Життєві історії

Іван сидів на дивані й дивився по телевізору улюблений фільм. Раптом хтось подзвонив у двері, й чоловік поспішив у коридор. Іван відчинив двері і став на порозі. Він побачив перед собою літню сусідку. Вона жила поверхом нижче, прямо під його квартирою. – Вибачте, заради Бога, але я маю вас дещо запитати, шановний сусіде, – дуже чемно звернулася до нього сусідка-пенсіонерка. – Коли ви, нарешті, заміните підлогу? – Навіщо? – Іван розгубився. – Як навіщо?! – пенсіонерка насупилась. – Ви живете в цій квартирі вже багато років… Іван дивився на гостю, й не розумів до чого вона веде

Іван сидів на дивані й дивився по телевізору улюблений фільм.

Раптом хтось подзвонив у двері, й чоловік, вимкнувши телевізор, поспішив у коридор.

Іван відчинив вхідні двері і став на порозі.

Він побачив перед собою літню сусідку – майже свою ровесницю. Вона жила поверхом нижче, прямо під його квартирою.

– Вибачте заради Бога, але я маю вас запитати, шановний сусіде, – дуже чемно звернулася до нього сусідка-пенсіонерка. – Коли ви, нарешті, заміните у квартирі підлогу?

– Навіщо? – Іван розгубився.

– Як навіщо?! – тут пенсіонерка насупилась. – Ви живете в квартирі наді мною вже багато років…

Іван дивився на гостю, й не розумів до чого вона веде.

– Нашому будинку шістдесят років… – нагадав Іван точний термін. – Коли ми сюди переїхали, мені було десять…

– Ось-ось… – кивнула вона. – І за весь цей час, у вашій квартирі ніхто так і не спромігся зайнятися підлогою.

– І що?

– Як що? Вона ж у вас давно скрипить.

– Хто?

– Ваша підлога! – жінка починала нервувати. – І не вдавайте, будь ласка, що ви не розумієте, про що я говорю. Щоранку я прокидаюся від шаленого скрипу над головою. Мені здається, що я чую кожен ваш крок, ваш кожний рух, і мені від цього стає неприємно.

– Вам неприємно, що я досі живу, і все ходжу та ходжу над вашою головою? – він зробив здивоване обличчя.

– Мені неприємний скрип вашої підлоги! – вигукнула невдоволено жінка.

– Що вдієш, шановна сусідко? – зітхнув раптом сумно він. – Це звичайна старість…

– Яка старість? – жінка злилася все більше і більше. – До чого тут старість?!

– А до того, що все довкола старіє, – відповів він, по-доброму посміхаючись. – Ми з вами старіємо, дерева за вікнами старіють, будинок старіє, і навіть підлога, і та, старіє. Від цього й рипить.

– Ось я й питаю, чому ви не заміните її? – наполегливо вимагала відповіді жінка. – Усі в будинку давно змінили або відремонтували підлогу, а ви вперто не бажаєте цього робити.

– Тому що я шанобливо ставлюся до будь-якої старості, – знизав плечима чоловік.

– Та що це таке?! – ахнула сусідка. – Ви жартуєте наді мною?

– Анітрохи. І, до того ж… Ви знаєте, що ви… Вибачте мене заради Бога, але ви теж скрипіте.

– Я? – здивувалася вона.

– Та ви.

– Що ви собі вигадуєте? У моїй квартирі давно вже нова підлога!

– А я говорю не про вашу підлогу, – він знову посміхнувся. – Щоразу, коли ми зустрічаємося в під’їзді, ви проходячи повз, завжди злегка поскрипуєте.

– Хіба? – вона застигла від здивування.

– Хіба ви не помічаєте?

– Ні, – сусідка не розуміла, жартує Іван, чи говорить серйозно. – І цього бути не може. Я не можу скрипіти!

– Значить, це ви так дихаєте? – запитав він. – Тяжко, і ніби зі скрипом…

– Ах, якщо тільки це… – вона зітхнула. – Так, у мене останнім часом іноді буває задишка. Але я її до неї вже майже звикла і не помічаю…

– Ось і я теж не помічаю, як скрипить моя підлога, – знизав плечима він.

– Як можна не помічати такий шалений скрип?

– Шалений? Навпаки, він дуже осмислений.

– Який ще осмислений? – знову здивувалася жінка.

– Він чарівний, цей скрип.

– Що ви все вигадуєте?! Як може скрип підлоги бути чарівним?

– Ще й як може, – Іван раптом зробив мрійливе обличчя. – Скрип моєї підлоги дуже часто переносить мене в минуле.

– Куди? – здивувалася вона.

Він почав пояснювати.

– Коли я чую цей скрип, я починаю згадувати, як по цій підлозі свого часу ходили ноги моєї покійної дружини. А ще мені згадується, як весело по ньому бігали ніжки моїх діточок. І ще – як витанцьовували на ньому мої гості. До речі, у вас давно у квартирі танцювали гості?

– Танцювали гості? – вона розгубилася. – Які гості?

– Звичайні. Веселі й життєрадісні.

– Ах, такі? Таких давно не було… – щиро зізналася вона. – Дуже давно. Я вже взагалі сумніваюся, чи приходили до нас із чоловіком колись гості, чи ні?

– Ну, звісно, приходили! – ствердно сказав Іван. – Навіть я це пам’ятаю. Ви із чоловіком жили дуже весело.

– Так? – вона замислилась. – А й справді… Було й у нас весело…

– А діти, що вони теж до вас давно не приходять?

– Діти? – жінка сумно зітхнула. – Ну, по-перше, діти – це не гості. Діти – це діти. Але й вони, на жаль, також тепер приходять дуже рідко. У всіх свої справи, турботи.

