Життєві історії

Микола запросив у гості свою тітку Валентину. Сказав, що буде якийсь сюрприз. – Ну, племінничку, показуй свій сюрприз! – сказала тітка, як вийшла з поїзда. – Зараз поїдемо, – весело відповів Микола. – Тут недалеко. – А ми, наче, в бік нашого рідного села їдемо, – сказала по дорозі Валентина. – Ти зупинись, я хоч одним оком гляну на наш колишній будинок. – Добре, – загадково посміхнувся Микола. Машина зупинилася біля хати. Тітка вийшла на вулицю й ахнула від несподіванки. – А твій батько, що тут робить?! – обернулась вона до Миколи. Валентина дивилася на родичів і не розуміла, що відбувається

Микола був дуже засмучений, коли продавали хату його діда Петра Васильовича.

Хлопець кожне літо був із дідусем. Бабусі Марії Іванівни не стало давно, тоді Миколи було всього п’ять років.

Він її майже не пам’ятав. А згодом його почали відправляти до діда.

Петро Васильович умів усе, навіть пиріжки й вареники готувати.

Бабуся коли була слаба, казала йому, як усе робити, а він вчився.

Микола спостерігав за дідом і вчився сам. Разом вони й у ліс ходили, й на риболовлю. Усі сільські справи Микола навчився робити рано, а от у місті йому було нудно.

Дім діда продали, коли Миколі було тринадцять. Нічого вдіяти він не міг.

Батько і дві його сестри, тітки Миколи, почали спадщину оформляти, все продали, гроші поділили й забули.

А ось він забути ніяк не міг… Весь час згадував Петра Васильовича, його будинок, сад, пасіку, ліс, риболовлю. Та багато чого можна було згадувати. Дід був хорошою людиною й господарем.

– Ось виросту і збудую собі дім, як у діда, – думав Микола.

Мрія не полишали його й після весілля, і після народження дітей.

Він навіть поділився нею з дружиною Тетяною. А вона була не проти.

– Треба просто мабуть шукати оголошення, – сказала Тетяна. – Будувати це дуже дорого. А на готовий будинок можна оформити кредит.

– А чому б і ні. От би в тому селі й купити. Дуже хочу на хату діда подивитися. Як вона там? Треба буде проїхатися по селу, коли на цвинтар поїдемо…

Тетяна знайшла оголошення. Будинок продавався у сусідньому селі. Вирішили подивитись.

Будинок виявився хорошим, тільки ділянка зовсім маленька, зате одразу за будинком лісок. Щоправда, в селі не було річки, тільки є маленький струмок.

Продавець стверджував, що у ньому навіть риба є.

Потім з’ясувалося, що й школа тільки початкова, а старша у сусідньому селі, де дід раніше жив.

Вирішили подумати. Зі школою не проблема, автобус ходить. Тільки й на роботу треба влаштуватись, а з цим теж тут було важче.

– Ви швидше думайте, бо нам терміново треба продати. Ми переїжджаємо.

– Якщо терміново, то ціну скидайте.

– Ні. У нас і так ціна невелика. Нам саме стільки й треба грошей, не менше.

– Ми подумаємо.

– Інших пропозицій у всій окрузі не знайдете, моя найвигідніша.

– Нам треба все обговорити.

Продавці залишилися не надто задоволені. Вони поспішали із продажем, а інших покупців просто не було.

По дорозі назад Микола з Тетяною під’їхали до колишнього будинку діда.

– Стоїть красень! В хороші руки потрапив. Подивися, Тетянко, навіть у собачки будка нова. І сад не занедбаний, стоїть, яблучка наливаються.

– Гарно. Навіть краще, аніж ми дивилися…

Машину їх одразу ж помітили, і господар вийшов із хвіртки.

– А я думав, що покупець приїхав, у нього машина така сама. А ви по що завітали? Я дім уже йому пообіцяв продати. Та й оголошення я зняв на його прохання.

– А ви продаєте будинок?! – ахнули Микола з Тетяною.

