Олег гарненько повечеряв, і, залишивши на столі брудний посуд, подався у вітальню. Вже звідти, зручно розташувавшись на дивані з газетою в руках, він вирішив поговорити з дружиною.
– Віро, ти віриш у дива? – гукнув Олег дружині, яка на залишилася на кухні.
Віра подивилася на брудний посуд, перевела погляд на курочку, яка розморожувалася для того, щоб вона коханому чоловікові могла на завтра обід приготувати, бо, на відміну від неї, він обідав удома, і замислилася над його питанням.
– Віро, ти чого мовчиш? Я ж із тобою розмовляю! Ти віриш в чудеса? – повторив своє запитання Олег.
– Ні, не вірю! – нарешті відповіла чоловікові Віра, подумавши про те, що, якби він хоч посуд помив, поки вона йому обід готувати буде, то вона, мабуть, змогла б повірити в те, що чудеса трапляються.
– Як це, Віро? Не може бути такого, щоб ти в дива не вірила! – гукнув Олег, але Віра йому нічого не відповіла, бо вже ввімкнула воду і почала мити посуд. – Віро, ти не можеш так казати! Ось я, наприклад, впевнений, що в нашому житті завжди знайдеться місце диву.
Віра мовчала…
– Віро, а ти пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися? Хіба це не чудова історія? – знову гукнув дружині Олег, але та знову не відповіла.
Ледь змусивши себе встати зі зручного дивана, Олег подався знову на кухню. Віра стояла спиною до дверей, мила посуд, і навіть не помітила, що чоловік повернувся назад.
– Віро, з ким розмовляю?! – ахнув Олег, аж тут сталося несподіване.
Віра від несподіванки підстрибнула, тарілка з її рук вискочила і опинилася на підлозі…
– Олеже, ось що ти наробив? Тепер мені ще збирати це все доведеться! – почала сердитися Віра.
– Вірочко, тарілка ця це на щастя. Ти ось, поки прибиратимеш, дай мені відповідь краще, чи пам’ятаєш ти, як ми з тобою познайомилися?
– Пам’ятаю, звичайно! Я тоді в інститут тільки вступила, а ти його вже закінчував…
– Ось, ось, і, на моє щастя, ти виявилася міською, і я, зробивши тобі пропозицію через рік, переїхав жити до тебе у квартиру…
– І що? Ти хочеш сказати, що це диво?
– А інакше й не скажеш, Вірочко. Тим більше, що твої батьки нам квартиру залишили, а самі у передмістя переїхали в квартиру твоєї бабусі. До речі, Віро, вони могли б туди нас з тобою поселити. Але вони вчинили благородно…
– Вони зробили все практично! Адже я вчилася ще, а добиратися в інститут з передмістя вкрай проблематично…
– Але батьки твої на роботу звідти їздили, і ніколи не скаржилися…
– Олеже, у батька ж машина! Він і маму на роботу возив, і сам до неї добирався! А я тоді ще права не отримала, тому мені довелося б їздити на електричці… Хоча до чого вся ця розмова, я не зрозумію? Чи ти вирішив нарешті тещі з тестем «дякую» сказати за своє щасливе життя?
– Нічого я не вирішив! Я просто говорю тобі про те, що в житті є місце диву! А ти не віриш!
– Та яке ж це диво, Олежику? Я просто в тебе закохалася, вийшла заміж, і примудрялася не тільки вчитися, а й по господарству все встигати… Важко було, я не приховую, але я впоралася! Хоча ти міг би мені допомогти! Адже ти вже відучився…
– Я на роботу тоді тільки влаштувався, між іншим! І це ще одне диво! Знайти роботу у місті молодому спеціалісту не так просто!
– Та яке ж це диво, Олежику? На роботу тебе мій батько влаштував, а він не чарівником у мене тоді був, а звичайнісіньким керівником фірми… До речі, коли я диплом отримала, він і мене туди влаштував. А коли на пенсію зібрався, то порекомендував мене на своє місце…
– Це він, зрозуміло, молодець, Вірочко! Але міг би і мене на своє місце прилаштувати… А він чомусь для тебе своє місце звільнив…
– Напевно, це сталося тому, що я показала себе кращою фахівчинею, аніж ти…
– З чого б раптом, Віро? Я багато років працював на благо рідної організації молодшим спеціалістом, і показав себе з найкращого боку.
– Справді, чи що? А мені ось здається, що ти себе ніяк не показав за ці роки, любий мій. І ще диво, що ти досі працюєш у нас! Хоча ніякого дива тут нема!
Спочатку батько мій тебе тримав, бо не хотів мене засмучувати, а тепер це роблю я, щоб не жити з безробітним ледарем. Хоча, можливо, все ж таки доведеться тебе звільнити, бо твій безпосередній керівник постійно на тебе скаржиться. Олеже, ти подумай про те, що дивовижним чином роботу за тебе ніхто виконувати не буде, і починай працювати сам…
– Віро, не псуй мені настрій! Я працюю так, як можу, і раніше ніяких претензій у тебе до мене не було… Так що змирись, і зрозумій, що робота у ліс не втече… Краще давай про інші дива поговоримо… Пам’ятаєш же ж, як ти повідомила мені про те, що я скоро стану татом?