– І в мене те саме… А уявляєте, якщо в мене перестане скрипіти підлога… Що я робитиму?

– Як що? Ви будете насолоджуватися тишею.

– Тишею? – на його обличчі з’явився переляк. – Але ж тиша, це найлякливіше, що може бути на цьому світі.

– Чому? – заперечила вона. – Я дуже люблю тишу!

– Любите?

– Так.

– Тоді, проходьте до мене в квартиру, – він зробив на запрошення жест рукою.

– Навіщо?

– Проходьте, проходьте. Йдіть за мною.

– Куди? – сусідка не розуміла, що хоче їй Іван довести.

– Зараз ми пройдемося з вами по моїх кімнатах.

– Навіщо?

– Щоб ви поринули у минуле. Згадали, як весело скрипить підлога. Які оди вона співає про наше з вами життя.

– Оди?

– Ну звісно. Адже ми з вами – доки ми скрипимо, ми живі! Адже так?

– Ну, не знаю… – розгубилася вона.

– Ходімо, і ви дізнаєтесь…

Вона, все-таки, увійшовши в квартиру, вирушила за цим дивним сусідом по кімнатах, слухаючи, як відгукуються дошки на кожен крок.

– Чуєте? – захоплено спитав він.

– Що? Скрип?

– Ну, це ж не просто скрип! – вигукнув невдоволено чоловік. – Це подих квартири. Вона жива.

– Ви що, хочете сказати, якщо в моїй квартирі підлога не скрипить, моя квартира нежива?

– Ні, вона не нежива. Вона у вас затихла… Бо налякана…

– Хто ж це цікаво її налякав?

– Ви й налякали. Ви ж любите тишу. Ось вона й затихла. Адже життя – воно, зазвичай, таке галасливе.

– Та ну вас! – вона застигла, і невдоволено дивилася на нього. – Знайшли, бачте, собі відмовку, щоб тільки не робити ремонт. Усі ви мужики, чи що такі? Я ось до свого покійного чоловіка, теж, сварилася, сварилася. Сяк-так він погодився підлогу поміняти.

– Поміняв, і не стало… – пробурмотів Іван. – Так часто буває. Але тепер вам добре. Тому що ви любите тишу…

– Що?.. – вона дивилася на нього трохи ошелешеним поглядом. – Ви що, хочете сказати, це через мене чоловіка не стало?

– Ні, що ви… Ви тут ні до чого. Просто він відчув, що настав час, і зробив те, що ви просили. Тому що пора…. Я ось теж, обіцяю вам, як тільки відчую, що мені пора, то одразу найму людей, і вони відремонтують підлогу в моїй квартирі. І ви перестанете чути мої кроки.

– Дивний ви якийсь… – після довгої паузи сказала сусідка. – Я тепер навіть не знаю, що й думати про цей ваш скрип.

– А що тут думати? – Іван знову посміхнувся. – Зараз я чайник поставлю, і ми ще з вами поговоримо. Про підлогу, і про все…

Раптом зверху над головою почувся скрип дерев’яної підлоги.

– О, чуєте?! – зрадів Іван. – Яка музика! Нагорі теж – риплять потихеньку! І значить, життя триває…

Він підморгнув сусідці і повторив:

– Триває життя…

Вам також має сподобатись...

Настя вирішила пообідати у кафе. Раптом біля дверей, вона помітила якусь дівчинку. – Що ти тут робиш одна? – запитала вона. – Тітонько, у мене бабуся вдома занедужала, – промовила дівчина. Настя вирішила допомогти, купивши продуктів вони вирушили до дівчинки додому. – Бабуся! У нас гості! Це моя знайома, тітка Настя, – вигукнула дівчинка,. – Лілю, принеси Насті стілець, – сказала старенька. Поки дівчинка бігала за стільцем, старенька покликала Настю. – Ось, коли мене не стане, відвези Настю сюди. Там живе її батько, – жінка простягла якийсь листочок. Настя взяла листок, розгорула його, глянула на адрес і застигла від побаченого

Андрій повернувся з роботи пізно. Він зайшов у квартиру і застиг. З його дітьми сиділа подруга дружини Тамара. Він здивовано глянув на неї. – А де Марина? – запитав Андрій. – У неї якісь справи, – сказала Тамара. – Ну я пішла, якщо ти вже вдома. Тамара взулася і вийшла з квартири. Андрій сів і почав чекати повернення дружини. Та Марини все не було, а на його дзвінки вона не відповідала. Андрій не розумів, що відбувається

Віка готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила мама. – Ну що там у вас? – єлейним голоском запитала жінка. – Та ось, Юру чекаю. Вечерю приготувала, – відповіла Віка. – Доню, а можна я завтра приїду, з внучкою поняньчуся? – запитала мама. – Звісно приїжджай, – усміхнулася донька. Наступного дня мама вирушила до доньки та зятя у гості. Двері їй відкрив Юрій. – А я до вас у гості! – усміхнулася теща. – У гості значить? Ану покажіть ваше взуття! – раптом суворо сказав зять. – Взутя? Навіщо? – теща здивовано дивилася на зятя, нічого не розуміючи

Іван стояв перед дзеркалом, намагаючись зав’язати собі краватку, та в нього нічого не виходило. – Та що ж це таке?! – занервував він, але одразу посміхнувся. А чого нервуватися?! Сьогодні він стане одруженим чоловіком! І його Христинка сама завʼязуватиме йому краватку. – Ти чого біля дзеркала крутишся? – підійшов друг Івана Микола. – Досі не готовий? Ходи, допоможу… Микола завʼязав краватку. – Ти тільки не ображайся, – раптом сказав він. – Але ти дуже поспішаєш з весіллям! – Чому?! – здивувався Іван. Микола мовчав. Він знав таку таємницю, що навіть не знав, як її розповісти другу