Важкий характер був у Василя Павловича. Ось і залишився він сам на старості у своєму великому будинку в селі.
Дружини його не стало п’ять років тому. Та й йому незабаром сімдесят вже виповнитися мало…
Було в чоловіка двоє синів.
Старший, Віктор, у великому місті живе.
Молодший, Олексій, в райцентрі сусідньому влаштувався. Онуки, мабуть, дорослі.
Востаннє Василь Павлович молодших онуків, дітей Олексія, на поминках своєї дружини бачив, і не до них йому було.
Віктор же ж один приїжджав…
Все частіше в голову Василя Павловича не надто радісні думки стали приходити:
– Навіщо мені все це? – думав він. – Дім, господарство? Що на мене чекає в майбутньому? Самотня старість? Діти забезпечені, міські онуки вже дорослі. Тут і не з’являться.
Діти Олексія підростуть і теж сюди не приїдуть. А скільки їм уже років?
Згадував, згадував чоловік, та так і не згадав.
– Великі вже…
…– Василю, – пролунав з вулиці голос сусідки і гавкіт його песика.
Василь Павлович вийшов на подвір’я, й гукнув собачці:
– Рекс, місце!
Той, невдоволений, попрямував у свою будку, а господар підійшов до хвіртки.
– Що тобі, Раю? – запитав він.
– Ой, як я твого Рекса весь час сахаюся! – сказала жінка.
– Ти чого прийшла?
– Ось тобі картопельки гарячої з м’ясцем принесла, – сказала сусідка і простягла Василю Павловичу невелику емальовану каструльку, розмальовану в горошок.
– Дякую! – сказав той похмуро.
Чоловік дістав з кишені гроші і простягнув Раїсі двісті гривень.
– Ну, що ти, Василю! – ахнула та. – Все грішми вимірюєш? Так і будеш один до самого…
– Все, Раю, дякую! – Василь Павлович поклав їй у руку гроші, взяв каструльку і подався до будинку.
– От же ж характер має! – пробурмотіла йому вслід жінка…
…Василь зайшов у хату. Він дістав хліб і став їсти картоплю, посміхаючись про себе:
– Треба Раїсі більше платити, ох і смачно вже готує!
Чоловік поїв, вийшов на подвірʼя і залишки їжі виклав у миску песику.
– Їж, Рексику!
Нагодувавши його, Василь подався у свою майстерню…
Від роботи його відвернув гавкіт все того ж Рекса. Але цього разу він був привітний, немов той казав:
– Господарю, до тебе дуже хороші гості прийшли!
Василь Павлович вийшов на вулицю. Дорослі хлопець і дівчина з сумками в руках уже зайшли на подвірʼя.
– Це хто ще такі? – не зрозумів господар.
Дівчина поставила сумку на землю і раптом радісно підбігла до Василя.
Чоловік дивився на гостю й не розумів, хто це така, і що тут взагалі відбувається.
– Дідусю! – раптом вигукнула дівчина.
– Світлана? – ахнув Василь Павлович. – Внучечка?!
Він обійняв її, а потім злегка відсторонив від себе, розглядаючи, ніби не вірячи, що це вона.
– Ти ж зовсім доросла!
– Дідусю, знайомся! Це, Денис!
Вони з хлопцем потиснули один одному руки і тільки тоді Василь Павлович помітив, що їхні обличчя, якісь стривожені.
– Світлано, що трапилося? – запитав Василь.
– Дідусю, – на очах онучки з’явилися сльози. – Ми з Денисом любимо один одного, а батьки проти, і мама з татом, і його батьки – також…
– А вам скільки років? – на очах Василя Павловича майнула усмішка.
– Мені скоро вісімнадцять, а Денису двадцять… Скоро буде…
– Заходьте в хату! Там все й обговоримо, – обернувся до хлопця той. – Занось сумки!
Всі зайшли у хату. Василь Павлович поставив чайник і одразу сказав:
– Ну, розказуйте!
– Дідусю, ми в тебе поживемо трохи? – внучка дивилася на Василя Павловича такими сумними очима, ніби це був останній їх шанс.
– Батьки знають? – запитав старий.
– Ні.
– І не одружені значить ви…
– Дідусю, через місяць мені вісімнадцять виповниться, ми одразу й подамо заяву у ЗАГС, – загомоніла онука.
– Гаразд, із твоїми батьками я зараз поговорю, – сказав Василь Павлович і повернувся до хлопця. – А що в тебе з батьками?
– Проти вони. Кажуть, що я мав спочатку вступити в інститут, закінчити його, знайти хорошу роботу, а вже потім одружуватися…
– А ти що?
– Я вашу внучку люблю! – твердо відповів хлопець.
– Гаразд, живіть поки що! – дозволив дідусь і одразу додав: – Тільки не сподівайтеся, що я вас на своїх харчах триматиму.
