Життєві історії

Аліна поверталася додому, як раптом в одному кафе, за столиком на веранді, вона помітила свого чоловіка. Михайло сидів з молодою, красивою дівчиною в квітковій сукні. Це була Олена, коханка Михайла, про існування якої він нещодавно оголосив Аліні, і покинув її заради неї. Столик знаходився за кілька метрів, тому Аліна чудово могла чути розмови відвідувачів. – Ні, це неправильно. Навіщо мені це? Треба йти… – прошепотіла жінка, хитаючи головою. Але цікавість взяла гору. Трохи визираючи з-за рогу, Аліна прислухалася до розмови Михайла та Олени і… застигла від почутого

— Та забирай все, тільки йди швидше! Зрозумів? – схлипуючи від образи, вигукувала чоловікові Аліна.

— Хвилину назад стояла й плакала, а тут раптом голос з’явився… Цікава ти таки! Думаєш не піду і вмовлятиму тебе залишитися? Н дочекаєшся, ясно?

— Ти можеш просто мовчки піти? Адже це не я зрадила! А ти! Ти. Май хоч краплю поваги!

— Краплю поваги? — він навіть почервонів. — Та я втомився від тебе. Щодня вислуховувати одне й те саме! «Михайло, треба з’їздити до лікарні! Михайло, давай сьогодні проведемо час разом! Михайло, мені потрібна допомога! Мені треба це, мені треба те. Треба, треба, треба…» Тільки про себе й думаєш, я тобі нуль без палички!

— Та я найкращі роки на тебе витратила! А ти за першою спідницею побіг…

— Та за такою спідницею, дорога, можна й побігти! Вона мене хоч цінує. І чує. Зрозуміло?

На останній фразі Михайло голосно плеснув долонею по столі. Кішка Буся, що мирно спала на дивані, прокинулася і поспішила до господині.

— Подивимося, як ти заговориш, коли я Бусю в тебе заберу!

— А кішка тобі що зробила? Не віддам! — очі Аліни знову почали наповнюватися сльозами.

Відповіді не було. Гримнувши дверима, чоловік покинув квартиру, яку вони разом з Аліною купили кілька років тому.

А дівчина сіла у крісло і затулила обличчя руками. Їй не хотілося вірити, що ось так мають закінчитися її перші стосунки, її перше і, як вона думала, останнє кохання.

Буся ніби відчула стан господині. Накрутивши вже десяте коло навколо її ніг, кішка застрибнула до Аліни на коліна.

— Буся, Буся… — схлипуючи, заговорила дівчина. — Одна ти в мене залишилася, і то хлопець недолугий забрати хоче. Підкажи, що робити? Як жити, га?

Але Буся мирно лежала на колінах, зігріваючи господиню своїм муркотінням.

Аліна розглядала вітальню. «Цей телевізор ми купили торік, бо Буся впустила старий, коли ловила сонячних зайчиків… А от дірка у дверях. Зовсім непримітна, маленька, про яку знаємо тільки ми з Михайлом. Ох і веселилися ми тоді…»

Відчувши, що її шерсть намокає, Буся запитливо подивилася на хазяйку, що плаче. Але вже за секунду погляд кішки перевівся на синичку, що сіла на карниз. Швидко зістрибнувши з колін господині, Буся поспішила на підвіконня і…

– Буся? Буся! – Підбігши до вікна вигукнула Аліна – кішки ніде не було.

— Боже мій, боже мій! — заголосила Аліна, визираючи все далі. – Ми ж живемо на третьому поверсі! Буся, дівчинко моя, де ти…

Раптом вона помітила кішку, що зачепилася за ліану, що прикрашала балкон сусідки знизу. Буся, мов супергерой, повільно сповзала по рослині вниз.

— Ану повертайся назад! — гукнула домашній улюблениці Аліна, ніби вона могла їй відповісти, і поспішила вниз.

