– Синку, мені вже п’ятдесят шість років, а батькові і того більше, тому настав час подумати, де ми всі житимемо, – вибагливо сказала телефоном Тетяна Олександрівна.
– Про що думати? У вас же своя квартира, – здивувався Ігор. – Чи ви з нею щось зробили? Тільки не кажи, що ви до пройдисвітів на гачок потрапили.
– З квартирою все гаразд, але ми вже у тому віці, що за нами треба доглядати, – пояснила мати.
– Навіщо? Хіба ви немічні? – ще більше здивувався чоловік.
– Причому тут це? Якщо я буду немічна, то мені вже допомога від тебе не знадобиться. За мною і в будинку для літніх людей доглянуть. Я хочу зараз нормально зустріти старість, – роздратовано промовила Тетяна Олександрівна.
– Досить ображатися, поясни нормально, чого ти хочеш, – спокійно промовив Ігор.
– Я хочу, щоб ми всі продали своє житло і купили одну велику квартиру, або будинок у передмісті, – з радісними очима повідомила жінка. – Житимемо всі разом. У вас з Олею все одно немає дітей, так що піклуватиметеся про нас.
– Нічого собі заява… Як ми з дружиною повинні доглядати вас? Годувати з ложечки чи читати на ніч казки? – уїдливо запитав син.
– А ти не пащекуй і не намагайся виглядати розумнішим, ніж ти є! Я маю на увазі, що ти міг би возити нас до поліклініки та інших місць, а також допомагати матеріально. Натомість ми оформимо нашу частку в квартирі на вас, – діловим тоном повідомила мати.
– Все це досить дивно, я навіть не знаю, що відповісти на твою пропозицію, – задумливо промовив чоловік.
– А ти не відповідай, подумай спочатку гарненько. Обговори з Олею, а потім ухвали рішення, допомогти своїм батькам, які на тебе витратили все своє життя, або відмовитися від них, – багатозначно промовила Тетяна Олександрівна та поклала слухавку.
Після розмови з матір’ю у Ігора залишилися змішані почуття. З одного боку, він розумів, що життя з батькам легкого не буде, оскільки Оля та Тетяна Олександрівна, яка всюди норовила сунути свій ніс, довго разом не вживуться.
А з іншого боку, щоразу, як він починав думати про відмову батькам, його накривало почуття провини.
Він не хотів бути невдячним сином, який не пустив стару матір та батька до себе додому.
Два дні Ігор провів у роздумах, перш ніж наважився поділитись думками з дружиною.
Звичайно, Ольга сприйняла ідею спільного проживання зі свекрами в багнети.
– Ти мені одне поясни, навіщо потрібен нагляд та догляд за фізично здоровими, міцними, хай і людьми похилого віку? – Незрозуміло запитала дружина.
– Це зараз вони здорові, проте з кожним роком вони ставатимуть старшими і нездужатимуть, – навів хиткий аргумент Ігор.
– Я знаю про старіння, не треба думати, що я така нерозумна, – образилася Ольга. – Ось коли вони стануть безпорадними, тоді й розмовлятимемо!
– Спробуй мене зрозуміти, я не можу відмовити матері, інакше вона образиться на мене і перестане спілкуватися, – вирішив сказати правду чоловік.
– Але ж ти розумієш, що її ідея межує з нісенітницею? – Нахмурившись, запитала дружина.
– Розумію, – сумно промовив Ігор, – але відмовити не можу.
– Добре, тоді давай зробимо так, квартиру ми продавати не будемо, просто покличемо твоїх батьків тимчасово пожити у нас, – запропонувала Ольга і хитро примружилася.
Вона хотіла, щоб свекри самі зрозуміли, що спільне проживання несе як можливості, так і обмеження.
Чоловік радісно погодився і кинувся дзвонити матері, щоб повідомити хорошу новину.
Тетяна Олександрівна і Петро Васильович погодилися тимчасово пожити у сина, але з тією умовою, що потім вони все ж таки розширюватимуть загальну житлоплощу.
Ольга зустріла свекрух спокійно, можна сказати, що навіть привітно. Пенсіонерам виділили окрему кімнату.
Перший місяць спільного життя пройшов без сварок і суперечок, здавалося, що молоде та старе покоління порозумілися.