– Василю Павловичу, я роботу знайду, працюватиму! – тут же палко пообіцяв хлопець.
– Я тобі сам на перший час роботу знайду. А там побачимо. І не забудь батькам зателефонувати й повідомити, де ти знаходишся.
– Гаразд…
– От і добре! – дідусь обернувся до внучки. – Світлано, накривай на стіл!
Внучка одразу кинулася до холодильника…
…Після чаювання Василь Павлович кивнув на двері:
– Світлано, розташовуйтесь у твоїй кімнаті і в кімнаті брата!
– Ага, дідусю!
Вони взяли сумки і пішли, а Василь Павлович дістав телефон і набрав номер свого сина.
– Олексію, Світлана зі своїм другом у мене, – сказав він у слухавку.
– Тату, я вже не знаю, що з нею робити! – почав бідкатись той. – Закінчила одинадцять класів і одружилася…
– У мене поживуть, – категорично відповів батько. – Мені, старому, вже важко самому з господарством вправлятися. І вони до самостійного життя хоч трохи звикнуть.
– Тату, їй же ж в інститут вступати!
– Який інститут? Вже серпень надворі. Обійдеться поки що без інституту. Захоче, на заочне вступить, не захоче, я тут роботу знайду!
І він тут же спитав:
– Ти знаєш, що вона заміж уже через місяць-другий збирається виходити?
– Знаю…
– Ну тоді все, сину! Бувай!
– Діду! – до нього вибігла внучка. – А чого в тебе так неприбрано? Пил навколо…
– Тепер, це у тебе неприбрано. От і займайся цим, – він махнув рукою хлопцеві, який теж вийшов: – Денисе, ходімо зі мною!
Коли чоловіки вийшли надвір, Василь Павлович діловито сказав:
– Нас тепер троє треба продуктами потихеньку запасатися…
В уявленні хлопця, запасатися продуктами – це означало йти в магазин.
А виявилося, що все зовсім не так!
Картопля довелося копати самому. Мʼясце і яйця треба було теж заготувати.
Зате яка смачна вечеря вийшла!
…Наступного дня старий розбудив молодих на зорі. Тільки тут Денис звернув увагу скільки у нього живності: і корова з телятком, сім поросяток, курей зо два десятки.
А дід тільки примовляє:
– Вчись, Денисе, господарством керувати. Сьогодні у нас із тобою багато роботи. Наш місцевий багатій сина одружує…
І почалося – картоплі накопати, овочі зібрати. З льоху стільки ігристого витягли, м’яса копченого, якісь соління…
Увечері ще й свіжини наготували.
Приїхав той самий багатій, навантажили йому цілу машину. Той із дідом розплатився.
– Денисе! – гукнув хлопця старий і дав грошей.
– Навіщо? – не зрозумів той.
– Купиш собі і Світлані, що там вам треба. А зараз ходімо вечеряти…
Після вечері, перед сном Світлана запитала:
– Ну, як тобі, Денисе, сільське життя?
– Нормально! – несподівано з оптимізмом відповів той. – Принаймні їсти тут точно є що. Так, Світлана, ми з дідом сьогодні одному багатієві на весілля його сина продукти заготовляли. Дідусь запитав, коли у нас весілля, і сказав, коли заяву подамо, почнемо продукти й нам заготовляти.
– Дідусь строгий, але все правильно робить.
– Він грошей дав нам із тобою. Каже – купіть що треба!
– Чудово! Завтра в магазин підемо…
…Вранці, зробивши всі справи вдома, Денис зі Світланою попрямували у сільський магазин, ще не припускаючи, яким насиченим буде цей суботній день.
Не встигла внучка з нареченим піти, як біля будинку зупинилася машина, з якої вийшов син Василя Павловича, Олексій із невісткою.
– Привіт, тату!
– Привіт, сину!
І одразу питання невістки:
– Світлана, де?!
– Пішла зі своїм нареченим у магазин, – посміхнувся Василь Павлович.
– То вже й наречений?! Я так не вважаю.
– Юлю, як я бачу у них на це своя думка, протилежна твоїй.
– Вона ще поки що з батьками живе! – завелася невістка.
– Ну, це твоє твердження теж дуже спірне…
– Ви, тату, замість того, щоб заступатися за свою онучку, відправили б її додому, а цього так званого «нареченого» виставили.
– Я вже якось розберуся, що мені робити в моєму домі.
– Тату, Юлю, перестаньте! – нарешті сказав Олексій.
– Заходьте! – кивнув головою господар будинку.
Щойно вони зайшли у хату, як невістка демонстративно підійшла до плити, з наміром навести порядок, але все було чисто.
– Олексію, сходи в льох дістань ігристого! – сказав батько.
– Я за кермом.., – запитливо глянув той на дружину.
– Значить, поставиш машину у дворі і залишитеся ночувати, – твердо сказав батько.
