Життєві історії

Олена готувала вечерю, коли в гості завітала свекруха. – Ну, синку, що скажеш? Ти все залагодив?  – навіть не привітавшись з невісткою, звернулася вона до сина. – Мамо, давай потім, – спробував зупинити матір Дмитро. – Ми поговоримо з Оленою потім, і я тобі про все розповім. Не можна ж так одразу. – Не можеш сам? Значить я все розповім твоїй дружині! Олена повинна знати правду! – несподівано сказала Катерина Вікторівна. – Що я маю дізнатися? Ви взагалі про що? – Олена здивовано дивилася то на чоловіка, то на свекруху, не розуміючи, що відбувається

Олена та Дмитро нарешті змогли купити квартиру.

***

П’ять років після весілля вони відкладали гроші.

Олена заробляла на третину більше за чоловіка.

– Ти ж хороший спеціаліст. Зміни роботу, знайди із пристойним заробітком.

Але зміна роботи не впливала на підвищення зарплати.

– Чому? – дивувалася Олена.

– У нас премій немає. Постійно хтось щось вчудить, а відповідають усі. А ще запровадили систему штрафів. Там різне, то чай довго пили, то не в той час. Сама розумієш.

– Не розумію.

– Тобі добре говорити, а мені скакати з одного місця на інше набридло. Та й колектив тут хороший. Я залишаюся.

З дітьми вирішили почекати, та й Дмитро взагалі не мав великого бажання стати батьком. Вони відклали цю розмову до придбання квартири.

Коли вони збиралися оформляти іпотеку, раптово не стало бабусі Олени. Її квартиру в іншому місті батьки продали, а гроші віддали Олені та її сестрі, розділивши порівну. Щоб не брати іпотеку, було вирішено почекати ще півроку.

І ось вся сума лежить на рахунках. Квартира знайдена, і одразу трикімнатна. Не треба платити за оренду, за іпотеку. Можна пожити собі, не економити і задуматися про дітей.

Олена поспішала, треба приготувати вечерю до приходу Дмитра, вона спеціально відпросилася на три години раніше. Доведеться все відпрацювати, але це пізніше. Сьогодні має приїхати у гості його мама. Лише години на дві, але це ж свекруха. До її приїзду має все сяяти і смачно пахнути. Ні пилу, ні сміття і свіжа їжа.

Олена відчинила двері і спіткнулася об черевики чоловіка. Скільки разів вона казала, що треба все ставити на місце. Поруч стояли туфлі свекрухи, на гачку висів її плащ та парасолька. 

– Парасолька? Навіщо вона? Дощу немає! Але якщо Катерині Вікторівні він сьогодні потрібний, то піде дощ, – подумала Олена. 

Вона роздяглася, прибрала свої туфлі на місце, підхопила пакети і попрямувала до кухні. Двері в кімнату були зачинені. Вона не стала турбувати свекруху, може та лягла відпочити. 

– Дмитро, а де він? Черевики вдома. Ну не одні ж у нього черевики!

Дмитро прийшов за годину.

– А я маму зустрів і пішов знову на роботу.

– Вона, мабуть, спить. Дуже тихо. Нехай відпочине.

Але двері відчинилися.

– А я вже не сплю. Просто на сина чекала, трохи задрімала. Дуже погано сплю останнім часом. Ну, синку, що скажеш? Ти все залагодив?

– Мамо, давай потім.

– А чому потім? Я хочу знати, де і як житиме мій онук, і як до нього ставитиметься твоя дружина.

– Ви про що, Катерино Вікторівна? – Олена не розуміла про що говорить свекруха.

– Мамо, ми поговоримо потім. Я тобі подзвоню, і про все розповім. Не можна так одразу.

– А чого тягнути? Я спеціально приїхала для цього. Не можеш сам – скажу я. Значить так, люба, у Дмитра є син.

– Що?

– Ти що не чуєш! Син є у Дмитра.

– Що?

– Важко з тобою буде. Син, дитина, хлопчик! Розумієш?

– Ти мені зрадив? – звернулася Олена до чоловіка. – Як це все розуміти? Скільки йому, місяць, два-три?

– Це не те, що ти думаєш. Я тобі не зраджував. Хлопчик народився ще до нашого знайомства.

– Що?

– Йому дванадцять років.

– Значить, він народився, коли тобі було 20 років?

– Так. Ми з тобою ще не були знайомі.

– І ти мовчав усі дев’ять років, які ми з тобою живемо? Як ти міг?

– Ну, вибач, це минуле життя. Я допомагав йому.

– Тож ти казав, що отримуєш мало. Гроші йшли на дитину?

– Олено! Зараз йдеться не про це. – якось урочисто сказала свекруха. – Дмитро вирішив забрати дитину у матері. Вона дуже неблагонадійна.

