– Я не залишусь тут, мамо! Я не хочу працювати в селі, а іншої роботи у нас тут немає і не передбачається!
– Ви подивіться на неї, королева яка! У селі вона не хоче працювати! Хіба праця селянина – це соромно? Ми з батьком усе життя пропрацювали, усі твої бабусі, дідусі. Ніхто не нарікав…
– Я мрію працювати в магазині. У великому, міському! Де все можна дістати, не те що в нашому кіоску…
– А як же ж Віктор?
– А що Віктор?
– Любить він тебе більше життя, порошинки здуває, на руках готовий носити. Та ти за таким чоловіком, як за кам’яною стіною, будеш.
– Я йому сказала, що хочу в місто поїхати, він благати мене почав, щоб я не виїжджала. Сказав, що він звик жити на землі і до життя в такому великому місті не зможе звикнути. Ось і все його кохання! Якби любив, то поїхав би за мною хоч на край світу!
– Має рацію Віктор. Недаремно кажуть: де народився, там і згодився.
– Та що ти мені все про цього Віктора? Не наречений він мені, так, хороший приятель. Серце мені підказує, що в місті я знайду своє справжнє кохання, – мрійливо прикрила очі сімнадцятирічна дівчина, яка нещодавно закінчила школу.
Батько, який повернувся з роботи, повністю підтримав матір, але Людмила і слухати нічого не хотіла. За кілька днів вона зібрала валізу і вирушила шукати щастя в місті…
Людмила вступила в технікум, оселилася в гуртожитку. Після новорічних свят дівчина, влаштувавшись працювати на завод, перевелася на заочне відділення.
Отримавши першу зарплату, вона пішла в магазин, де так хотіла працювати, і купила собі красиву сукню. Життя здавалося їй казкою.
– Як добре, що я не послухала батьків, – думала Людмила, тримаючи пакунок із заповітною сукнею. – Що було б у мене на селі? Там про це не довелося б навіть і мріяти…
Люда раділа кожному дню і жила в передчутті якогось дива. Коли вона познайомилася з Валентином, їй здавалося, що саме це диво і відбулося.
Валентин, окрім того, що був міським, нічим особливо не був примітним. Нареченим завидним не був, тому до тридцяти років так і не зміг знайти собі пару.
Валентин знав з десяток красивих фраз, прочитав Люді два вірші і навіть зводив у кафе, хоча був напрочуд жадібним.
Наївна сільська дівчина втратила голову від таких залицянь.
Люда стала мріяти про весілля і уявляла себе в гарній білій сукні. Пропозицію Валентин зробив, як тільки їй виповнилося вісімнадцять, але відразу заявив, що ніяких урочистостей влаштовувати не буде, дорого це, та й до чого цілий натовп народу годувати, краще ремонт у квартирі зробити.
Люді було гірко від того, що її мрія про гарне весілля зруйнувалася, але вона погодилася з майбутнім чоловіком.
Оселилися молодята в однокімнатній квартирі Валентина. З першого ж дня чоловік став дорікати дружині у всьому, постійно нагадуючи, що живе вона у ЙОГО квартирі. Щоправда, незабаром вибачався.
– Ось що значить людина міська. Яке виховання! – дивилася на чоловіка закоханими очима Люда. – А наші, сільські, навіть і не подумають вибачитися…
Через десять місяців шлюбу народилася донька Віра. Валентин бурчав, що надто великі витрати. Підросте донька – і почнеться: то сукню купи, то черевички…
Син народився ще через два роки. Валентин був цілком задоволений, а Люда була щасливою. Їй здавалося, що вже ніщо це щастя не зруйнує.
…Минуло кілька років. Валентин став регулярно затримуватись з роботи, незмінно приходячи додому веселим.
– Валентине, ну ти ж не гульбанив ніколи, – журилася дружина.
– А тепер гульбаню! – сказав він. – Набридло мені все, коли я жив один жодних турбот не було. А тепер в одній кімнаті живемо вчотирьох. Діти вечорами бігають, граються, а я втомлююся і хочу відпочити!
– Як? Тобі рідні діти заважають? – не вірила своїм вухам Люда. – Я теж втомлююся, але бачити, як граються наші діти і чути їхній дзвінкий сміх для мене – величезне щастя…
…Одного дня, мати Людмили, Ірина Петрівна, прокинулась рано.