Віра сумно усміхнулася… Звичайно, вона пам’ятала про це… Вона тоді навчалася на останньому курсі інституту, вже почала писати дипломну роботу, і тут раптом тест показав дві смужки, а Олег заявив їй тоді, що це зовсім невчасно, і треба якось вирішувати цю проблему.
Сварка була неймовірна… Але потім батьки Віри пообіцяли їм фінансово допомагати, Олег заспокоївся і продовжив жити своїм звичним зручним для нього життям, а Віра, вдало закінчивши інститут, пішла в декретну відпустку…
І почалося її «дивовижне» життя – пелюшки, сорочечки, безсонні ночі, і вічно всім незадоволений чоловік, який же ж на роботі дуже втомлюється, а тут йому вдома дитина відпочивати заважає, та й Віра нічого не встигає…
І ось тоді Віра переїхала жити до батьків, залишивши чоловіка одного в місті, щоб він міг відпочити…
Він і відпочив! Через пів року Віра дізналася про те, що Олег їй зраджує, причому, навіть не приховує це ні від кого…
Терпіти подібне молода жінка не захотіла, подала на розлучення, і ось тут сталося диво! Олег з’явився до неї з величезним букетом троянд, благав його пробачити, обіцяв, що ніколи більше не повториться, тиснув на жалість, і просив не позбавляти сина батька…
Віра вибачила, повернулася назад, тим більше, що Андрійко вже підріс і ночами практично не вставав…
– Я все пам’ятаю, Олежику, і чудовими ті часи назвати, на жаль, не можу! Адже саме тоді ти мені вперше зрадив…
– Люба моя, це була помилка, але саме завдяки їй, я зрозумів тоді, що дорожче за вас з Андрієм у мене нікого немає…
– Ще б пак! Адже, якби я тоді все ж таки тебе виставила, тобі б довелося б повертатися на свою батьківщину… І було б дивом, якби ти у своєму селі зміг знайти роботу за фахом!
– Це ти маєш рацію, звичайно… Але ж ти мене вибачила… Синок наш підріс і ти на роботу вийшла! Дивно, але тобі вдалося досягти набагато більшого, аніж мені! Хоча чому тут дивуватися? Адже це твій батько був тоді нашим безпосереднім начальником… Ех, Віро, якби Олександр Дмитрович був моїм батьком, я б із самого початку попросив його поставити мене на посаду керівника, а ти навіщось з посади того самого молодшого спеціаліста починала…
– Зате я сама всього досягла, і тепер по праву обіймаю свою посаду… І саме тому в дива я не вірю!
– Ну, тут я б посперечався, звісно, адже в нашому з тобою житті трапилося іще одне диво… Вірочко, ти пам’ятаєш…
– Як я повідомила тобі про те, що ти скоро знову станеш батьком? Пам’ятаю, звісно…
– От-от, я ж тоді так зрадів…
– Ще й як! Тут же сказав мені, що на одну твою зарплату ми не зможемо жити і зажадав, щоб мій батько призначив тебе на моє місце…
– А він відмовився! Навіть не можу зрозуміти чому!
– Що не розумієш, чи що? Хоча я не здивована! Але батько з мамою знову пообіцяли допомагати нам фінансово і навіть послуги няньки оплатили, а я змогла продовжувати працювати віддалено, щоб навички не розгубити в декреті… Скажу чесно, ця відпустка по догляду за дитиною була не такою важкою, як перша… Але ж саме тоді ти знову від мене загуляв!
– Люба моя, ти ж тоді зовсім про мене забула! Діти, дім, робота… Це все, що тебе тоді цікавило! А я? Мені ж увага потрібна, турбота, жіноча ласка… Ну, чого мовчиш? Визнаєш, що сама винна була?
– Не визнаю! – раптом голосно сказала Віра. – Хоч тоді знову зробила помилку і пробачила тебе, адже ти знову з квітами з’явився, і благав, і про дітей, які без батька залишаться, говорив… А я все ще тебе кохала… Молода була, нерозумна… Загалом, вибачила…
– Ось, ось, Віро, і я молодим нерозумним тоді був… Не треба було мені від свого кохання відмовлятися заради того, щоб діти з батьком росли, але тепер я все зрозумів…
Віра з цікавістю подивилася на чоловіка, який з кимось активно листувався у телефоні…
– І що ж ти зрозумів, Олежику?
– А зрозумів я, Віро, що діти наші з тобою виросли. До речі, і працюють вже обоє, і сім’ї свої завели. Так що все в них добре… А мене вони чомусь не люблять і не поважають зовсім. Ось поясни мені, як таке могло статися? Адже я заради них…
– Палець об палець… Коли вони маленькими були, навіть у садок за ними не ходив. У школі жодних батьківських зборів не відвідав. На вручення атестатів не прийшов, бо дуже зайнятий був. Ти навіть не в курсі, які інститути наші діти закінчили.
