Життєві історії

У Людмили не стало чоловіка. Жінка важко переживала втрату коханої людини. Провела Андрія в останню путь, все організувала. Після поминок Люда повернулася додому, на очі потрапив телефон чоловіка. – Ти все обіцяв скинути мені фото, з нашого останнього відпочинку. І так і не встиг…, – схлипнула Люда. Вона взяла телефон чоловіка, зайшла в галерею, як раптом натрапила на дивні фотографії. Людмила уважно придивилася до фото і застигла від побаченого

Чоловіка у Людмили не стало раптово. Начебто нічого не віщувало, але із здоровим п’ятдесятирічним чоловіком раптом бталася біда.

Публічно переживати і напоказ лити сльози жінка не стала. На подив усім поводилася спокійно. Чітко віддавала команди щодо організації прощання, потім поступово входила в курс справ, які вів Андрій, розбирала його папери.

– Не жінка – кремінь, – дивувалися знайомі.

– Треба ж на прощанні ні сльозинки не пролила!

– А чого їй їх лити. Дітей вони з Андрієм не нажили. А щодо бізнесу, то він у них був спільним, і Люда навіть більше в курсі справ була, ніж її чоловік!

До вступу до офіційної спадщини залишалося ще півроку. Людмила чудово розуміла, що конкурентів їй немає, адже Андрій вже давно був сиротою, прямих спадкоємців, крім дружини, немає, тому залишалося лише чекати на офіційний день проголошення Людмили намісницею всіх справ чоловіка.

Все б нічого, ось тільки телефон Андрія. Вона так і не знала, що робити з апаратом. Дорогий, куплений зовсім недавно, він був запаролений і при натисканні потребував введення пін-коду.

Жінка займалася з ним вже не один день, і вже навіть майже вирішила віддати його якомусь крутому фахівцю з цього питання, щоб він скинув усе до заводських налаштувань. Зупиняло лише одне: у цьому телефоні були знімки з їхньої останньої з Андрієм подорожі, і багато фото Людмила просто не встигла скинути собі.

– Остання спроба, і все, – сказала сама собі і ввела у вікно, що спливло, день народження чоловіка 2612 – , і о, диво, телефон впустив її.

Спокійно гортаючи галерею, Людмила натрапила на дивні фотографії. Вони були зроблені не камерою телефону, а надіслані в особисті повідомлення від Марії. На знімках була знята якесь дівчинка років п’яти. Гарненька, світленька, на скронях завитки, очі блакитні-блакитні, зовсім як у її Андрія.

– Боже, та ця дівчинка просто його копія! – Дійшло до Людмили. – Хто вона? Де живе? І хто така, зрештою, ця Марія, яка надсилала її чоловікові фото цієї дитини?

Як пам’ятала Люба, на прощанні у чоловіка нікого сторонніх вона не бачила. Були найближчі, друзі та партнери з бізнесу. На незнайомку серед них Люда відразу звернула б увагу.

Переписавши номер цієї Марії, Люда наважилася зателефонувати. Набирати з телефону Андрія не стала, чи мало як здивується людина, побачивши, що визначився номер людини, якої не стало.

– Алло?

– Ви хто така? – одразу почала Люда і чому ваш номер записаний в телефоні мого чоловіка?

На іншому кінці повисла мовчанка, а потім незнайомка на ім’я Марія нарешті вимовила:

– Ви ж Люда, так? Я чекала на ваш дзвінок. Так, я коханка вашого чоловіка. Була…

– І що це змінює? – вигукнула в трубку вдова, – ти не отримаєш ні копійки!

– Мені нічого від вас не потрібно. Я і Андрію про це завжди говорила, як він не пропонував, ніколи не брала в нього грошей, тільки в окремих випадках на дочку.

– То та дівчинка на фото це дочка Андрія? – до Люди, як би вона не хотіла в це вірити, доходила ця інформація.

– Можливо, ми з вами зустрінемося, я б не хотіла по телефону, та й розмова буде довгою.

Через дві години Людмила із гордо піднятою головою входила до кафе, де вона призначила зустріч жінці. Як вона й припускала, ця сама Марія їй і в підмітки не годилася. Проста жінка, якась простенька сукня, мінімум косметики. Явно працює якоюсь вчителькою або менеджером на фіксований оклад. Інша річ вона, Людмила. Їй незабаром п’ятдесят, а виглядає набагато краще, а головне, молодше, цієї!

– Я навіть не питатиму, де ви познайомилися, як зустрічалися і навіщо народили від Андрія дочку. Просто ще раз повторюю – ви не отримаєте жодної копійки!

