Історії жінок

Світлана з невісткою Зоєю й онуком Іванком поважно крокували до сільського магазину. Продавчиня Катя глянула на відвідувачів. – Катю, нам масло вершкове треба, є в тебе? – запитала Світлана. – Тільки давай хороше! Мій Ігор пиріжки ох як любить із сиром. А Зоя йому дуже смачно готує. І сир нам свіженький дай, і цукерок отих, дорогих. Синові на кохану дружину грошей не шкода! Вони спакували покупки й пішли. Свекруха з невісткою приготували разом пиріжки з сиром… Прийшов додому Ігор. Чоловік зазирнув під рушник у велику миску з пиріжками, й застиг від несподіванки

Коли молодший син одружився, старші діти вже давно переїхали – дочка вийшла заміж і поїхала в інше місто з чоловіком, а син взагалі за кордон виїхав працювати.

Світлана завжди знала, що старші в селі довго не затримаються – дочка любила красиве життя, все дитинство картинками з журналів стіни обклеювала, а син географічними картами, теж мріяв не про корівник і город, а про далекі країни.

А ось молодший, Ігор, завжди був її хлопчиком, і коли чоловіка не стало, так і сказав:

– Мамо, я тебе ніколи не залишу, завжди буду з тобою жити.

Вона тоді стояла на краю могили і повторювала:

– Як я без тебе, Васильку, як я без тебе?!

Дочка теж плакала, старший мовчав крижаною брилою, а Ігорчик, якому тільки-но дванадцять тоді виповнилося, весь час простояв поруч, підставляючи їй своє тендітне плече.

І обіцянку свою він виконав, навіть коли навчався, майже кожних вихідних додому приїжджав.

Тому й дружину шукав таку, що погодиться з ним у селі жити.

Будинок збудував, щоправда, на іншій вулиці, поряд місця не було.

Він кликав мати до нього переїхати, але Світлана відмовилася – навіщо в хаті дві господині?

Невісточку звати було Зоя. Вона мала великі сині очі і довге, нижче пояса, волосся.

Привіз її Ігор з міста, вчилися вони разом, і, як зізнався хлопець матері, він ще тоді бігав за Зоєю, але вона його не помічала.

А тут помітила, виходить!

Весілля було гучне, веселе – всі родичі з’їхалися. Світлані невістка подобалася – хороша дівчина, відразу видно, що з характером, але Ігорю така й потрібна.

А що білоручка і вдома нічого не вміє робити, то це нічого – Світлана навчить.

Перша сварка сталася через тиждень, коли Світлана прийшла допомогти суп зварити, а то Ігорю без супу ніяк не можна, у нього шлунок з дитинства слабий був. Зоя насварилася на Світлану, сказала, що у тієї руки брудні, а вона ними хліб бере.

Ну а чим Світлані його брати? Сперечатись вона не стала, пішла, а ввечері Ігор попросив її більше не приходити, якщо його немає – Зоя нервує.

– Ти не ображайся, мамо, вагітна просто Зоя, ось і хвилюється, – пояснив він.

І Світлана не ображалася. Онуки – це добре, буде втіха, а то як діти роз’їхалися, важко на душі.

Зустрічати породіллю приїхали і батьки, і подружки, і сестра.

Світлана спробувала було сказати, що не варто до немовляти стільки людей, але Зоя назвала її забобонною і строго подивилася на чоловіка.

Ігор попросив матір не вигадувати, а краще чаю всім приготувати, бо втомилися всі з дороги. Світлана і приготувала. І нагодувала всіх, і посуд помила. А сама поглядала на онучку – така маленька, така гарненька, так хочеться взяти на руки!

– Можна я потримаю? – запитала вона.

Зоя подивилася на руки Світлани й сказала:

– Руки помийте тільки.

– Так я ж щойно посуд мила!

– От і власне! Ну, що за неохайність!

Батьки Зої дивилися на Світлану, і їй стало ніяково – може, й справді вона чогось не розуміє.