– Так. Ми їдемо, дружині тут клімат не підходить. Там від її батьків будинок залишився. Мені все одно де жити. А ви навіщо тут?

– Це дім мого діда раніше був.

– А чого ж ви його продали?

– Я ще малий був. Мене не питали.

– Зрозуміло.

– А ціна яка? Ми купили б.

Продавець назвав ціну й свою умову – залишити собачку.

Ціна була, як і за будинок, який вони щойно дивилися. І він виглядав краще і вигідніше, а найголовніше він був рідний.

– Тільки ось покупець тягне. Грошей він не має, кредит не дають, а його будинок не продається.

– Із сусідньої Антонівки?

– Так. А що ви в нього були?

– Були. Будинок дивилися. Дивний чоловік. Торгуватися не хоче. Видно й справді грошей не має. А ми купили б у вас будинок. Довго чекатимете на нього?

– А що на нього чекати, вже два місяці чекаємо. Чим швидше тим краще. Нам би до осені перебратися.

– А пасіка за будинком збереглася?

– Все якнайкраще. Проходьте, я покажу все.

– Нам потрібен час на оформлення кредиту. Думаю, тижня нам вистачить.

– Це добре. А Дейка ви згодні залишити?

– Нехай залишається. Дід завжди мав собачку. Буде охоронцем.

– Він добре охороняє. Тільки на вас ніяк не реагував, навіть дивно. Напевно, за своїх визнав…

…Кредит схвалений, документи оформлені. Микола був дуже радий. Повернути хату діда він навіть не мріяв. А тут так пощастило випадково. Ось як буває.

Господарі залишили майже всі меблі, щоправда, довелося трохи доплатити, але це була не проблема. Все одно довелося купувати. А тут все чудово підібрано. Навіть старий буфет діда, Микола знайшов у літній кухні.

Маленьку міську квартиру, яка належала Тані, вони почали здавати в оренду. У майбутньому знадобиться дітям.

Переїхали одразу після від’їзду колишніх господарів. Наближався вересень, дітям пора до школи.

Микола поділився радістю з батьком і запросив батьків на новосілля.

– І навіщо це вам? Ми позбулися, а ти знову купив. Краще гроші витратили б на розширення, квартиру б більшу купили, – сказала мати.

– А ти, тату, так само вважаєш? Невже тобі пам’ять не дорога? Це ж дім твого батька, ти тут виріс.

– Я не сентиментальний. Будинок нам був не потрібний, та й його довелося ділити на трьох. Валька, тітка твоя хотіла викупити наші частини, але грошей у неї не було. Відмовляла від продажу, та ми швидко знайшли покупців. Їй довелося упокоритися.

– Я так розумію, вона сама буде рада.

– Ми теж раді за вас, але не туди ви вкладаєте гроші, не туди. Ще й у борги залізли. – знову сказала мама.

– Боргів небагато. А твоя сестра, тату, завтра приїжджає.

– Оце сюрприз.

– Я запросив її на новосілля, тільки не сказав куди. На вокзалі зустрінемо. Тітка Катерина відмовилася, у неї справи, а тітка Валя буде.

– Звісно, Валентина одна, що їй ще робити. Жаль її звичайно, але нічого не поробиш.

Дітей у неї не було, чоловіка теж не стало…

– Ну, племінничку улюблений, показуй свій сюрприз, – сказала тітка одразу, як вийшла з поїзда.

– Зараз поїдемо, – весело сказав Микола. – Тут зовсім близько.

– А ми здається в бік села нашого рідного їдемо, – сказала по дорозі тітка. – Ти зупинись, я хоч одним оком гляну на наш будинок колишній.

– Добре, тітко Валю, – знову загадково посміхнувся Микола.

Машина зупинилася біля будинку. Тітка Валентина вийшла з машини і ахнула від несподіванки.

– А твій батько, що тут робить?! – сплеснула руками вона.

Тітка Валя дивилася на родичів і не розуміла, що відбувається.

– Заходь, будинок подивимося, – сказав батько Миколи.

– А можна? Я навіть і не мріяла.

– Можна, мабуть, – покрутив той кінчика вусів.

