Іван сидів на дивані й дивився по телевізору улюблений фільм.
Раптом хтось подзвонив у двері, й чоловік, вимкнувши телевізор, поспішив у коридор.
Іван відчинив вхідні двері і став на порозі.
Він побачив перед собою літню сусідку – майже свою ровесницю. Вона жила поверхом нижче, прямо під його квартирою.
– Вибачте заради Бога, але я маю вас запитати, шановний сусіде, – дуже чемно звернулася до нього сусідка-пенсіонерка. – Коли ви, нарешті, заміните у квартирі підлогу?
– Навіщо? – Іван розгубився.
– Як навіщо?! – тут пенсіонерка насупилась. – Ви живете в квартирі наді мною вже багато років…
Іван дивився на гостю, й не розумів до чого вона веде.
– Нашому будинку шістдесят років… – нагадав Іван точний термін. – Коли ми сюди переїхали, мені було десять…
– Ось-ось… – кивнула вона. – І за весь цей час, у вашій квартирі ніхто так і не спромігся зайнятися підлогою.
– І що?
– Як що? Вона ж у вас давно скрипить.
– Хто?
– Ваша підлога! – жінка починала нервувати. – І не вдавайте, будь ласка, що ви не розумієте, про що я говорю. Щоранку я прокидаюся від шаленого скрипу над головою. Мені здається, що я чую кожен ваш крок, ваш кожний рух, і мені від цього стає неприємно.
– Вам неприємно, що я досі живу, і все ходжу та ходжу над вашою головою? – він зробив здивоване обличчя.
– Мені неприємний скрип вашої підлоги! – вигукнула невдоволено жінка.
– Що вдієш, шановна сусідко? – зітхнув раптом сумно він. – Це звичайна старість…
– Яка старість? – жінка злилася все більше і більше. – До чого тут старість?!
– А до того, що все довкола старіє, – відповів він, по-доброму посміхаючись. – Ми з вами старіємо, дерева за вікнами старіють, будинок старіє, і навіть підлога, і та, старіє. Від цього й рипить.
– Ось я й питаю, чому ви не заміните її? – наполегливо вимагала відповіді жінка. – Усі в будинку давно змінили або відремонтували підлогу, а ви вперто не бажаєте цього робити.
– Тому що я шанобливо ставлюся до будь-якої старості, – знизав плечима чоловік.
– Та що це таке?! – ахнула сусідка. – Ви жартуєте наді мною?
– Анітрохи. І, до того ж… Ви знаєте, що ви… Вибачте мене заради Бога, але ви теж скрипіте.
– Я? – здивувалася вона.
– Та ви.
– Що ви собі вигадуєте? У моїй квартирі давно вже нова підлога!
– А я говорю не про вашу підлогу, – він знову посміхнувся. – Щоразу, коли ми зустрічаємося в під’їзді, ви проходячи повз, завжди злегка поскрипуєте.
– Хіба? – вона застигла від здивування.
– Хіба ви не помічаєте?
– Ні, – сусідка не розуміла, жартує Іван, чи говорить серйозно. – І цього бути не може. Я не можу скрипіти!
– Значить, це ви так дихаєте? – запитав він. – Тяжко, і ніби зі скрипом…
– Ах, якщо тільки це… – вона зітхнула. – Так, у мене останнім часом іноді буває задишка. Але я її до неї вже майже звикла і не помічаю…
– Ось і я теж не помічаю, як скрипить моя підлога, – знизав плечима він.
– Як можна не помічати такий шалений скрип?
– Шалений? Навпаки, він дуже осмислений.
– Який ще осмислений? – знову здивувалася жінка.
– Він чарівний, цей скрип.
– Що ви все вигадуєте?! Як може скрип підлоги бути чарівним?
– Ще й як може, – Іван раптом зробив мрійливе обличчя. – Скрип моєї підлоги дуже часто переносить мене в минуле.
– Куди? – здивувалася вона.
Він почав пояснювати.
– Коли я чую цей скрип, я починаю згадувати, як по цій підлозі свого часу ходили ноги моєї покійної дружини. А ще мені згадується, як весело по ньому бігали ніжки моїх діточок. І ще – як витанцьовували на ньому мої гості. До речі, у вас давно у квартирі танцювали гості?
