Життєві історії

Тамара переїхала в місто з села і влаштувалася працювати офіціанткою. Вона навіть змогла зняти кімнату в гуртожитку. Багатих залицяльників чомусь не було… Ніхто не хотів зв’язуватися зі звичайною приїжджою дівчиною. Матері в Тамари не стало, а до батька вона приїжджала рідко. – Господи, як я втомилася! – скаржилася Тамара подрузі. – От якби в мене була власна квартира, то я б легко вийшла заміж! – А ти продай хату в селі і купи. – Та я б з радістю, от тільки батько заважає! І тут Тамара зважилася на одну не дуже хорошу річ

Михайло Семенович з сумом чекав на той момент, коли стане немічним, нікому не потрібним старим. Здавалося, він напам’ять вивчив слова своїх батьків, які щодня твердили йому те саме, і завдяки цьому з кожним роком життя він переживав все сильніше і сильніше.

– Обов’язково одружуйся з дівчиною, у якої велика родина. У таких сім’ях шанують батьків, а якщо в сім’ї одна, чи дві дитини, то вони обов’язково виростають самозакоханими.

Це тоді він не розумів, яка різниця з якої сім’ї буде його майбутня дружина, і як кількість дітей у сім’ї може позначитися на їхньому характері, зате зараз, будучи вдівцем, він часто згадував батьків, які, як виявилося, мали рацію.

– Ех, повернутися б у той час, коли батьки були живі, – розмірковував Михайло Семенович. – Я тоді жив би зовсім по-іншому, і моя доля напевно була б щасливішою, не такою, як зараз…

Хоча насправді йому було гріх скаржитися на свою долю. Після закінчення будівельного технікуму він одружився з рудоволосою красунею Ларисою.

Лариса була єдиною дитиною в сім’ї, тому мати більше двох дітей не планували.

– Ну, і нехай, – думав Михайло Семенович. – Головне вони щасливі і люблять один одного. Та й взагалі, яка різниця скільки у них буде дітей, головне, щоб вони були ситі, одягнені, взуті і нічого не потребували…

Дружина Михайлу Семеновичу трапилася роботяща, вони разом із чоловіком будували фундамент їхнього майбутнього будинку, разом заливали бетон.

Їхній будинок можна було помітити здалеку, гарний, добротний, яскравий. Михайло Семенович власноруч виготовив фігурний дах, що в ті далекі часи було великою рідкістю, а Лариса розписала будинок квітами та метеликами, завдяки чому весь час здавалося, що в цьому будинку вічне свято та вічне літо.

І це було насправді так!

Михайло Семенович ніколи не сварився з дружиною і жив з нею душа в душу, а щонеділі тут влаштовувалися традиційні сімейні недільні чаювання з запашною випічкою та ароматним чаєм, де кожен міг розповісти про свої справи, проблеми та переживаннях.

А потім вони всі разом приступали до вирішення тієї чи іншої проблеми.

Але, незважаючи на щасливе і безхмарне життя, Михайло Семенович з кожним роком все сильніше переживав за старість.

Переживав, що колись настане момент і його кохана Лариса піде на небеса, переживав він і за те, що його діти забудуть про нього і перестануть його відвідувати, або зовсім захочуть віддати його в будинок для людей похилого віку, як роблять багато хто. І, мабуть, він переживав не дарма…

Лариси не стало, не доживши до свого пʼятдесятиріччя, а через рік не стало його сина Анатолія. Михайло Семенович довго не міг оговтатися після такої втрати, але потім зрозумів, чи є йому заради кого жити, і присвятив всього себе єдиній дочці Тамарі. Тамара спочатку доглядала батька, варила, прала, прибирала в будинку, а потім їй все набридло, і вона вирішила перебратися до міста:

– Нудно мені тут у селі. В місто хочу поїхати.

– В місто? І що ти там забула? Там же життя інше, люди інші, не те, що наші сільські.

– Ось саме, що життя інше. Мені набридло жити так, як я зараз живу. Та й взагалі хіба це життя? Адже я стаю схожою на запрограмованого робота якогось, зранку і до пізнього вечора одне й те саме. Корівку подої, трави їй дай, води віднеси, курей нагодуй, город прополи, обід та вечерю приготуй, а потім прання, прибирання… Не хочу я більше так жити. Я вирішила, що відтепер житиму інакше. Я гідна хорошого життя, а не того, що проживаю зараз.

– Доню, що ти таке говориш? От чула б тебе мати…

– А що мати? Мати своє віджила, а я не зобов’язана жити так, як ви хочете. Я інша людина, маю свої погляди на життя, свої бажання. Я не зобов’язана животіти тут у селі, коли хочу і можу круто все змінити у своєму житті.

– Ну як же так? А я? Що буде зі мною? Адже я все для тебе… А тепер, це що, я один залишусь?

– Не починай! Я приїжджатиму, дзвонитиму, а якщо знайду хорошу роботу чи багатого чоловіка, то й з грошима зможу допомагати. Ти тільки подумай, як ти заживеш, коли я поїду! Хочеш жінку до хати приведи, хочеш із мужиками до ранку в шахи і доміно грай.