Внучку вона зрештою потримала, звичайно. Як солодко від неї пахло! Чудова дівчинка вийшла. Плюс до всього Зоя свої правила змінила – дозволила Світлані приходити, поки Ігор на роботі був, а то вона нічого вдома не встигала, а Світлана й рада.

Щоправда, невістка завжди знаходила щоб їй виказати, та й онуку на руки майже не давала, але до цього Світлана звикла.

Ображалася, звичайно, але що вдієш – син її таку любить, а, значить, і їй треба звикнути. Єдине, що дуже її зачепило, це те, що Зоя не взяла рожевий комбінезон, який Світлана купила для внучки.

– На ринку його купували? Моя дочка таке не носитиме! І взагалі – жарко вже, нема чого вдягати дитину в комбінезон, квітень на дворі!

Дівчинку назвали Ганнусею, як своячку, й Ігор обіцяв, що наступну дочку на її честь назвуть. Світлана сумнівалася, що Зоя захоче багато дітей народжувати, так що особливо на це не наділялася. Але вона помилилася.

Коли святкували рік Ганнусі, Зоя та Ігор обійнялися й сказали, що вони чекають ще одного малюка. Мати Зої заохала, сказала, що рано, а Світлана вставила, що в неї між першими дітьми теж різниця невелика, і нічого. Своячка невдоволено підібгала губи – вона завжди так робила, коли Світлана щось говорила.

Загалом у результаті всі зраділи, звичайно, стали вітати молодих. Зоя почервоніла, казала, що хоче хлопчика.

Так і сталося. Народився хлопчик, якого назвали Васильком, і Світлана розплакалася – вона й мріяти не могла, що онука Васильком назвуть.

До онука вона дуже прикипіла. Другі пологи у Зої важко пройшли, і тут вона вже зовсім перестала опиратися – дозволяла Світлані і по господарству допомагати, і з онуками водитися, особливо з маленьким, він, рахуй, у Світлани на руках і провів весь перший рік.

Зоя ж лежала в ліжку і скаржилася, що її турбує голова. Вона дуже погладшала, ніяк не могла скинути і сварилася на свекруху, що та пече пиріжки. Ну а як без пиріжків, бо ж Ігор так їх любить? До того ж Світлана зовсім не вважала Зою повною. Так, кругленька стала, але так це й добре. Але пиріжки пекти перестала.

Третім народився Іванко. Біленький, слабенький, дивитися без сліз було неможливо.

Світлана чекала, що Зоя знову ляже на пів року в ліжко, але тут вона помилилася – невістка виходжувала свого Іванка з таким завзяттям, якого у неї Світлана ніколи не спостерігала.

Тут вона і готувати навчилася, і робити масаж, і чистоту в будинку підтримувати.

Світлана забирала старших дітей до себе, а більше від неї допомоги і не потрібно.

Діти росли, Іванко все так і залишався слабеньким, тож і зі школою Світлана теж допомагала.

Ігор попросив Світлану відводити дітей до школи. А після уроків їх Зоя забирала чи сам Ігор, якщо рано звільнявся.

В Іванка виявили щось рідкісне, якусь недугу. Світлана намагалася дізнатися у сина, але той тільки сердився, ніяк не міг звикнути, що в нього ось так із сином буде.

Невістка ж казала, що Світлана з її дев’ятьма класами нічого не зрозуміє.

Начебто не так і страшно все було, наче звичайний хлопчик, розумненький. Ну трішки зовні незвично виглядає.

Зоя молодшого сина дуже любила і нічого довкола себе не помічала. Світлана раніше неї дізналася, що Ігор понадився до продавчині Каті в гості ходити, і намагалася всіляко дівчинку від цього захистити. Але добрі люди донесли, звісно…

Того дня діти самі йшли додому. Про це Василько їй сказав, коли Світлана вранці за ними зайшла.

– Бабусю, ну навіщо ти нас водиш! Ми й самі можемо. От вчора самі з Ганнусею прийшли зі школи.