…Молоді поверталися додому, весело розмовляючи.
Біля будинку діда настрій у Юлії раптово зіпсувався, коли вона побачила машину батька.
– Батьки приїхали! – важко зітхнула вона.
– Юлю, ми з тобою вже дорослі, – твердо промовив її наречений. – І самі вирішуватимемо, що нам робити. Нехай наші батьки до цього звикають.
І вони сміливо зайшли у хату.
– Здрастуйте! – промовив Денис.
А Світлана підійшла й поцілувала у щоку матір і батька.
– Сідайте! – кивнув дід на вільні стільці і одразу звелів: – Розказуйте, які у вас плани на найближчий час.
Дівчина хотіла щось сказати, але Денис поклав їй руку на плече, ніби попереджаючи, що говоритиме сам.
– Через місяць Світлані виповниться вісімнадцять, і ми подамо заяву у ЗАГС. Через два місяці у нас весілля.
– А гроші у тебе на весілля є? А жити ви де збираєтесь? – почала майбутня теща.
– Це ми зараз і обговоримо, – сказав дід.
Тут вони почули, як біля будинку зупинилася машина.
– Піду, подивлюсь, хто там! – підвівся з-за столу господар.
Він вийшов на подвірʼя і побачив, як із такої ж машини, як і в сина, вийшли жінка і чоловік.
– Ви Василь Павлович? – гордо запитала жінка.
– Ну я. А ви, як я зрозумів, батьки Дениса, – відчинив хвіртку Василь Павлович. – Проходьте! У нас якраз іде важливе обговорення. Ваша присутність бажана. Проходьте, проходьте!
– Мама? Батько? – здивовано підвівся наречений, коли ті увійшли в будинок.
– Денисе, принеси із зали ще два стільці! – сказав дідусь. – Олексію, давай відсунемо стіл від вікна! Світлано, постав на стіл чистий посуд для гостей!
Коли хлопець приніс стільці, дід сказав йому:
– Полізь у льох, дістань ще ігристого!
– Я за кермом, – не зовсім впевнено промовив майбутній свекор.
– Нічого, – одразу сказав Василь Павлович. – Машину поставиш у дворі. Завтра неділя. Місця всім вистачить. Давайте знайомитися!
– Максим! – представився гість.
– Таїсія! – представилася його дружина.
– Сідайте! – кивнув їм господар будинку на стільці, а своєму синові на ігристе.
Ті сіли. Представились й майбутні свати.
Коли вони скріпили знайомство тостом, дід звернувся до нареченого:
– Денисе, тепер ми у повному складі. Доведеться тобі повторити, що ви плануєте зі Світланою найближчим часом.
Хлопець підвівся і твердо повторив:
– Через місяць Світлані виповниться вісімнадцять років. Ми одразу подамо заяву у ЗАГС і почнемо готуватися до весілля.
– Синку, – вставши, першою вступила в обговорення його мати. – Ти недавно ні копійки ще не заробив. Твоя дівчина тільки школу закінчила. На які гроші ти збираєшся готуватися до весілля? Куди приведеш молоду дружину?
– Усі ці питання ми зараз і обговоримо, – Василь Павлович взяв нитку розмови у свої руки. – Кожен висловить свою думку. Так як наші жінки дуже емоційні, почнемо з чоловіків. Максиме, ти перший…
…До вечора тривало обговорення, що постійно переходить в суперечку.
Будь-які спроби перевести суперечку в сварку Василь Павлович одразу припиняв.
Так, усі сперечалися, але відчували, що остаточне слово буде не за батьками молодих, а за дідом нареченої.
От він і встав, і твердо промовив:
– Так як Денис та Світлана люблять один одного, то весілля буде у будь-якому випадку. Гроші на середнє весілля я знайду в будь-якому випадку, але дуже сподіваюся, що батьки молодих теж візьмуть участь у підготовці.
Після весілля молодята житимуть тут. Будинок великий, місця й онукам вистачить. Денис, надалі, допомагатиме мені по-господарству. Плани у нас із ним грандіозні.
Він оглянув присутніх і переконався, що всі зрозуміли, що весілля неминуче.
Чоловік усміхнувся і продовжив:
– Завтра, перейдемо безпосередньо до підготовки весілля, – і почав давати розпорядженн:
– Світлано, приготуй гостям кімнати! Денис, замаринуй мʼясця для шашликів. Завтра зранку продовжимо розмову на городі…
…Через два місяці відгуляли веселе весілля. Було багато гостей.
Навіть Віктор, старший син Василя Павловича, приїхав з міста з усім своїм сімейством.
Батьки молодих були щасливі, а молоді – тим більше.
Але найбільш щасливим був Василь Павлович. Адже самотня старість його тепер точно не чекала.
Тим більше, що чоловік теж знайшов собі кохану – свою сусідку Раїсу…