– А до чого тут я? В мене будуть свої діти. А хлопчику дванадцять років, у такому віці від нього можна чекати будь-чого. Але це не головне! Ви мовчали усі ці роки! Дмитро мовчав, приховував. Стільки років приховувати дитину, а тепер коли ми купили квартиру, розповів. Молодець!

– Не переживай ти так. Подумай про дитину. Це син Дмитра.

– Чому я маю про нього думати? Чому? Я хочу своїх дітей.

– А від цього нікуди не дінешся. Він є і буде. Хочеш ти чи ні, а він житиме тут.

– Чудово. Але лише без мене і не тут. Я подаю на розлучення та на розділ квартири. І це не через дитину. Це через Дмитра.

– Не поспішай. Квартири ти не отримаєш, я пропишу його сюди.

– А хто ви така, щоби прописати його?

– Я бабуся!

– А ось ми побачимо, як це у вас вийде. А поки що йдіть. Не хочу вас бачити більше.

***

Розлучення було з великими сварками від свекрухи. Дмитро розлучатися не хотів. З Оленою було дуже зручно, гарна господиня, а ще гарна зарплатня. Без неї буде дуже важко з фінансами, адже на дитину так багато потрібно. Та й квартири в нього вже нема.

Квартиру продали, покупці знайшлися одразу. Дмитру дісталася приблизно одна четверта від суми, адже майже половина була спадкових грошей Олени.

Дмитро вибачався, просив її навіть після розлучення.

– Я нічого не маю проти твого сина. Можливо, я його й прийняла б, якби ти відразу все розповів. А тепер прощай. Довіри до тебе нуль.

Олена швидко купила собі нову квартиру, трохи меншу, але набагато зручнішу.

А Дмитро так і залишився при своєму. Переїхав до мами. Дитина сина бабусі у її квартирі був не потрібен. Це тільки за чужий рахунок і не на своїй квартирі бабуся добра і щедра. Та й син теж, але Дмитру довелося мовчати, бо свою частину грошей від продажу квартири він віддав матері.

Вам також має сподобатись...

Володька з Лізою пішли на орендовану квартиру. Молоді тільки зійшлися, а з оплатою мав допомогти батько хлопця. Мати Володимира Ірина була проти. Спочатку вона часто дзвонила сину, питала, як він живе. Той дратувався, говорив, що в нього все добре, що не треба його контролювати і клав слухавку. Володимир приїжджав до матері, коли Ірина була на роботі. Вона помічала це по продуктах у холодильнику і речах у шафах… А через два місяці він прийшов на вихідних. Ірина зраділа, але материнським серцем одразу зрозуміла – все погано. Володька змарнів і схуд. Батько відмовився платити за квартиру! Хто б сумнівався?! А далі син попросив несподіване

Інна з Андрієм дивилися фільм на телефоні чоловіка. Вдома відключили світло, зайнятися не було чим, тому вони вирішили щось подивитися, благо мобільний інтернет працював. – Я на кухню, зроблю якийсь бутерброд перекусити. Тобі принести? – запитав чоловік. – Ні, дякую. Я не голодна, – відповіла Інна. Андрій встав з дивану і попрямував на кухню, а жінка продовжила дивитися фільм. Раптом, в цей момент на телефон Андрія надійшло якесь смс-повідомлення. Інна відкрила його, прочитала і застигла від прочитаного

Микола вийшов на пенсію та й переїхав жити в село. По сусідству з ним жив теж пенсіонер, Віктор. Сусід жив сам. Вони дуже подружилися з Миколою. А якось навесні Віктор намочив був ноги та й зліг. Не одразу чоловік і до лікарів звернувся – хотів все самотужки видужати. Швидко не стало Віктора… Микола дуже шкодував сусіда. Він влаштував поминки, повідомив його дітей. Ті встигли приїхати тільки на цвинтар до батька, бо жили далеко. Доручили вони й продати батьківську хату за будь-які гроші. Микола погодився, але тут раптом виникла несподівана проблема

Юля поверталася додому з роботи, як раптом зустріла сусідку. – Юля, можна тебе на хвилиночку? – гукнула їй Віра Михайлівна. – Слухаю! – привітно відповіла Юлія. – Юля, як же вам не соромно? Мама все життя вам присвятила, а ви! – похитала головою сусідка. – В сенсі, Віро Михайлівно? – з непідробним подивом спитала дівчина. – Юля, не прикидайся! Твоя мама мені розповіла, що ви зробили! Давайте припиняйте з цим! А то я управу на вас знайду!  – невдоволено заявила сусідка. – Віро Михайлівно, ви про що? – Юля здивовано дивилася на сусідку, не розуміючи, що відбувається