Продукти, комунальні послуги, купівлю пігулок та інші витрати оплачували Ігор та Ольга.
Тетяна Олександрівна та Петро Васильович не витрачалися ні на що, вони відкладали гроші на майбутню подорож.
Варто зауважити, що про свої плани літнє подружжя не повідомляло, у зв’язку з чим ні Ігор, ні Ольга про це нічого не знали.
Наступного місяця невістка остаточно переконалася, що Тетяна Олександрівна та Петро Васильович не збираються вкладатися до спільного бюджету.
Про це вона сказала чоловікові і натякнула, що непогано було б порушити цю тему за сімейною вечерею.
Увечері, коли родичі сіли за стіл, Ігор ніби ненароком завів розмову.
– Ми з Олею помітили, що ви жодного разу нічого не купили з їжі, – невпевнено почав чоловік.
– І що з того? Ти хочеш нас з батьком шматком хліба дорікнути? – сердито запитала Тетяна Олександрівна.
– Нікому я ні в чому не хочу дорікати, – виправдовувався син. – Але й ви зрозумійте, у нас невеликі зарплати, і через те, що ми стали більше купувати продукти, нам доводиться економити.
– Ось як ти заспівав, – втрутився у розмову Петро Васильович. – Не пригадую, щоб я з тебе грошей просив, коли ти був маленьким.
– Ну ви то не діти, – не зовсім зрозумів батька Ігор.
– Ти, мабуть, забув приказку, що старий, що молодий. Тепер твоя черга нас утримувати, – нахабно заявила мати.
Петро Васильович ствердно кивнув і мовчки продовжив їсти. За столом повисла гнітюча тиша.
Ольга ледве стрималася, щоб не накричати на свекруху. Вона дивувалася їх нахабству і покірності Ігора.
Чоловік з похмурим виглядом сидів за столом і з сумним виглядом колупав ложкою в тарілці.
Дивлячись на цю картину, Ольга вирішила взяти справу до своїх рук. Наступного дня, поки Тетяна Олександрівна та Петро Васильович гуляли у парку, вона зайшла до них у кімнату та забрала банківські картки.
Жінка знала, що пенсіонери любили готівку і ніколи не носили з собою пластикові картки.
Якщо їм потрібні були гроші, вони знімали потрібну суму грошей у банкоматі.
Увечері Тетяна Олександрівна та Петро Васильович помітили що їхніх банківських карток немає.
– Ігоре, ти не бачив наші карти? Ми з батьком не можемо їх знайти, – засмучено запитала мати.
– Які карти? – не одразу зрозумів чоловік.
– З банку, на які наша пенсія приходить, – пояснила Тетяна Олександрівна.
– Ні, не бачив, – коротко відповів Ігор, – в спальні шукали?
Проте жінка не встигла нічого відповісти синові, бо її випередила Ольга.
– Ваші банківські картки з пенсією забрала я, вам вони не потрібні, – впевнено промовила невістка.
– Як це не потрібні? Ще й як потрібні! Ми влітку на море поїдемо, поверни зараз же, – невдоволено вигукнув Петро Васильович.
– Яке море? Ми з Ігором нікуди не збиралися, – здивовано промовила Оля.
– До чого тут ви? Ми й без вас чудово поїдемо, – грізно відповів свекор.
– Поверни карти по хорошому, – вторила чоловікові Тетяна Олександрівна. – Яке ти взагалі мала право їх брати?
– Право опікуна, ось яке! Навряд чи в Ігора в дитинстві була власна банківська карта. І у відпустку ви ні в яку не поїдете, тому що ми з чоловіком не їдемо, відповідно, за вами не буде кому доглядати. Все, розмова закінчена! – суворо промовила Ольга.
Від почутого Тетяна Олександрівна і Петро Васильович застигли, вони не очікували, що невістка, що мовчала до цього дня, раптом подасть голос.
Наступного ж дня літня пара повернулася до своєї квартири, попросивши сина перед цим забрати в дружини банківські картки.
З невісткою вони більше не розмовляли. Ігор нарешті зрозумів, що Тетяна Олександрівна та Петро Васильович просто хотіли сісти йому на шию.
Жодного догляду за ними не потрібно. З того дня батьки раптом почали наполягати на тому, щоби син розлучився з Ольгою.
Але це вже зовсім інша історія…
