Рік тому у Івана не стало дружини, він часто відвідував її на цвинтарі. Тягнуло його туди, постоїть біля пам’ятника, поговорить з нею і начебто легше стає на душі. Іван у п’ятдесят три роки залишився вдівцем і зовсім розгубився. Начебто б вже й не молодий, і в той же час ще не старий. Але як жити одному, дочка із сином живуть в іншому місті, у них свої сім’ї. Правда дочка пропонує йому переїхати до них ближче, але Іван поки що не наважився. Все ще важко залишити Ларису одну тут, він поки що не готовий.
Іван побачив Ларису, коли ще обоє були студентами, побачив у парку із подругами. Дівчата йшли по доріжці з боку ставка і весело сміялися, поглядаючи на всі боки. А він сидів на лаві напередодні іспиту з конспектом, вирішив на свіжому повітрі почитати. Дівчат було четверо, і крайня з його боку в блакитній сукні в білий горошок, раптом уважно глянула на Івана, а він одразу ж захвилювався. Її погляд чорних очей залишив відбиток у його душі і пройшовся кожною стрункою.
– Ого, яка дівчина! Мрія мого життя, – блискавично промайнуло у нього в голові, і він схопився сам себе не контролюючи, пішов слідом. Спіймавши себе на думці, що якось некрасиво слідувати за дівчатами, він голосно гукнув:
– Дівчино!
Вони всі озирнулися і побачивши Івана, розсміялися.
– Вам яку? – Запитала найшвидша з них.
– У блакитному з горошком, – відповів Іван, він був не дуже соромязливим, і раніше зустрічався з дівчатами, але особливо серйозного ще нічого не було, він навчався на четвертому курсі будівельного інституту.
– Ларисо, це тебе, ну ми будемо неподалік, – сказала все та ж сама спритна.
Так і познайомились Іван із Ларисою. Вона також студентка інституту, навчалася у педагогічному на останньому курсі. Любов їх закружляла відразу ж, не було дня, щоб вони не зустрічалися. Лариса була старша за Івана на два роки, але вони навіть і не надавали цьому значення, ну що це два роки, та нічого. Потім було гучне весілля. Потім народження дочки та сина.
Як пролетіли тридцять років сімейного життя, вони можна сказати не помітили. Жили дружно, майже не сварилися, ну бували непорозуміння, як без них, але швидко налагоджували свої образи та претензії один до одного. Вони справді були половинками одного цілого.
Дітей виховали правильно і гідно, вони поважають батьків, часто відвідували і допомагали, але трапилося нещастя, рано пішла з життя Лариса.
Як все минуло, Іван пам’ятає невиразно, син все взяв на себе. Примчав із дружиною на машині цього ж дня, потім приїхала дочка із зятем. Після прощання та поминок син із дружиною поїхали, у нього робота відповідальна, майже весь час був на телефоні. А донька із зятем поїхали наступного дня.
Іван давно працює у будівельній компанії інженером-проектувальником теплових мереж, а тепер вже начальник відділу, його підлеглі займаються проектуванням теплових мереж, теплотехнічними розрахунками, узгодженням розробленої проектної документації, одним словом працюють.
– Добре, що в мене є цікава та улюблена робота, – думав іноді. – А дехто ходить на роботу без інтересу і чекає, коли закінчиться робочий день. Я навіть радий, що весь день зайнятий і іноді не вистачає часу.
Сьогодні восьме березня Іван купив троянди і поїхав відвідати дружину. По-перше, сьогодні жіноче свято, він завжди вітав Ларису, а по-друге – і це найголовніше – у неї день народження. Народилася вона у жіноче свято, тому часто говорила чоловікові жартома:
– Ось пощастило тобі, Іване, що мій день народження співпав із жіночим святом, тобі доводиться один подарунок мені купувати, а так би два треба було. А мені навпаки не пощастило, я б могла два подарунки отримувати, – вона сміялася своїм м’яким сміхом, а в чорних очах виблискували іскорки.
Поклавши квіти біля пам’ятника, він замислився. Вже весна, снігу залишилося небагато. Тут тиша, тільки вдалині він бачив невелику групу людей.
Раптом Іван почув позаду якийсь звук. Озирнувшись, побачив юнака з великим букетом троянд. Той уважно вдивлявся у напис на табличці.
– Вибачте, будь ласка, можна я покладу квіти?
Іван машинально відступив убік, молодик акуратно розклав троянди і вклонився. Йому було за тридцять. Іван здивовано спостерігав за молодим чоловіком, той випростався і запитав:
– А ви чоловік, мабуть?
– Так, чоловік, Іван. А ви хто? Ви знали Ларису?
– Віктор моє ім’я. Ні, не знав, але зараз знаю. Це моя мама. Жаль, що ми не познайомилися, раніше. Я нещодавно дізнався про неї, і про те, що її не стало.
Іван нічого не розумів, Віктор це бачив і теж знав, складно це одразу зрозуміти чоловікові. Потім схаменувшись, спитав у Івана:
– Може ми десь поспілкуємося, я вам все розповім, бо тут вітряно.
– Так, я на машині. – Прокинувся Іван, а ви?