– А я ще раз повторюю, що нам від вас нічого не потрібно! – Марія з викликом подивилася на Люду. – У мене до вас одне прохання. Я подарувала вашому чоловікові, перш ніж нам розлучитися, срібний медальйон. Андрія більше немає, а мені він дорогий як пам’ять про бабусю. Чи можете його мені повернути? Правда, де він його зберігав, я не знаю, але ви подивіться, будь ласка, а потім ми з Вірою назавжди зникнемо з вашого життя.

– У сенсі ви розлучилися? – Вловила фразу Люда.

– Так, я як тільки дізналася, що вагітна Вірою, сказала Андрію, що не хочу псувати йому життя і нам більше не потрібно зустрічатися. На прощання, коли Віра народилася, подарувала йому цей медальйон із фотографією та пасмою волосся Віри. Навіщо втручатися у ваше життя. А Андрій … це було нашою помилкою зв’язок з ним, – жінка говорила сумбурно, але від щирого серця, – ось тільки за Вірочку йому дякую, це моє сонечко і втіха, крім неї в мене більше нікого немає.

– Я подумаю про медальйон, – сухо промовила на прощання Людмила.

Вдома вона сотню разів прокручувала в голові ту розмову з Марією, думала, шукала медальйон і знайшла. А потім знову зателефонувала коханці свого чоловіка, призначивши зустріч.

– Значить зробимо так, – заявила вона, простягаючи Марії її подарунок, – як ви знаєте, у нас із Андрієм дітей не було, тож у пам’ять – Про чоловіка я призначаю Вірі від його імені щомісячні аліменти, – Людмила назвала пристойну суму, – а поки візьміть це.

Жінка простягла телефон чоловіка Марії.

– Код знаєте чи підказати: день народження Андрія.

– 2612, – усміхнулася Марія. – А щодо аліментів я подумаю.

Вона встала і попрямувала до виходу. Людмила дивилася їй услід і посміхалася. Вона чомусь не сумнівалася, що жінка прийме її пропозицію. А вона матиме хоч якусь частинку чоловіка, хоча б і в особі чужої дитини.

Вам також має сподобатись...

Олена прийшла з роботи раніше. Вона підійшла до дверей у квартиру й оторопіла! Двері були привідкриті… Олена обережно прочинила їх і зайшла в коридор. На підлозі вона побачила жіночі туфлі, а на пуфику була теж жіноча сумочка… Олена насторожено прислухалась. На кухні явно хтось був. Олена поклала свою сумку і швидко попрямувала туди. Вона зайшла на кухню й оторопіла! – Що ви тут робите?! – тільки й сказала вона. Дівчина не розуміла, що відбувається

Галина Іванівна з чоловіком стояли на зупинці. Недавно вони нарешті переїхали зі старого будинку в новобудову. Нова квартира була просто чудова! Але Галина Іванівна, їдучи зі старого будинку, навіть заплакала, кинувши прощальний погляд на колишню оселю. Все життя там минуло, донька там народилася. Зрозуміло, що нове краще, але серце щось аж стрепенулося… Галина Іванівна повернулася до свого чоловіка, щось хотіла сказати, але побачивши його обличчя одразу все забула! Бо її Віктор Сергійович, округливши очі, дивився кудись убік. Галина Іванівна теж подивилася у напрямку його погляду, й остовпіла від побаченого

Тетяна відвідала могилку свого чоловіка Андрія. По дорозі додому жінка вирішила заїхати до своєї сестри Рити. Сестри сиділи на кухні та пили чай. – Ой, Рито… Так важко без Андрія, ніяк не можу звикнути, що його нема, – сумно промовила Тетяна. – Та заспокойся ти! – скомандувала сестра. – Ти й не любила його зовсім! – З чого ти це взяла?! – здивувалася Тетяна. – Та годі тобі Таню! Я давно знаю про твої «любовні пригоди», – несподівано сказала Рита. – Ти про що? Про які пригоди ти говориш? – Тетяна здивовано дивилася на сестру, не розуміючи, що відбувається

Марія Іванівна зварила борщ, розлила його по тарілках і пішла гукати чоловіка та сина з онуком до столу. – Ходімо обідати, — сказала вона до чоловіка та внука, які дивилися мультики. – А Сергій де? До друга пішов? – Тато пішов, але не до друга, до пташки, я чув, він дзвонив їй, – озвався маленький Петрик. – До якої пташки? – не зрозуміла бабуся. – Про яку ти говорила, – відповів внук. – Петрику, поясни, – наполягла Марія. Петрик з розумним виглядом подивився на бабусю і все їй розповів. Марія Іванівна вислухала внука і аж присіла від обурення