У будинку було накрити стіл, очевидно, що тут чекали гостей.

– Нічого не розумію. Ти запросив мене на новосілля, а тут… Це твій?! Ваш будинок?!

– Так.

– Оце сюрприз! Я думала ніколи більше не переступлю поріг батьківського дому, – тітка заплакала. – Я така рада за вас. Не очікувала. Приїжджатиму в гості. Як тут добре. А ти, брате, радий за сина? Він у тебе найкращий.

– Радий, Валю, звичайно радий. Дуже радий, – батько поплескав сина по плечу. – Молодець.

Батько й справді був радий, а те що він говорив синові раніше, по суті були словами його дружини…

У неї думка була зовсім інша.

А батько тоді теж не хотів продавати будинок, як і Валентина. Дружина його переконала й друга сестра.

Вони мали багато боргів, а гроші тоді були дуже доречними.

Потім він намагався забути про це, а син он як… Не забув…

…Валентина почала часто приїжджати у гості до племінника. Батько також.

Тільки мати Миколи, міська жінка, їздила рідко.

А згодом тітка Валентинавирішила скласти заповіт на племінника.

Печалі йдуть. Мрії збуваються…

Вам також має сподобатись...

Ольга вечеряла з батьками. – Тату, а ти де сьогодні обідав? – раптом запитала вона. – Із хлопцями з роботи, – спокійно відповів Євген Олегович. Ольга замовкла. Батько брехав. В обід вона бачила його з іншою жінкою… Ольга вже лягала спати, коли до неї в кімнату зайшов Євген Олегович. – Тату, що трапилося? – здивувалась Ольга . – Чому ти спитала мене про обід? – запитав той. – А навіщо ти сказав неправду?! – прямо запитала дівчина. – Доню, я просто не хочу, щоб мама твоя знала, – тихо сказав чоловік. – Про що?! – ахнула Ольга. Вона не розуміла, що відбувається

Наталя сиділа на кухні, коли додому повернувся чоловік. – Привіт, вечеряти будеш? – запитала вона, як тільки Віктор зʼявився на кухні. – Не відмовлюся, – усміхнувся він. Наталка швидко поставила розігрівати голубці. – Вітя, завтра до нас прийде гостя! – раптом заявила дружина. – І хто ж це? – спитав Віктор. – А ось завтра й побачиш. Нехай буде сюрприз, – якось підозріло додала жінка. – Ну гаразд, сюрпризи я люблю, – усміхнувся чоловік. Але Віктор навіть уявити не міг, який «сюрприз» приготувала йому дружина

Вадим чепурився перед дзеркалом неспроста. А як же ж?! Сьогодні у нього мало відбутися знайомство з батьками Тамари – його коханої дівчини! Він вже приміряв кілька сорочок, але йому знову не подобався свій зовнішній вигляд… – Та ну що ж таке?! – вигукнув він. – Одягну звичайну футболку і джинси! Вадим одягнувся, поправив зачіску, і вирушив до своєї коханої… По дорозі він купив букет для мами Тамари. Молодик заскочив на потрібний поверх, і натиснув на кнопку дзвінка. – Вадиме! – відкривши двері, кинулася до нього кохана. – Мої вже чекають на тебе. Іди за мною… Вадим поспішив за Тамарою, зайшов у кімнату й побілів від побаченого

Софія повернулася з роботи і раптом застала свого чоловіка за незрозумілим заняттям… Михайло зроду не читав склад продуктів! А тут він сидів за столом і тримав у руках гарну бляшану коробку з печивом, уважно вивчаючи склад. – Мишко, ти чого це? – посміхнулася вона, знімаючи туфлі. – За здоровʼя взявся, чи що? Що це за печиво таке? – Та ні, Софійко, це просто… – Мишко чомусь застиг. – Це не для мене, це для Оксани Миколаївни. Софія примружилася і підійшла до чоловіка. – Для кого? – запитала вона. – Та у нас на роботі новенька… – сказав Михайло. У Софії ледь земля не пішла з-під ніг від почутого