Світлана ж ніяк не могла збагнути, чому це Зоя дітей вчора не зустріла? Вона все одно в цей час з Іванком гуляла…

…А Зоя була з червоними заплаканими очима і шморгоючим носом.

– Як я тепер із дому вийду? – запитувала вона. – Усі на мене показуватимуть! Я ж у неї щодня йогурти для Іванка купувала, щодня!

– Ти це давай облиш! – строго сказала Світлана. – Іди вмийся, в порядок себе приведи. Разом у магазин підемо.

Як не дивно невістка послухалася Світлану, і вже через годину обидві вони поважно крокували у магазин, везучи Іванка з собою. Катя, яка стояла за прилавком, підвела голову і втупилася нахабними очима в суперницю.

– Катю, нам масло вершкове потрібне, є у тебе? Тільки хороше, Ігор мій пиріжки так любить із сиром, Зоя дуже смачно готує. І сир нам свіжий дай, і цукерок он тих, дорогих – Зоя любить їх, а синові на кохану дружину грошей не шкода. У нього зарплата саме сьогодні, сказав, усі гроші можна витрачати.

Зоя стояла поряд і вловила настрій Світлани – теж включилася у гру.

Коли покупки були спаковані, Катерина раптом видала:

– А мені завтра телефон обіцяли подарувати. Дорогий. Не потрібні мені ваші цукерки!

Світлана непомітно підштовхнула невістку – мовляв, не хвилюйся, не буде ніякого телефону.

Вони попрощалися і пішли, а після обіду і справді приготували разом пиріжки, але Ігорю не залишили ані шматочка.

Він, мабуть, уже почув від коханки про пиріжки.

Чоловік зазирнув під рушник у велику миску й застиг від несподіванки.

Там одні крихти не залишилися!

– Ви що мені навіть скуштувати жодного не залишили? – образився він.

– Вибач, ми не помітили, що все з’їли, – збрехала Світлана. – Ти, синку, борщу поїж, тобі корисніше буде. А у нас новина – я домовилась, Зоя на роботу виходить. Пам’ятаєш, дядька Сашка? Він службу доставки відкрив, на телефон йому там жінка потрібна приймати замовлення. А що, зарплата хороша, водії – хороші хлопці, не образять нашу Зою.

– А як же ж Іванко? – розгубився Ігор.

– Так а я навіщо? Невже не впораюся з Іванком? Ти цей, гроші давай, треба Зої одяг гарний купити, зачіску зробити. Давай-давай, чого став?

Не послухатися матір Ігор не посмів – дістав гаманець, вийняв одну купюру, другу, третю… Поки весь його гаманець Світлана не спустошила, не заспокоїлася. А ось тепер іди й купуй телефон своїй коханці на що хочеш!

Звичайно, ні про що вона з Сашком ще не домовилася, але він колись нерівно до неї дихав і відмовити не зміг – взяв Зою на роботу.

– Ти Ігорю сварок не влаштовуй, – порадила Світлана. – А роби вигляд, ніби нічого не знаєш. Тільки ніякої ласки йому і всього такого, байдужою будь. Дітьми займайся, будинком, і більше про роботу розповідай.

Сама Світлана стала нахвалювати синові Зою – і господиня з неї гарна, і дітьми он як займається, а яка красуня! Ну а що ще залишалося робити – бо ж посваряться, поїде Зоя до батьків і відвезе дітей…

План Світлани спрацював швидко.

Катерина, мабуть, влаштувала сварку через відсутній подарунок, а вдома навпаки тиша і благодать, ще й дружина почала вся така гарна рано бігти на роботу.

Він навіть з роботи її став зустрічати, після того, як пару разів Зою водій з роботи підвіз.

На це Зою теж Світлана напоумила, тільки сказала не робити все серйозно, а попросити когось по-дружньому, і щоб не подумав ще чогось.

