– Любі мої батьки, здається, я виходжу заміж… – сказала за вечерею Олена. – Заміж?! – ахнула її мати Лариса Петрівна. – Здається, чи точно? – насторожився її батько, Степан Іванович. – Здається… – усміхнулася дочка. – Тобі, що, вже й пропозицію зробили? – запитала Лариса Петрівна. – Ага, – Олена почервоніла. – І я погодилася. Сподіваюся, ви не будете проти? – А чого нам бути проти? – сказала мати. – Так, – кивнув задумливо батько. – Ми тебе з радістю заміж віддамо. – З радістю?! – зраділа Олена. – Ага, – сказав Степан Іванович. – Але є одна дуже важлива умова… – Яка ще умова? – здивувалась Олена. Вона не розуміла, що відбувається
Олена сиділа зі своїми батьками за столом на кухні. Вони вечеряли.
– Любі мої батьки, здається, я виходжу заміж… – хвилюючись, раптом сказала дівчина.
– Заміж?! – ахнула її мати Лариса Петрівна.
– Здається, чи точно? – насторожився й батько, Степан Іванович.
– Здається… – якось винувато усміхнулася дочка, і невпевнено знизала плечима. – Днями я приведу одного молодого чоловіка, і він вам все сам скаже. Ми так з ним домовилися.
– Він, що, вже й пропозицію тобі зробив? – Лариса Петрівна теж усміхнулася, але якось насторожено.
– Ага, – Олена почала червоніти. – І я погодилася. Сподіваюся, ви не будете проти?
– А чого нам бути проти? – мати, здається, була готова розплакатися. – Ми, навпаки, дуже раді…
– Так, навіщо нам опиратися? – кивнув задумливо батько. – Ми тебе з радістю заміж віддамо.
– З радістю?! – зраділа Олена.
– Ага, – сказав Степан Іванович. – З величезною радістю. Але є одна дуже важлива умова…
– Яка ще умова? – здивувалась Олена.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Ми віддамо тебе заміж у кредит… – сказав батько.
Олена, почувши таке, здивовано закліпала очима.
– Та це тато жартує так! — квапливо сказала Лариса Петрівна, і строго подивилася на чоловіка.
– Чому це я жартую? – знизав плечима її чоловік. – Нічого я не жартую. Я ж і сам тебе заміж в кредит брав. – Степан Іванович багатозначно подивився на дружину. – Так же ж? Чи ти забула?
– Ну досить вже! – вигукнула невдоволено дружина. – Знайшов що згадувати. Донька заміж виходить, серйозні справи починаються, а ти все жартами приправляєш!
– Зачекайте! – Олена здивовано дивилася на батьків. – Мамо, тато, правду каже, чи що? Хіба ж у нас таке могло бути?
– Олено, в нас може бути все, що завгодно! – сказав батько.
– Ну, що ти таке городиш? – замахала руками Лариса Петрівна. – Це ж було не по справжньому, а як жарт.
– Нічого собі, жарт! – батько зробив здивоване обличчя. – Та я цілий рік за цей кредит розплачувався.
– Як розплачувався? – ще більше зацікавилася дочка. – Ти бабусі з дідусем гроші, чи що, виплачував?
– Та не платив він нічого! – невдоволено вигукнула Лариса Петрівна. – Що ти його слухаєш?!
– Я кредит за твою маму, доню, не грошима, а ось цими руками відпрацьовував, – батько гордо глянув на свої долоні. – Розповісти, як було діло? – він посміхнувся. – Майже тридцять років тому, прийшов я, значить, до тестя з тещею, просити руки їхньої дочки. Я ж хотів, щоб усе було як ведеться, тобто, за правилами… Кажу їм – так і так, хочу одружитися з вашою дочкою. Віддасте?
– Віддамо, – кажуть. – Але ж у кредит.
Я розгубився.
– Як у кредит? – кажу.
– У нас ділянка землі є. І там ми хочемо будинок цегляний збудувати. А ти, – кажуть вони мені. – Наче будівельник. Та ще й в інституті будівельному вчишся. Нам твої руки конче потрібні. Ось коли збудуєш на ділянці будинок, тоді й забирай доньку! Фінанси на будівництво будуть наші, а робота твоя!
– Та ж пожартував тато тоді! – усміхнулася, нарешті, Лариса Петрівна. – А ти взяв і погодився!
– Погодився? – здивувалася дочка.
– А куди мені було подітися? – знизав плечима Степан Іванович. – Я ж спочатку розгубився трошки. І маму твою ох, як я любив. Та й жвавий я був на той час, беручкий до роботи. Ох, – подумав я. – Думаєте, злякаюся? Потисли ми тоді з тестем руки, і я почав хату будувати. Вперше почав будувати, сам, ось цими руками!
– Чому це сам? – обурилася дружина. – А тато?! Він же ж тобі чесно допомагав у всьому!
– Ну, так, підсобник з нього був хороший, – погодився чоловік. – Коротше кажучи, Оленко, ми за літо з твоїм дідом удвох стіни звели, і дахом закрили. А потім всю зиму внутрішнім оздобленням займалися. І за це, навесні, як і домовлялися, бабуся твоя, з дідом за мене дочку урочисто й віддали заміж! Вони ж нам віддали і цей збудований будинок. Щоб ми там жили.
– Ось, бачиш, – розвела руками дружина. – Вийшло, що ти не для них дім будував, а для нас із тобою.
– А ти забула, що тільки-но я диплом захистив, мене одразу ж відправили сюди, у це місто працювати. І в ту хату твої батьки переїхали.
– Але ж вони свою квартиру продали, і нам усі виручені за неї гроші подарували. І ми тут одразу житло купили.
– Нічого собі… – із заздрістю сказала Олена. – От би й нам так пощастило…
– Якщо хочеш, щоб і вам пощастило, я твоєму нареченого запропоную і тебе взяти отак, – посміхнувся тато. – В кредит. Хочеш? Він у тебе хто?
– Тату! Не треба йому так говорити! – ахнула дочка.
– Так, все-таки, хто він? – повторив запитання батько.
– Ну, будівельник…
– Теж будівельник?! – батько засміявся. – Невже? Ларисо, а чи не прикупити й нам діляночку землі, десь за містом? Для наших майбутніх молодят?
– Ні! – замахала руками Олена. – Ми за містом жити не будемо! Ми – міські!
– Ну, а ми з матір’ю давно мріємо перебратися за місто, – мрійливо сказав Степан Іванович. – А тут – безкоштовно все буде. Тож, думайте, майбутні молодята… Думайте…