– Танцювали гості? – вона розгубилася. – Які гості?
– Звичайні. Веселі й життєрадісні.
– Ах, такі? Таких давно не було… – щиро зізналася вона. – Дуже давно. Я вже взагалі сумніваюся, чи приходили до нас із чоловіком колись гості, чи ні?
– Ну, звісно, приходили! – ствердно сказав Іван. – Навіть я це пам’ятаю. Ви із чоловіком жили дуже весело.
– Так? – вона замислилась. – А й справді… Було й у нас весело…
– А діти, що вони теж до вас давно не приходять?
– Діти? – жінка сумно зітхнула. – Ну, по-перше, діти – це не гості. Діти – це діти. Але й вони, на жаль, також тепер приходять дуже рідко. У всіх свої справи, турботи.
– І в мене те саме… А уявляєте, якщо в мене перестане скрипіти підлога… Що я робитиму?
– Як що? Ви будете насолоджуватися тишею.
– Тишею? – на його обличчі з’явився переляк. – Але ж тиша, це найлякливіше, що може бути на цьому світі.
– Чому? – заперечила вона. – Я дуже люблю тишу!
– Любите?
– Так.
– Тоді, проходьте до мене в квартиру, – він зробив на запрошення жест рукою.
– Навіщо?
– Проходьте, проходьте. Йдіть за мною.
– Куди? – сусідка не розуміла, що хоче їй Іван довести.
– Зараз ми пройдемося з вами по моїх кімнатах.
– Навіщо?
– Щоб ви поринули у минуле. Згадали, як весело скрипить підлога. Які оди вона співає про наше з вами життя.
– Оди?
– Ну звісно. Адже ми з вами – доки ми скрипимо, ми живі! Адже так?
– Ну, не знаю… – розгубилася вона.
– Ходімо, і ви дізнаєтесь…
Вона, все-таки, увійшовши в квартиру, вирушила за цим дивним сусідом по кімнатах, слухаючи, як відгукуються дошки на кожен крок.
– Чуєте? – захоплено спитав він.
– Що? Скрип?
– Ну, це ж не просто скрип! – вигукнув невдоволено чоловік. – Це подих квартири. Вона жива.
– Ви що, хочете сказати, якщо в моїй квартирі підлога не скрипить, моя квартира нежива?
– Ні, вона не нежива. Вона у вас затихла… Бо налякана…
– Хто ж це цікаво її налякав?
– Ви й налякали. Ви ж любите тишу. Ось вона й затихла. Адже життя – воно, зазвичай, таке галасливе.
– Та ну вас! – вона застигла, і невдоволено дивилася на нього. – Знайшли, бачте, собі відмовку, щоб тільки не робити ремонт. Усі ви мужики, чи що такі? Я ось до свого покійного чоловіка, теж, сварилася, сварилася. Сяк-так він погодився підлогу поміняти.
– Поміняв, і не стало… – пробурмотів Іван. – Так часто буває. Але тепер вам добре. Тому що ви любите тишу…
– Що?.. – вона дивилася на нього трохи ошелешеним поглядом. – Ви що, хочете сказати, це через мене чоловіка не стало?
– Ні, що ви… Ви тут ні до чого. Просто він відчув, що настав час, і зробив те, що ви просили. Тому що пора…. Я ось теж, обіцяю вам, як тільки відчую, що мені пора, то одразу найму людей, і вони відремонтують підлогу в моїй квартирі. І ви перестанете чути мої кроки.
– Дивний ви якийсь… – після довгої паузи сказала сусідка. – Я тепер навіть не знаю, що й думати про цей ваш скрип.
– А що тут думати? – Іван знову посміхнувся. – Зараз я чайник поставлю, і ми ще з вами поговоримо. Про підлогу, і про все…
Раптом зверху над головою почувся скрип дерев’яної підлоги.
– О, чуєте?! – зрадів Іван. – Яка музика! Нагорі теж – риплять потихеньку! І значить, життя триває…
Він підморгнув сусідці і повторив:
– Триває життя…