Не думала Тамара, що не потрібні були йому ані жінки, ані мужики з їхніми шахами, він просто переживав залишитись один, залишитись напризволяще, як раніше пророкували йому батьки.

– Тамаро, ти тільки обіцяй мені, що приїжджатимеш частіше, а якщо буде можливість, то знайди там квартирку, може будинок продамо, і я теж переберуся в місто. Якось знову разом будемо.

Ідея продати батьківський будинок, щоб отримати квартиру своєї мрії, припала Тамарі до душі, ось тільки було одне «але» – не хотіла вона, щоб батько жив з нею.

Тоді вона повинна буде забути і про особисте життя, і про походи в кіно, і про танці до ранку, а їй так хотілося дізнатися, що таке міське нічне життя.

Тамара переїхала до міста, влаштувалася офіціанткою в невеликий ресторан, і навіть змогла зняти кімнату у гуртожитку. Те, про що вона мріяла раніше, тепер здавалося їй нездійсненними мріями.

День вона так втомлювалася, що на нічне життя в неї просто не було сил і часу, ще й сусіди по гуртожитку часто влаштовували гуляння, і тоді дівчина до ранку не могла заснути.

Багатих залицяльників теж чомусь не було, ніхто не хотів зв’язуватися зі звичайною офіціанткою, до того ж ще й приїжджою. Хоча, мабуть, і хотіли, але не так, як мріяла вона, а просто так на одну ніч, не більше.

До батька Тамара приїжджала все рідше і рідше, і то для того, щоб переконатися, що він старіє, і з його вигляду визначити, скільки йому ще залишилося.

– Господи, як я втомилася! – скаржилася близькій подрузі дівчина.

– От якби була у мене своя власна квартира, то я б легко вже вийшла заміж. А так куди я можу привести свого хлопця? У гуртожиток? Або в сільський батьківський будинок?

– А ти продай будинок у селі і купи тут квартиру. Захочеш, житимеш сама, захочеш, зможеш здавати кімнату.

– Так, я б з радістю, от тільки батько ніяк Богові душу не віддасть. Мати й то рано пішла, а він…

Через кілька років зневірившись влаштувати своє особисте життя, Тамара все-таки зважилася на одну річ. Вона приїхала до батька на тиждень, і весь цей час мальовничо описувала міське життя.

Мовляв, я підшукала нам дві невеликі квартирки, вони навіть розташовані в одному під’їзді, але тільки терміново потрібні гроші, бо не дай Боже, їх хтось випередить.

Михайло Семенович із радістю погодився на переїзд. Покупець на їхній добротний будинок знайшовся швидко, і через кілька тижнів Михайло Семенович обживав нову однокімнатну квартиру.

– Та й нехай однокімнатна, – міркував чоловік. – Зате поруч із донькою, частіше бачитимемося.

А то останнім часом він, навіть переживав заснути, в страху від того, що більше не прокинеться, та так і пролежить і ніхто не дізнається, що його не стане.

Тамара теж життя почала налагоджуватися, вона зустріла коханого чоловіка, і через кілька місяців вони одружилися.

Ось тільки чомусь новоспечений чоловік не покликав дружину жити до себе, а жив у неї. А через кілька тижнів вони влаштували сімейну нараду, де вирішили продати три квартири, тобто квартиру Тамари та її чоловіка, а також Михайла Семеновича, щоб купити більш просторе житло і жити всім разом.

– Ну, це ж добре, якщо ми житимемо всі разом, так і мені буде спокійніше за свою старість, та з онуками понянчусь наостанок.

Не знав він, який план виник у голові її дочки і зятя, а коли б знав, то ніколи б не повірив у це…

І ось квартири були продані, і поки дочка і зять підшуковували нову квартиру, Михайла Семеновича відправили відпочивати в санаторій, щоб він поправив своє здоров’я, бо за стільки років заслужив він такий відпочинок.

Однак із санаторію його забирати ніхто не поспішав, і на дзвінки ніхто не відповідав, а сам він не знав куди їхати, бо не знав точної адреси, де його дочка разом із зятем купила нову квартиру.

Звернення до відповідних служб нічого не дало, Тамара з чоловіком, наче крізь землю провалилися, і літньому чоловікові довелося переступити через гордість, і вирушити в притулок.

Багато різних історій наслухався Михайло Семенович у тому притулку.

Хтось прогульбанив своє житло сам, у когось трапилося лихо, когось кинули діти, чи виставила дружина, але, незважаючи на це, всі мешканці притулку трималися разом та допомагали один одному.

Була в них і присадибна ділянка, де вони всі разом вирощували свіжі овочі та фрукти, начебто й ділом були зайняті, та й вітаміни свої цілий рік.

Поступово Михайло Семенович почав звикати до нового життя. Притулок був чистим, навіть чимось був схожим на той санаторій, де він відпочивав. Вони самі підтримували чистоту, самі варили та прали. Вони мали свій графік чергувань. І вже Михайло Семенович не боявся старості, він знав, що його не кинуть у біді, він серед своїх, і його нові друзі, за такий короткий термін стали для нього справді рідними.