Але, вийшовши з під’їзду, вона не виявила кішки. Як не намагалася Аліна кликати Бусю, її ніде не було. Аліна дуже захвилювалася, коли за кілька метрів почулося шарудіння. Розкидавши нещодавно зібране двірником листя, кішка продовжувала переслідування синички.

– Буся! Пішли додому! Ах ти негідниця, не чіпай пташку!

Почувши голос господині, Буся прийняла рішення вчинити точно навпаки і кинулась навтьоки.

У домашньому одязі Аліна кинулася за кішкою. Буся вміло оббігала перехожих, що зустрічалися. На жаль, не так уміло, як господиня, яка встигла наступити, як мінімум, трьом людям на ноги.

Опинившись поряд із дорогою, Буся зупинилася. Аліна, сподіваючись, що біг із перешкодами закінчено, теж уповільнилася. Але варто було світлофору перейти на зелений сигнал, кішка помчала далі. Наче знала правила дорожнього руху.

– Ні ні ні! Буся!

Щойно дівчина ступила на смугу пішохідного переходу, світлофор засвітився червоним. Спершись на стовп, що стоїть поруч, Аліна спробувала перевести дух. Де її тепер шукати? Чи далеко побігла? — тривожні думки безладно кружляли в голові. Але варто їй підвести очі, як перед нею постало кафе, на веранді якого за одним зі столиків сиділи двоє людей: Михайло і молода, красива дівчина в квітковій сукні.

На втомлених ногах, Аліна підійшла до краю будівлі. Столик знаходився за кілька метрів, тому вона чудово могла чути розмови відвідувачів.

– Ні, це неправильно. Я тільки себе потривожу… Треба йти… — прошепотіла жінка, хитаючи головою.

Але цікавість взяла гору. Трохи визираючи з-за рогу, Аліна прислухалася.

— Ти не пишеш мені вже другу добу! Це нормально взагалі? — спитала Михайла дівчина.

— Олено, я все сказав на минулій зустрічі. В нас немає майбутнього. Це кінець, – почувши це, Аліна здригнулася.

– Чому це? Тобі не п’ятдесят і навіть не сорок! Та й тим більше твоя дружина все дізналася… Це ж на краще. — Олена театрально надула губи.

Михайло відвів погляд. А потім чоловік продовжив:

– Так, дізналася. І я дуже винний перед нею.

– Що?! Винен?! Та ти щасливий повинен бути, що вона тебе нарешті відпустила!

– Яка тепер різниця… Я зробив непоправну помилку. Але більше я так не вчиню.

– Ти дивний! – тупнула ніжкою Олена. — Та кому ти тепер потрібний?

— Нікому, — спокійно підсумував Михайло. — Але це й буде моєю ношею, Олено. Вибач, але разом ми не будемо. Це виключено.

— Тобто для тебе наша ніч взагалі нічого не означає?.. Пам’ятаєш, як нам було добре… Я ж люблю тебе, любий. — дівчина поклала руку на задню сторону долоні Михайла.

— Я був тоді перебрав, Олено. І це був дуже тяжкий тиждень. Спеціалісти сказали, що з кожним роком наші шанси завести дитину лише зменшуються. Через це ми з дружиною часто сваримося. Все дуже важко. Але я даремно тобі це розповідаю.

На очі Аліни знову навернулися сльози. Жінка приклала руки до рота, щоб ніхто не чув її схлип.

— Справді, навіщо мені це знати! Мені не цікаві ваші постільні проблеми із дружиною! Ми були разом – це головне! Ми!

– Не головне, Олено. Я сказав, що ця ніч нічого не означає. І тоді, і зараз. Для мене. Нічого. Не значить.

Дівчина надула губи і здається збиралася заплакати, але передумала.

— Ну й будь ласка! Взагалі один залишайся. Зрозумів? Іди тепер до своєї дружини. Тільки тепер ти їй також не потрібний!

