Життєві історії

Михайло з дружиною Ритою поїхали в село на оглядини будинку. Вони хотіли купити собі хату. По дорозі їм трапився місцевий старенький, який зголосився показати дорогу. – Туди, – показав пальцем дідусь на один з сільських будинків. Вони всі зайшли в ту хату. Літня господиня сиділа на стільці біля столу і щось вʼязала. – Хто там ще прийшов? – запитала вона. – Я, – відповів дідусь. – Зустрічай-но, Ганно, гостей! – Яких ще гостей? – невдоволено перепитала господиня. – А ти сама глянь! – сказав дід і увімкнув світло. Михайло, як глянув на стіни хати, то так і оторопів від побаченого

Михайло впевнено їхав машиною по асфальтованій дорозі, яка пролягала через безкраї поля, засіяні соняшниками.

– Подивися, яка краса, – звернувся він до дружини, яка їхала, дивлячись в карту. – Нескінченна краса! Рито, дивись, говорю, які поля! Що ти там все у цій карті видивляєшся?

– Мені здається, ми їдемо не в той бік, – пробурмотіла дружина у відповідь. – Ти впевнений, що ти пам’ятаєш дорогу?

– Сто відсотків, – хмикнув чоловік. – Незабаром праворуч з’явиться село Петрівка, з церквою. А потім буде й Миколаївка. Я у дитинстві тут часто їздив. На автобусі. Тож скоро ми будемо на місці.

Михайло з Ритою їхали, щоб оглянути будиночок в селі. Колись вони самі жили на околиці міста, у приватному будинку.

Але одного разу їхня ділянка потрапила під знесення, у зв’язку з будівництвом дороги. На гроші, які їм виплатили за ділянку, вони купили квартиру у місті, але через рік проживання у ній зрозуміли, що так жити не можуть.

Аж надто душно жити в кам’яних джунглях. Добре ще взимку, ще можна терпіти, але влітку… У людей, які звикли жити у своєму будинку, влітку руки самі просяться покопатися в землі, і душа вимагає роздолля…

І ось нещодавно вони зважилися, і через інтернет знайшли в селі підходящий будиночок, який можна використовувати як дачу. І ще, як приємний бонус, у тому ж селі колись жили бабуся з дідусем Михайла.

Кілька разів він там був усе літо. Але потім стареньких не стало, а потім і батьків Михайла, і на цьому зв’язок із цими місцями обірвався…

– І де ж твоє обіцяне село з церквою? – нервово, через якийсь час запитала Рита у чоловіка, коли праворуч з’явилися лісосмуги. – На вказівнику написано Оленівка. Але її тут не повинно бути! Ми заблукали, Мишку!

– Не може такого бути… – душі в Михайла теж з’явилися сумніви. – Може, я на останньому перехресті не туди звернув?

Він натиснув на гальма, і машина зупинилася.

– Невже, доведеться повертатися до роздоріжжя? Може, тут є якась ґрунтова дорога, якою можна зрізати шлях?

– Дивись, он якась людина! – Рита показала пальцем на дідуся, який щойно вийшов з невеликої лісосмуги. – Давай у нього спитаємо. Він же ж, мабуть, місцевий.

– Давай, – погодився Михайло, і вийшов з машини.

Дід ніби відчув, що людина біля автомобіля чекає саме на нього, тож додав ходу. Вій вийшов на асфальт, підійшов і з усмішкою сказав:

– Добрий день. Я дивлюся, ви з дружиною заблукали?

– Доброго дня, – кивнув Михайло. – Так, заблукали ми трохи. Не підкажете, село Миколаївка в якому боці знаходиться?

– Миколаївка? – дід здивовано підвів брови. – Так ви ж не в той бік їдете, любі мої! Миколаївка, вона он аж де знаходиться!

Дід показав рукою кудись праворуч.