Загалом, через три місяці Ігор став той магазин десятою дорогою обходити, а Зоя вся аж сяяла. Іванко, звичайно, сумував за мамою, але зате зі Світланою став більше ходити і навіть зміцнів.

Напередодні Великодня Зоя прийшла румʼяна, очі блищать – видно, що не терпилося їй новину розповісти.

– Я дитинку чекаю, – сказала вона. – Сьогодні у лікаря була, дівчинка буде!

А Світлана давно вже зрозуміла, що поповнення очікується. І що дівчинка якось одразу зрозуміла.

– Ось, буде в нас тепер і Світланка, – сказала Зоя і посміхнулася. – А де той рожевий комбінезон, який Ганні не підійшов? Я думаю, він якраз стане в нагоді, мені ж якраз восени народжувати.

Світлана розпливлася в посмішці, обійняла невістку й сказала:

– Та лежить він, куди ж подінеться! І пінетки, і шапочка… А як же ж цей… – Світлана застигла, не знаючи, як спитати, щоб не образити. – Ну, щоб як у Іванка…

Зоя замахала руками.

– Все добре! Я не хотіла говорити, доки ясно не буде. Нема у неї жодних проблем, все перевірили.

І обидві жінки видихнули…

Було добре й спокійно. І стільки всього прекрасного їх чекало попереду…

Вам також має сподобатись...

Катя прокинулася без будильника, пройшла на кухню, одягла поверх домашнього плаття фартух і взялася за сніданок. Дістала з холодильника випечені з вечора млинці, начинила їх сиром і поклала на сковорідку. Через півгодини на кухню зайшов Микола. – Ммм…, як смачно пахне, – задоволено простягнув чоловік. – Сідай, будемо снідати, – відповіла Катя і поставила перед чоловіком тарілку з млинцями. Жінка сіла навпроти і дивилася, як чоловік, смакував млинці.  І раптом, несподівано сказала: – Микола, давай розлучимося! – Як розлучимося? Чому? – Микола застиг з виделкою в руці, чоловік здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Зіна була у відрядженні. Увечері вона вирішила подзвонити до свого чоловіка Андрія. Вони поговорили, побажали один одному добраніч і попрощалися. – Бувай, коханий, – сказала Зіна і вже збиралася покласти телефон, як раптом знову почула голос чоловіка у слухавці. – Мабуть, ще щось хоче сказати, – подумала Зіна. Вона тільки–но хотіла відповісти, як зрозуміла, що Андрій розмовляє з якоюсь жінкою! Її голос видався Зіні дуже знайомим. – Та це ж моя подруга Анжела, – ахнула Зіна. – Я так кохаю тебе, але я не можу зараз піти від дружини, – говорив чоловік. Зіна не вірила своїм вухам

Ліза розлучилася з чоловіком. Він зрадив їй з найкращою подругою… Ліза вирішила поїхати пожити в село. Там у неї була бабусина хата. До села жінка дісталася надвечір. Ліза швидко знайшла потрібний будинок. На її подив, хата виглядала так, ніби в ній хтось жив! Ліза не могла зрозуміти, як таке можливо?! Незабаром з городу з’явився якийсь незнайомий чоловік… – Доброго вечора, ви когось шукаєте? – спокійно запитав він. – Здрастуйте, я Ліза, правнучка хазяйки цього будинку… – сказала жінка. – А що ви тут робите?! Ліза дивилася на чоловіка, і не розуміла, що відбувається

Настя прокинулася рано, приготувала сніданок, відправила чоловіка на роботу. Після обіду жінка вирішила сходити в перукарню. Її постійної перукарки на місці не було, тому вона вирішила сісти у крісло до іншого майстра. Перукарі між собою розмовляли, одна розповідала іншій про свого чоловіка. Говорила, який він добрий, розповідала різні подробиці. Коли зачіска була вже готова, перукар дістала телефон та почала показувати фотографії, де вона зі своїм чоловіком. Настя глянула на фото і застигла від побаченого