Так сталося, що Марійку виховувала бабуся. Мами Марійки, Люби, не стало, коли вона її народжувала.
Батько дуже сумував, але життя йшло далі… Через рік він одружився, але про Марійку не забував.
У свою сім’ю він її взяти не міг, дружина була проти, а бабуся добре справлялася з онукою.
Та й залишати бабусю без рідної онучки він не став. Люба була була в Олени Романівна єдина дочка, а Марійка була точна її копія.
Так і жили, бабуся з онукою і батько, який іноді приходив до них.
Олена Романівна виховувала внучку строго. У їхній сім’ї було заведено знати іноземні мови. Марійка знала французьку й англійську. І не лише мови, а ще й культуру та історію. На момент вивчення мов у школі вона вільно говорила ними, як і її бабуся.
– Вчись, Марійко, все знадобиться в житті, – казала старенька.
Окрім цього бабуся навчала її життю, гарним манерам.
– Сподівайся тільки на себе, і вір тільки собі, – повчала вона внучку. – Чим швидше ти це зрозумієш, тим краще.
Закінчивши школу, Марійка вступила в університет. Навчання їй давалося скрізь легко. Хоч і виховувала її бабуся, дівчина знаходила спільну мову з усіма. За що б вона не бралася – виходило все!
У двадцять вісім років у неї була престижна робота з дуже хорошою зарплатою, коханий чоловік та прекрасна донька.
Бабусі не стало. Вона залишила внучці простору квартиру, де вони й жили.
Батько на той момент вже не допомагав Марійці, та й спілкування між ними припинилося. Його дружина постійно бурчала, що треба займатися своєю родиною. І він займався. Працював на їхнє благо. З Марійкою спілкувався лише телефоном.
Через пів року після того, як на стало бабусі Марійка поховала і батька…
Напружена робота, майже без вихідних… Серце…
Його дружина вважала за потрібне повідомити Марійку, що батько потрапив до лікарні. Думала, що потрібний буде догляд за ним. Та батько полежав тиждень і його не стало.
Поминки – діло дороге, тим більше у місті. Вирішено було ховати його на батьківщині, поряд із батьками. Це виявилося дешевше, але й на це сім’я грошей пошкодувала. Усе сплатила Марійка…
Настав час вступати у спадок. Марійка не збиралася лізти в родину батька. Тим більше у неї все було, тож жінка заздалегідь написала відмову від спадщини.
Дві її сестри, від другого шлюбу батька, не дуже хотіли з нею спілкуватися. Кожна мала своє життя…
І ось настав момент, коли родичі таки про Марійку згадали.
Несподівано на порозі з’явилася її сестра Ірина. Їй потрібно було пожити в місті.
Вся їхня сім’я жила в іншій області.
Марійка відмовила.
– У нас місця немає, – сказала вона.
І це була правда.
– Отак значить, сестро! – обурено сказала Ірина і пішла, гримнувши дверима.
– От тобі й маєш. То мене й знати не хотіли, а тепер отак поводиться…
Потім на порозі з’явилася матір Ірини.
– Як ти смієш відмовляти сестрі?! – почала вона з порога. – У вас був спільний батько. Він тобі, між іншим, допомагав. Невже так важко її пустити пожити? Вже б знайшла місце.
– Нема чого говорити зі мною таким тоном. Ви мені ніхто і вказувати мені не треба.
– Марійко, ну може щось придумаємо? – раптом заговорив чоловік Марійки Євген. – Вона ж твоя сестра. Може розкладачку на кухні поставимо?
– Ось! Євген діло каже, – сказала мати Ірини. – Слухати треба чоловіка в сім’ї!
Вона одразу підбадьорилася.
– Ні! Прощавайте, – відкрила двері Марійка.
Несподівані гості таки пішли.
– Я розумію, що я тут не прописаний, маю свою, хоч і невелику квартиру на околиці, – продовжив Євген. – Але ж вона твоя сестра.
– А чому ти так наполягаєш, щоб тут жила зовсім чужа для тебе людини? – здивувалась Марійка.
– Треба ж бути людянішими…
– Питання закрите. Більше про це не говоримо. Квартира моя.
…Через три місяці Марійка в магазині випадково зустріла Ірину. Було помітно, що вона вагітна.
– Коли ти вже встигла?! – сплеснула руками Марійка. – Чи ти планувала в мене з дитиною жити?
– А може й планувала! – раптом сказала Ірина. – А що, моя дитина житиме в якомусь селі? Нехай живе поряд із батьком!
– У сенсі з батьком? – здивувалась Марійка. – Так ідіть до батька малюка та й живіть собі в нього. Я тут при чому?
Ірина раптом голосно розсміялася.
– Так ти нічого не знаєш? – запитала вона.
Марійка дивилася на сестру й не розуміла, що відбувається.
– Євген твій – батько моєї майбутньої дитини. Ми на поминках тата познайомилися. Євген давно хотів забрати якось у тебе квартиру, тільки не виходило в нього, ти дуже розумна виявилася. Думали може якось пропишемося всі в тебе, а там побачимо. Навіть моя мати в курсі була. Вже тішилася, що квартира наша буде.
Марійка не вірила, що це відбувається насправді.
– Тримайся і тримай себе в руках, – тільки й говорила вона сама собі…
…До приходу Євгена його речі було зібрано, валізи стояли у коридорі.
– Чиї це речі? – здивувався він. – Твоя сестра переїхала до нас, чи що?
– Ні. Це ти переїжджаєш до неї, чи ще кудись. Вона мені все розповіла.
– Що розповіла? Я нічого не розумію.
– Все ти розумієш. Погана гра, але ти й не артист, так що можна пробачити. Валізи в руки і вперед до майбутньої дитини!
– Куди? Ти все знаєш? Давай поговоримо. Як я буду на роботу їздити, як донька буде без мене?
Та Марійка просто виставила його за двері.
– От і все, – подумала вона. Сімейне життя розвалилося…
Марійка та Євген розлучилися. Колишньому чоловікові довелося переїхати у свою квартиру.
А Ірині було й цього достатньо…
