговорити. Андрія більше немає, решта стала неважливим. Ліза тільки зараз відчула, що сльози ось-ось потечуть по щоках. Вони тихенько заплакала і затулила руками обличчя. Повз неї йшли люди, та ніхто не звертав уваги…

Вдома все нагадувало про чоловіка. Квартиру Андрій купив ще до шлюбу із Лізою. Щоб хоч якось заспокоїтись, вона підійшла до кухонної шафи, дістала ігристе. Стало трохи легше. Зателефонувала на роботу. Їй дали три дні відпустки.

Тепер треба було дзвонити всім родичам і друзям, щоб повідомити їх про відхід Андрія.

Знаходитись одній в тиші великої трикімнатної квартири Ліза вже не могла. Вона схопила сумку і вийшла надвір. Довго ходила доріжками сусіднього скверу, а потім почала обдзвонити друзів Андрія. Близьких родичів чоловік не мав. Був лише якийсь далекий родич, але вона навіть не знала, як його звуть.

В останню чергу вона зателефонувала своїй матері.

– Мамо, Андрія більше з нами немає. Поминки післязавтра. Чекаю на тебе цього дня опівдні.

І Ліза поклала слухавку. Вона не хотіла чути фальшивих співчуттів.

Мати була проти шлюбу Лізи з Андрієм. Вона вважала, що дочка мала працювати і допомагати матері грошима, а не витрачати гроші на свою сім’ю. Та й хто такий Андрій, якщо в нього батьків навіть немає.

Наступні дні минули, як у тумані. Ліза трималася лише на заспокійливих. Вона годинами лежала без сну. Вона звинувачувала себе у відході чоловіка. Якби тоді вона стрималася, не вередувала, то все було б інакше. І Ліза нічим не могла заглушити цю думку.

Друзі Андрія допомогли з організацією поминок. Ліза навіть не помітила, що ні її матері, ні молодшої сестри поряд із нею не було. Усе скінчилося. Вона знову одна у цій квартирі, де все нагадує про чоловіка.

Зранку її розбудив будильник. Потрібно було йти на роботу. Увечері вона там затрималася, додому йти не хотілося. Начальство з радістю схвалило порив Лізи і відразу її навантажили додатковими звітами. Вона була лише рада. Дні миготіли непомітно.

Настала субота. Їй знову наснилося море. Вона прокинулася від яскравих сонячних променів. Лізи усміхнулася вперше після відходу чоловіка і зрозуміла, що дуже хоче їсти. І тут у двері подзвонили. Прийшла мати із молодшою сестрою Лізи.

– Ми прийшли тебе провідати. Вибач, що на поминках не було. Я вирішила, що не варто відволікати тебе, – мати швидко зайшла в квартиру, не слухаючи відповіді Лізи.

Ганна Петрівна та Аліса розташувалися на кухні.

– Ми тут вирішили згадати твого чоловіка, – мати витягла з сумки біленьку, дешеву ковбасу й хліб. – Що-небудь смачненьке у тебе знайдеться?

Ліза відкрила холодильник. Там було пусто.

– Ну, давайте, згадаємо покійного, – мати взяла біленьку.

Аліса повторила за матір’ю, а Ліза тільки пригубила і поставила назад.

– Гидуєш з нами помʼянути? – мати знову взяла собі і дала молодший доньці.

Мати задоволено зітхнула, якось вся обм’якла й подобріла.

– Що ж, доню, поговоримо про наше життя. Чоловіка твого вже не повернеш. Як то кажуть – Бог дав, Бог взяв. Тепер треба подумати, як далі будемо жити.

– Ти що маєш на увазі? – не зрозуміла Ліза. Їй уже хотілося, щоб родичі швидше пішли. І не поверталися…

– У Андрія близьких родичів не було. Правильно? От і добре. Тепер за законом все його майно належатиме тобі. Ти вже дізнавалася, що потрібно зробити, аби отримати спадщину?

Мати ще більше обмʼякла і почервоніла. Ліза почала прибирати зі столу, але мати і сестра лише байдуже дивилися на неї.

Не дочекавшись відповіді Лізи, Ганна Петрівна продовжила:

– Ти не тягни з цим, багато зараз пройдисвітів розвелося. Знайдуться охочі на чуже майно. Он у тебе квартира яка, палац, а не квартира, – і мати заздрісно озирнулася. – Ми ж з Алісою тулимося у двокімнатній, а ти як королева тут живеш.