– Чому це не в курсі? Раз вони працюють у нашій з тобою улюбленій фірмі, значить, нашим шляхом пішли…
– Моїм! Адже наш син уже старшим спеціалістом працює, причому цілком заслужено! Ніхто й ніколи мені на нього не скаржиться… А дочка інженерка, і завідувачка не раз говорила мені про те, що тільки її й бачить на своєму місці, коли на пенсію збереться.
– Та годі тобі, Віро… Нісенітниці ти говориш! Моя Марійка стверджує, що вона розуміється на всьому набагато краще, аніж наша з тобою Олеся…
– Твоя Марійка? А можна детальніше?
– Звичайно, можна, Віро. Я заради цього й розмову з тобою сьогодні затіяв! Розумієш, у моєму житті знову сталося диво! Я покохав…
– Стажерку Марійку? Я правильно зрозуміла?
– Так, Віро, ти все правильно зрозуміла! І це набагато дивовижніше, аніж те, що сталося з нами багато років тому… Сама подумай! Марія моя набагато за мене молодша, але мені вдалося підкорити її.
Я ж з роками став ще гарнішим, аніж був у молоді роки! До того ж досвід у мене з’явився… Скажу більше, це не єдине диво, Віро! Марійка моя чекає від мене дитину, і я впевнений, що мені вдасться виховати її так, що вона ставитиметься до мене з любов’ю і повагою, на які я заслуговую. Ти мене розумієш?
– Розумію, Олеже, розумію… У моєму житті нарешті теж сталося диво! Щастя ж яке!
– Не зрозумів! Ти не засмутилася через те, що я з тобою розлучатися надумав?
– Ні, Олежику, не засмутилася! Я дуже за тебе рада. Іди збирай речі і вирушай до своєї дивовижної Марійки!
– Вирушати до Марії в гуртожиток?!
– А вона в гуртожитку живе?
– Звичайно! Вона ж не міська в мене!
– Олежику, а як же ж ти таке диво собі знайшов? Раніше ти розумнішим був, мабуть! Втім, це мене не стосується! Збирай речі і йди!
– Віро, я розраховував на те, що це ти підеш, а я залишуся тут з моєю молодою дружиною й дитиною! І це буде чесно!
– Та ти що? І чому ж це так мало бути?
– Тому що ти можеш дозволити собі купити нову квартиру, а я ні! До того ж у тебе діти вже влаштовані… І в Андрія, і в Олесі вже власні квартири є… А мій малюк? Ти про нього подумала?
– Про кого? Про дитину, яку чекає від тебе Марія? Ні, звісно, про неї думатимеш ти, а я завтра ж подам на розлучення, і поїду на море… Має бути й у моєму житті місце диву!
– Віро, я, між іншим, сказав Марійці, що це моя квартира. Не будеш же ж ти засмучувати вагітну жінку?
– Не буду, звичайно! Її засмутиш ти, я з нею й розмовляти не збираюся. Скажу більше, у твоїй особистій справі накопичилося стільки доповідних від твого безпосереднього начальника, що перед тим, як піти у відпустку, я тебе звільню і поїду відпочивати з розумінням виконаного обов’язку. Давно треба було це зробити, та все якось рука не піднімалася.
– А зараз?
– А тепер все! Скільки ж можна тебе шкодувати? Все, любий мій, завдяки тобі я нарешті повірила в диво… Дякую! Треба було, звичайно, раніше з тобою дивовижно розлучитися, але й зараз ще не пізно. Зрештою мені тільки п’ятдесят років.
– Віро, так мені ж п’ятдесят п’ять! І нову квартиру я купити не зможу… Та й роботу навряд чи знайду! Що ти мені пропонуєш?
– Вірити в дива, любий мій, і збирати речі!
Того дня Олег нікуди не пішов. А наступного прийшов з роботи з букетом квітів, і просто біля зачинених дверей почав благати.
А чому біля зачинених?
Тому що Віра, подавши на розлучення, змінила у квартирі замки і двері йому не відчинила.
Більше того, вона й на дзвінки чоловіка не відповідала.
До того ж і з роботи Віра його звільнила без відпрацювання.
Марійка, дізнавшись про це, сказала, що про свою вагітність йому набрехала, бо сподівалася на те, що він заради неї свою дружину покине, і вона оселиться в його дивовижній квартирі.
А тепер, дізнавшись про те, що він без житла, наважилася розповісти йому правду.
Андрій, побачивши батька на порозі своєї квартири, заявив, що бачити його не хоче, бо не відчуває до нього ніяких почуттів.
Олеся переночувати батькові у себе дозволила, але її чоловік дуже з цього приводу обурювався, і пообіцяв тестю влаштувати, якщо наступного дня він сам від них не переїде.
Тож уже наступного ранку Олег купив квиток на потяг, який мав повернути його на батьківщину, де в нього в маленькому селі залишився батьківський будинок.
Правда Олег не знав, у якому він стані, бо давно там не був.
Але він дуже сподівався на диво…