– Вона далеко звідси. Промахнулися, ви…

– А проїхати до неї навскіс якось можна? Через поле там…

– Ні, ніяк не можна. Тепер треба назад до роздоріжжя, а потім праворуч.

Поки дід говорив, він увесь час чомусь якось дивно дивився на Михайла, ніби намагався в ньому впізнати когось.

– А чого це ви в Миколаївку так поспішайте? До рідні, чи що? Там же ж село занедбане…

– Не до рідні, – похитав головою Михайло. – Раніше там мої бабуся з дідусем жили, але це було давно. Ми там хату хочемо купити під дачу.

– Стривай-но, – зацікавився дід. – Коли там твої старі жили?

– Зараз скажу… – Михайло замислився. – Мені зараз шістдесят, отже, п’ятдесят років минуло, як їх не стало. А двадцять років тому моїх батьків не стало. Тож рідні у мене в цих краях, напевно, вже немає.

– Дивно, – дід не зводив з Михайла уважного погляду. – Я ось на тебе дивлюся, і ніби обличчя мені знайоме. А в нашому селі, – дід кивнув кудись убік. – У тебе родичів не було?

– У якому у вашому?

– В Оленівці.

– Ні. Я вперше про це село сьогодні дізнався. Коли на вказівнику прочитав її назву.

– А як твоє прізвище, любий? – спитав раптом дід.

– Юхименко я. Михайло.

– А у Миколаївці у тебе родичі були по чиїй лінії? По батьковій, чи материній?

– По маминій.

– А як її дівоче прізвище було?

– Макаренко.

– Макаренко?! – дід радісно посміхнувся. – Значить, твій дід Макаренко був. А звали його як?

– Михайло. Як і мене.

– Та ти що? Ану, скажи, у твого діда Макаренка сестри були?

– Сестри? – Михайло невпевнено знизав плечима. – Начебто була одна… Але я ж кажу, стільки років минуло. Дідові, коли його не стало, було сімдесят. Значить, і його сестра теж, мабуть, той… Немає її вже.

– А ви, значить, хату хочете купити? – дід хитро глянув на Михайла. – А давайте, я вам у нашому селі один будинок покажу. Його хазяйка начебто хоче будинок продавати. Не дорого. А будинок ще міцний.

– Не дорого, кажете? – Михайло замислився. – І далеко село?

– За десять хвилин долетимо на твоїй ластівці. Поїхали?

– Ну поїхали…

Михайло відкрив машину з боку, де сиділа дружина, і попросив:

– Рито, пересядь, будь ласка, назад.

– Навіщо? – не зрозуміла дружина.

– Заїдемо в Оленівку. Дідусь буде мені дорогу показувати.

– А навіщо нам туди їхати?

– Є хороша пропозиція. Подивимося там один будинок, якщо вже заблукали.

За хвилину вони вже мчали дорогою, і попереду зʼявилося село.

– А що це за жінка, яка будинок продає? – поцікавився у діда Михайло. – Вона що хоче в місто переїжджати? До дітей?

– Немає в неї нікого, – відповів дід. – Ні дітей, ні родичів.

– І де ж вона тоді житиме? На гроші, які вона виручить, квартири не купиш.

– А ми зараз разом з вами у неї про це і спитаємо.

– А ви їй хто? – не вгавав Михайло.

– Я? Сусід. Ганна жінка вже у роках, ось я їй і допомагаю чим можу. Хоч я сам не молодий, але ноги в мене ще бігають. Он, у лісок сьогодні сходив, перевірити – гриби є, чи ні. Виявилося, ще рано.

Вони заїхали в село, дід пожвавішав і показав пальцем на один із будинків:

– Туди.

Коли вони увійшли до хати, в ній була напівтемрява. Літня господиня сиділа на стільці біля столу, спиною до входу, і в цій напівтемряві вона щось в’язала.

Почувши, що відчинилися двері, жінка не обертаючись запитала:

– Хто там прийшов?