– Я теж. Ну, давайте я поїду за вами.
– Поїхали до мене додому, раз так вийшло.
Віктор живе в іншому районі міста, в новобудові, це далеко від будинку Івана. Працює журналістом. Це він розповів Іванові, поки вони піднімалися у ліфті до квартири. Іван увімкнув чайник і так за чашкою чаю у них почалася розмова. Виявляється, Віктор провів ціле журналістське розслідування, поки нарешті дізнався про свою справжню матір, з якою вони не бачилися ніколи.
Коли Лариса навчалася у сільській школі у старших класах, закохалася у Андрія з паралельного класу. Він її давно помітив і надавав усіляку увагу. Потім вони зустрічалися і навіть у них сталося все по-дорослому. Про наслідки обидва не думали, і раптом Лариса відчула щось недобре, сказала матері, та її відвезла на огляд до міста. Виявилося, що Лариса вагітна.
Лариса була схвильована і плакала:
– Мамо, а що тепер буде? Що робити? А як інститут? Я хочу вступати після школи.
– Раніше треба було думати, а тепер що? Або народжувати або…, – говорила мати, вона теж була здивована цією звісткою.
Мати Лариси була розумною жінкою і розуміла все. Тому рішуче сказала:
– Не плач доньку, що вже тепер. Народжуватимемо, але не вдома, відправлю тебе влітку до села до моєї сестри, а там подивимося. Не треба нехтувати твоїм здоров’ям, попереду в тебе ціле життя, навчання в інституті. А потім зустрінеш хлопця і вийдеш заміж. Придумаємо щось.
Так і вчинили. Відправила мати Ларису до своєї сестри, та працювала у поліклініці медсестрою. Коли настав час народжувати Ларисі, це була осінь, відвезли її до пологового будинку. Все пройшло начебто нормально, але Ларисі сказали, що дитини не стало. Молода і недосвідчена сімнадцятирічна дівчинка повірила, гірко плакала. Вона почувала себе матір’ю, і дитина її була їй дуже дорога.
Але мати і тітка допомогли їй пережити це горе, заспокоювали, як могли:
– Будуть у тебе ще діти, все в тебе буде нормально.
Наступного року Лариса вступила до інституту, займалася щоправда на підготовчих курсах, переживала, раптом призабула багато. А потім вийшла заміж за Івана.
Хлопчика, якого народила Лариса, усиновила родина. Тітка Лариси все влаштувала і залагодила, вона від її імені написала відмовну ще в пологовому, звичайно, все це за знайомством. Лариса ні про що не знала і не здогадувалася, була надто молода.
Хлопчик і є Віктор. Він не знав, що усиновлений батьками вони від нього приховували. Віктор розповідав Іванові:
– П’ять місяців тому не стало моєї мами, довго нездужала. Залишився батько один, але він вже знайшов жінку і місяці зо два, як живе в неї. Коли я розбирав мамині папери та речі, тоді й наткнувся на дні ящика в комоді на документи, що я всиновлений. Там усе чітко написано, коли і де мене всиновили, і де народився. Ну, а оскільки я журналіст і можу докопатися до самої суті, у мене це добре виходить, я почав своє розслідування. Щоправда, спитав у батька дещо, він не став вже приховувати і теж усе підтвердив. Він допоміг мені, ми разом їздили у цих справах. Ну а все з’ясувати та розкопати – це справа часу. Так я дізнався, що моя рідна мати – Лариса. Я ж приїжджав сюди нещодавно, довідався від сусідів, що Ларису не стало. Ось тут я дуже засмутився. Як це так? Втратив дві матері одну за одною. Отак я і виявився сьогодні тут, адже сьогодні свято – восьме березня. А ще й виявилось, у моєї матері сьогодні день народження.
Іван сидів мовчки, дуже здивувала його розповідь Віктора. Він навіть не уявляв такого, проживши з дружиною тридцять років, жодного разу від неї про це не почув. Ця таємниця так і могла бути таємницею, якби Віктор не з’явився. Він думав:
– Віктор, син Лариси теж виявився гідним хлопцем. Докопав до істини і прийшов до матері на могилку. Мабуть, його прийомні батьки виховали його правильно. Він чимось навіть схожий на Ларису, ті самі чорні очі і той самий погляд.
Коли обидва прийшли в себе, Іван запитав:
– Вікторе, а ти не хотів би зустрітися з сестрою та братом по матері? Щоправда, вони живуть в іншому місті.
– Дуже хотів би! Адже я один. Мами немає, вірніше мам немає, обидві пішли рано. А батько, він вже в іншій родині, і та жінка не дуже мене хоче бачити. А тут мої рідні по матері сестра та брат, я буду дуже радий! А як вони подивляться на це?
– Нічого, Вітя, добре подивляться! Я думаю, вони теж будуть раді, вони у нас виховані гідно та поважають нас із мамою. Я повідомлю їх про тебе. А потім зателефонуємо і зустрінемося.
– Добре, дякую, Іване Сергійовичу. Я буду чекати з нетерпінням.
Через деякий час зустріч рідних відбулася, всі були раді, і тепер вони вже не загубляться.