З цими словами Олена схопилася з-за столу і різко обернувшись, змахнувши барвистим краєм сукні, пішла, залишивши Михайла одного. А він стомлено потер перенісся і не миттю заплющив очі. І раптом почув знайоме – мяууу…

Аліна здригнулася і подивилася собі під ноги. Зустрівши мордочку Бусі, жінка приклала палець до рота і зашепотіла:

– Тссс… Тихіше! Він нас почує!

Але Буся була непохитна. Кішка ніби спеціально почала нявкати ще голосніше. Те, як Аліна розмовляла з нею, привернула увагу перехожих. І, як виявилося, не лише.

– Аліна?! Що відбувається? Що ти тут робиш?

У спробах заспокоїти улюбленицю жінка не помітила, як до неї підійшов Михайло.

— Буся втекла, а я… Я намагалася її наздогнати. І ось… Вона привела мене сюди, до тебе…

— Маленька негідниця…

З цими словами чоловік узяв кішку на руки. Розтягнувшись в обіймах господаря, Буся схвально замуркотіла. Здавалося, вона тільки цього й чекала.

– Аліна, я …

— Нічого не кажи, прошу. Мені потрібен час, Михайле. І добре все обміркувати. Підемо додому.

Аліна розвернулася і попрямувала до під’їзду. Притиснувши Бусю, Михайло повільно поплентався за дружиною.

Вам також має сподобатись...

Тетяна з Миколою одружилися. Молоді переїхали жити до батьків Миколи. Там жив його брат Борис з дружиною Оленою… Усі домашні справи повністю робила Тетяна. Олена народила. Тепер Тетяна ще й доглядала дитину. – Нічого, Тетянко, – казав Микола. – Ми народимо – нам теж допоможуть… Пройшов рік. Микола заговорив із батьками про малюка. – Тетяна вагітна? – запитала мати. – Та ні… – пробурмотів Микола. – Ну і добре! – раптом сказала мати. – Вам треба зачекати. І всі зарплати віддасте в сім’ю. – Як всі?! – ахнув син. Микола дивився на матір і не розумів, чи вона жартує, чи ні

Ольга з чоловіком дивилися телевізор, коли у двері подзвонили. – Я відкрию, – сказав Максим і вийшов в коридор. За хвилину чоловік повернувся, позаду нього у кімнату зайшла його мама. – Привіт, Оля! – весело сказала свекруха. – Мене завтра не буде, тому я вирішила сьогодні привітати тебе з днем народження! Інна Валеріївна простягла невістці букет троянд. Оля нерішуче взяла троянди з рук свекрухи, глянула на них і… застигла від побаченого. – Мамо, що це? – не витримав Максим, глянувши на троянди, які подарувала мати його дружині

Надія одягла хустинку, набрала в дворі осінніх квітів, і пішла сама на цвинтар. Вона завжди в цей день так робила… Жінка протерла пам’ятник. На фото її сестричка Любочка сміється. Вона, як і раніше, молода і дуже-дуже гарна… – Вибач мені, сестричко, вибач мені, Любочко! – говорила жінка, а сльози котилися по щоках. – Вибач, що так вийшло, що я така щаслива. Не заслужила я! Вибач, що все мені дісталося, а тобі лише сира земелька… Додому Надія поверталася повільно. Раптом жінка почула, що її хтось гукає. Вона обернулася і зупинилася від несподіванки

Сергій прийшов додому пізно. Він зайшов у квартиру і посміхнувся – з кухні чувся смачний аромат свіженького борщику… Раптом Сергій згадав, про що мав поговорити з дружиною і його обличчя одразу спохмурніло. Він сів за стіл вечеряти і нерішуче почав розмову. – Аллочко, кохана, у мене до тебе є одне прохання, – сказав Сергій дружині. – Та все, що завгодно, коханий! – посміхнулась дружина. – Розумієш, Алло, я навіть не знаю, як тобі сказати… – замʼявся Сергій. – Як думаєш ми змогли б жити втрьох? – Як це втрьох? – Алла здивовано дивилась на чоловіка, нічого не розуміючи