Про доньку Михайло Семенович більше не згадував, та й не було навіщо. Він не хотів ворушити минуле і намагався жити сьогоденням. А одного разу до них у притулок прийшла жінка. Брудна недоглянута жінка, яка нічого не памʼятала, трималася осторонь, і майже не виходила з кімнати.

При найменшому гучному звуку, вона здригалася і починала тремтіти, як осиновий лист.

Ніхто не знав, хто ця жінка та звідки вона прийшла. При собі у неї не було документів, тільки в кишені була виписка з лікарні, про те, що вона нічого не памʼятає.

Отак і зустрілися батько та дочка. Михайло Семенович одразу впізнав Тамару, а вона, побачивши його, тільки плакала і весь час норовила стати перед ним на коліна, ніби вимолюючи прощення.

Жителі притулку, коли дізналися, хто ця жінка, хотіли навіть виставити її, але Михайло Семенович заступився за дочку.

Як би важко йому не було, але він таки пробачив Тамару, адже це його рідна кровиночка, і найближча людина на цьому світі. А потім він написав заяву. Його зятя знайшли, як виявилося, це він таке влаштував дружині, а потім залишив на вулиці, і лише завдяки диву її виявив лісник та відвіз у лікарню.

Був довгий суд, завдяки чому він поніс відповідальність, а його квартиру забрали і передали Михайлу Семеновичу та Тамарі, а ще його зобов’язали виплатити гроші, завдяки яким Тамара пройшла лікувальні процедури.

Тепер Тамара більше не мріє позбавитися батька, вона чудово розуміє, що він найрідніша і найближча їй людина, і ніякий чоловік на світі не зможе замінити їй батька.

Тамара влаштувалася на роботу, а нещодавно познайомилася з чоловіком, з яким у неї начебто все серйозно.

Простий, сільський хлопець теж припав до вподоби Михайлу Семеновичу, тільки одне але, новий зять навідріз відмовляється жити в квартирі нареченої.

Каже, я чоловік, а значить, дружина має жити на моїй території.

Звичайно ж він по-своєму правий, і тепер швидше за все на них знову чекає переїзд, тільки тепер Михайло Семенович квартиру не продаватиме, а здаватиме в оренду.

А то мало що, адже життя така непередбачувана штука…

Вам також має сподобатись...

Антоніна варила на кухні зелений борщ. Раптом у двері подзвонили. – Дивно…Хто б це міг бути, я нікого не чекаю! – здивувалася вона. Тоня витерла руки, вийшла в коридор, відкрила двері. – Ти? – вигукнула здивована жінка. – Я, Тоня, це я. Впустиш? – усміхнувся їй чоловік, який стояв по той бік порогу. – Як це взагалі можливо! – округлила очі жінка. Перед Антоніною стояв її чоловік. Її Генадій, якого не стало пʼять років тому. – Я зараз все тобі поясню, – сказав він. – Що ти поясниш? Це ж неможливо?! – Антоніна здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається 

– Василю! – почувся голос сусідки Василя Павловича Раїси. Чоловік вийшов на подвірʼя. – Чого тобі, Раю? – запитав він. – Я тобі картопельки свіженької принесла, – сказала жінка і простягла йому емальовану каструльку . – Дякую! – сказав той і дістав гроші. – Ну, що ти, Василю! – ахнула сусідка. – Дякую, Раю! – Василь Павлович взяв каструльку й пішов. Чоловік вже пообідав, як раптом загавкав його песик. Він вийшов на подвірʼя. У дворі стояли хлопець і дівчина. – Це хто ще такі? – не зрозумів господар. Дівчина раптом радісно побігла до Василя Павловича. Чоловік дивився на гостю й не розумів, що відбувається

Тамара крутила голубці, коли на кухню зайшов її чоловік Олексій. – Тамаро, моя мама дзвонила. Просила мене терміново прийти. У нас родинна рада, – раптом сказав чоловік. – Тебе? А я не твоя родина? – здивувалася жінка. – Там нічого цікавого. Я тобі потім все розповім, – відповів Олексій, зібрався і пішов. Олексій повернувся пізно ввечері, виглядав він дуже схвильовано. – Ну як? Що ви там таке вирішували? – одразу запитала Тамара. Олексій мовчав. – Олексію! Що сталося? – захвилювалася жінка. І Олексій все їй розповів. Тамара вислухала чоловіка і застигла від почутого

Даша повернулася додому з роботи. Жінка швидко переодяглася, приготувала вечерю. – Так, треба піти в теплиці розсаду підлити, – вирішила вона. Даша вийшла з будинку, пішла на город. Раптом жінка помітила, що двері в теплицю відчинені. – Невже Павло знову забув двері закрити? – подумала жінка. Даша рішуче зайшла у теплицю і застигла на місці. Ось чого-чого, а такого вона точно не очікувала побачити