– Я, – відповів дід. – Ти, цей, Ганно, той… Зустрічай, давай, гостей!

– Яких ще гостей? – невдоволено перепитала господиня, не відволікаючись від вʼязання.

– Родича свого, Михайла Макаренка, зустрічай. Із дружиною.

Бабуся застигла від почутого і раптом строго запитала:

– Іване, ти що, сьогодні гульбанив, чи що?

– А ти обернися, і сама подивись. Я світло у тебе ввімкну.

Дід намацав на стіні старовинний вимикач, клацнув ним, і Михайло оторопів. Усі стіни цієї хати були в старовинних фотографіях, серед яких він миттю побачив фото своїх бабусі з дідусем!

Бабуся Ганна, обернувшись і побачивши Михайла, застигла.

– Господи… – тільки й сказала вона. – Вилитий дядько Мишко. Звідки ж ти, прийшов до мене, рідненький? Невже звідти?

Вона зробила крок уперед і обняла свого незнайомого їй до сьогодні племінника.

А через п’ять хвилин вона, задерикувато, майже як молода, сміялася і розповідала про те, як нещодавно мріяла продати свій будинок і попроситися в місті в якийсь будинок для людей похилого віку.

Але тепер вона нікому цей будинок не продасть, бо Михайло з дружиною, вона так сподівається, приїжджатимуть сюди на все літо, як на дачу!

І Михайло з Ритою, звичайно ж, із її пропозицією радісно погодилися!

Вам також має сподобатись...

– Переїжджай до мене, – несподівано сказала Миколі кохана. – Що тебе там тримає? Чоловік не роздумував ні хвилини. Так несподівано, почало змінюватися його життя! Але раптом у Миколи не стало мами. На поминки вони поїхали разом з Мариною. І раптом зустріли там його колишню дружину зі своїм новим чоловіком! – Якщо тобі тепер дісталася мамина квартира, може не будемо нашу ділити? Залиш нам з дочкою, – проворкувала колишня. Микола аж сів на стільчик від такої заяви

-А що це у нас тут відбувається? – запитав Олексій у дружини, знімаючи куртку. – Це я тобі твої речі зібрала, щоб ти не напружувався. Можеш іти, куди ти так хотів, – сказала Світлана чоловікові якомога спокійніше. – Я не зрозумів, які валізи? Світлано, ти що? – розвів руками Олексій. – Син мені все розповів. Навіть не думай виправдовуватися. Я все знаю, – раптом сказала Світлана. – Що ти знаєш? Що розповів? – Олексій здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи

Оля повернулася додому пізно. Зайшла на кухню. За столом сиділа її мама та чоловік матері Віталій. – Мамо, що сталося? – захвилювалася донька, побачивши, що мама вся в сльозах. Мама не відповідала. – Віталій! Ти що, все їй розповів? – вигукнула до материного чоловіка Оля. – Так! Я не міг далі обманювати твою маму, – тихо промовив Віталій. – Мамо, вибач, я не знаю, як так вийшло, – Оля кинулася до матері. – Як ви могли?! – тільки й сказала мама, сумно подивившись на доньку заплаканими очима

Наталя Дмитрівна якраз пекла пиріжки, коли пролунав дзвінок у двері. Нашвидкуруч обтрусивши від муки руки, жінка поспішила відкривати. – Христино, чого не попередила. Хоча саме вчасно, зараз чай питимемо з пиріжками. Як знала, твоїх улюблених спекла, – зраділа Наталя, коли на порозі побачила свою доньку. – Та ніколи нам чаї розпивати, – Христина, не роззуваючись, так і тупцювала на порозі. – Я взагалі у справі. – Що вже сталося? – захвилювалася Наталя Дмитрівна. – Мамо, тільки вислухай мене спокійно, – тихо сказала Христина і все розповіла матері. Наталя Дмитрівна вислухала доньку і застигла від почутого