І Ганну Петрівну понесло. Вона почала скаржитися на свою долю, розповідати, як одна піднімала двох доньок, недосипала. Виговорившись і зрозумівши, що біленької вже нема, Ганна Петрівна, раптом миттю посерйознішавши, заявила:

– Не ходитиму колами. Тобі ця квартира дісталася задарма, тому, як і пасує слухняній дочці, тобі треба з нами поділитися. Цю квартиру ти маєш продати, гроші поділити на нас трьох. Одним словом, готуй папери про спадщину!

– Ось, значить, як, – Ліза не мала ілюзій і нічого віддавати родичам не збиралася. – Мамо, ти забула, чотири роки тебе не хвилювало, де я і що зі мною. А тут одразу примчала. Я тобі вже кілька років щомісяця переказую гроші.

– Які гроші, копійки! – сказала Ганна Петрівна.

Ліза продовжувала, не зважаючи на матір.

– Я не збираюся нічим ні з вами ділитися. Тема закрита. Піднімаємось і на вихід, – якомога спокійніше сказала вона.

Вона знала характер матері. Ганна Петрівна вигукувала щось про невдячність, несправедливість, але Ліза пішла у ванну і відкрила воду, щоб не чути цього.

Знову підступили сльози. Вона просиділа там майже годину, а коли вийшла, мати й сестра вже пішли.

Ліза розсміялася, коли зрозуміла, що родичі прихопили із собою чашки й навіть каструлю.

У кімнаті в скриньці не було прикрас, у конверті, в якому лежали гроші, які їй зібрали друзі Андрія, було порожньо.

– Ну все, тепер я остаточно в розрахунку з ними, – подумала Ліза. – Хай беруть. Більше ми не побачимося, і в мене починається нове життя…

Вам також має сподобатись...

У Тетяни був чудовий настрій. Сьогодні у неї вдома мало бути перше побачення з Миколою! У двері подзвонили. Микола зайшов без квітів, але з ігристим. Господиня бігала з кухні в кімнату, намагаючись у всьому догодити кавалеру. Вони трохи посиділи. Коли ігристе майже закінчилося, Микола сказав: – Замало буде, піду я ще в магазин сходжу… Він пішов. Магазин був не так вже й далеко. – Щось він затримується, – подумала Тетяна. Вона йому подзвонила, але телефон було вимкнено… Тетяна одяглася, пройшла шлях до магазину й назад. Нема Миколи! І раптом вона зрозуміла несподіване

Весь тиждень Ніна готувалася до Великодня. Квартиру вимила до блиску, пасок напекла… А вже яєць нафарбувала! І звичайних, і в лушпинні цибулі, і з чаєм каркаде! І ось настала Страсна субота. Ніна почала збиратися в церкву, щоб освятити все, що приготувала до свята… Вона вбралася в нове біле пальто, взяла яскравий шарфик і вирушила до церкви. Ніна вийшла на зупинці і пішла по тротуару до церкви… До храму, окрім неї йшло багато людей. Раптом Ніна обернулася і застигла від побаченого. – Боже, та хто це такий? – тільки й подумала вона

Наталя лежала в пологовому. Зранку вона вирішила подзвонити до свого чоловіка Олександра. – Сашко, слухай тут така справа… – невпевнено сказала вона в слухавку. – Що трапилося?! – ахнув чоловік. – З тобою все добре?! Чи з донечкою щось? – Та ні, – заспокоїла чоловіка Наталя. – З нами все гаразд, тут в іншому справа … – Ну, слава Богу! – зітхнув Сашко. – Добре кажи, що ти там ще надумала? – Сашко, слухай! – рішуче сказала Наталя. – Тут дівчинка є… Так ось, вона сина народила, але є проблема, – Наталя затихла. – Та кажи вже, що там таке?! – Сашко не розумів, що відбувається

– Ігорівно! – Тетяна Петрівна стала навшпиньки біля паркану. – Ніно-о-о! Ніхто не відповів… Жінка прислухалася. За сараєм чувся голос її сусідки, Ніни Ігорівни. Відповідав їй чоловік – Віктор Максимович. – Знову сваряться, доведеться дзвонити! – вирішила Тетяна Петрівна. Вона пішла додому і взяла телефон. – Ой, Петрівно, а ти чого дзвониш? – відповіла Ніна Ігорівна. – Гукнути не могла? – А тебе догукаєшся?! – ахнула Тетяна Петрівна. – Я чого дзвоню. Справа у мене важлива… Почула я недавно розмову доньки з подругою. Так все про нас з тобою говорили! – І що ж вони там казали?! – Ігорівна не розуміла, що відбувається