– Треба води піти набрати, – подумала вона.
Жінка взяла відра і попрямувала до колонки.
Раптом вона почула, що біля її воріт зупинилася якась машина.
Ірина Петрівна поставила відра і поволі пішла до хвіртки. За мить вона відчинилася і на подвірʼя зайшли троє.
Ірина Петрівна придивилась до гостей і не повірила своїм очам! На порозі стояла донька і двоє маленьких діточок….
– Ой, доню, внучата мої! Радість яка! Дайте я на вас хоч подивлюсь! – жінка вперше бачила своїх онуків, та й доньку не бачила з тих пір, як вона поїхала.
Увечері Люда розповіла, що дуже посварилася з чоловіком.
– От же ж! Доню, навіщо ти це терпиш? Я тебе більше не відпущу!
– Мамо, це зовсім не те, що ти подумала. Валентин хороший, але часом запальний… – невпевнено і безглуздо виправдовувалася Люда.
Пробувши у батьків три тижні, Люда разом із дітьми повернулася до чоловіка.
Настали важкі часи. Підприємство, на якому працював Валентин, платило зарплату із затримкою. Люда заробляла мало. Але, на відміну від чоловіка, вона крутилася, намагаючись заробити грошей, знайшла підробіток. А Валентин з кожним днем все більше і більше опускався берега.
Люда знову змушена була виїхати з дітьми до рідного села. Власне чоловік зовсім не перешкоджав її від’їзду.
Батьки не впізнали свою дочку. Ще півтора року тому від них від’їжджала квітуча молода жінка. Зараз перед ними постала жінка втомлена, на обличчі якої відбивався відбиток пережитих негараздів.
– Доню, прошу тебе, залишайся, – благала мати через три тижні, коли дочка зазбиралася назад до чоловіка.
– Мамо, там у мене яка-не-яка робота. А тут, де я знайду роботу?
– Викрутимося, дочко. Залишайся. Що ж ми, тебе з онуками не нагодуємо? – казав батько.
– Ні, тату. Не буду я на ваших харчах сидіти. Поїду. Мій дім там… – сказала Люда з тугою в очах.
Сімейне життя ставало зовсім нестерпним. Валентин гульбанив і вже говорив відкритим текстом, що Люда з дітьми йому дуже заважають і настав час їм звільнити квартиру.
Люда все зважила і зрозуміла, що знімати житло вона не зможе…
– Мамо, я повернулася. Тепер уже назавжди… Ми розлучилися з Валентином, – плакала Люда в обіймах Ірини Петрівни.
– Радіти треба, дочко. Нарешті ти пішла від нього.
– Мені так соромно, мамо. Мені грошей на квитки з дітьми не вистачило, довелося стояти на вокзалі, просити.
– Головне, що ти змогла повернутися, доню…
За кілька тижнів у село приїхав колишній коханий й Люди Віктор, який дізнався про те, що Люда розлучилася.
Залишившись без роботи в селі, Віктор змушений був перебратися до сусіднього містечка. Там він відкрив авторемонтну майстерню, з технікою завжди був на «ти». Працював Віктор сам, іноді доводилося працювати з ранку до пізньої ночі, зате заробляв він непогано, нещодавно купив велику квартиру у місті. Щоправда, навіщо йому, неодруженому, така велика площа він і сам не знав.
Люда не приймала залицянь Віктора кілька місяців. Валентин до весілля теж був цілком ввічливим, і Люда переживала, що з Віктором повториться те саме.
Якось Віктор приїхав із обручкою.
– Людо, – сказав він, дуже хвилюючись. – Ти все знаєш… Ти знаєш, скільки років я чекав на тебе. Так, я зустрічався з дівчатами, але жодна з них не значила для мене і сотої частини того, що значиш ти! Якщо ти не приймеш цю каблучку, я обіцяю, що не більше навʼязуватися тобі. Я поїду, і ти мене більше ніколи не побачиш. Слово за тобою.
Як тільки Люда уявила, що більше ніколи не побачить Віктора, її стало дуже сумно.
– Я не витримаю, якщо ти поїдеш, – сказала вона напівпошепки.
…На весілля Віктор не поскупився!
У Люди була найкрасивіша весільна сукня, про яку вона могла тільки мріяти! І була вона за новим чоловіком, як за стіною…
