– Ганнусю, забула ти зовсім діда… Добре, що люди добрі допомагали мені. Віддячити їм треба. Як зберешся їхати, бубликів прихопи моїх улюблених, і цукорок шоколадних. Сусідів пригостити треба…
– Дідусю, та я у відрядженні була довго, приїхала тільки! Скоро приїду…
…Ганна розплющила очі й озирнулася. Дідуся не було, наснилося, значить. А як наяву говорила з ним!
Любий дідусь, як він там? Цукорки – так тільки він говорить. Ганну завжди смішило це слово…
Ганна була у відрядженні три місяці, тільки-но повернулася додому. До діда Івана їздила востаннє кілька місяців тому. Мобільний телефон він категорично відмовлявся брати для підтримки зв’язку.
Бабусі Люби не стало два роки тому. Дуже сумував за нею дід, понад 50 років прожили разом. Сина виростили, батька Ганни.
Не стало його, коли Ганні було 10 років. Їхав машиною і опинився на узбіччі…
Мама Ганни кілька разів виходила заміж потім, та все невдало.
Останній чоловік відвіз її за кордон, де жили його батьки, та там і лишилися.
Ганна вже була доросла, відмовилася з ними їхати.
Здобула освіту, працювала, збирала гроші на свою квартиру.
А поки що жила на орендованих. Від мами допомоги ніякої не було, звикла сама всього досягати дівчина.
Дідуся з бабусею Ганна дуже любила, як і вони її.
Кожен її приїзд був як свято для стареньких. Бабуся смажила млинці, і вечорами вони пили чай із запашною м’ятою та чебрецем.
Дідусь любив млинці з салом, і присипати сіллю, бабуся любила їх їсти з малиновим варенням, яке закривала сама.
Виїжджала від них Ганна завжди з повними сумками продуктів, баночок із варенням.
Ех, як би хотілося повернутися в ті часи…
Через два дні Ганна вирішила з’їздити до дідуся. Зайшла в магазин, купила його улюблені бублики, шоколадні цукерки.
Своєї машини у Ганни не було, тому вона їздила автобусом, з однією пересадкою.
Дівчина купила квиток, сіла в автобус, і поїхала у радісному передчутті зустрічі з улюбленим дідусем.
Доїхавши до автостанції, де вона мала пересісти на інший автобус, Ганна дізналася, що автобус зламався і рейс скасовується. Залишався лише один варіант – таксі.
Як на зло, не було жодної машини поряд.
– Дівчино, ви часом не таксі шукаєте? – запитав Ганну чоловік років 55-ти.
– Так, шукаю, мені в Михайлівку треба.
– Ну то я той, хто вам потрібен. Сідай, поїхали, недорого візьму…
Ганна зраділа, як успішно все склалося. Чоловік викликав довіру, охайний, і з привітною усмішкою.
Ганна швиденько вмостилася на переднє сидіння і пристебнула ремінь.
– Ну, розказуй, красуне, до кого їдеш? Заміжня, мабуть?
– Незаміжня. Їду до дідуся у гості, давно не бачились.
– Треба ж, зазвичай такі красуні вже заміжні. Не зустріла ще свого принца, значить. А я ось теж вільний чоловік. Ніяк не знайду хорошу жінку. Всім тільки гроші потрібні…
Ганні не дуже хотілося розмовляти, але доводилося підтримувати розмову з ввічливості.
Проїхавши половину шляху, Ганна помітила, що водій повернув із дороги у бік лісу. Їй це видалося дивним.
– А чому ви з дороги з’їхали? Там же ж ліс.
– Так я вирішив скоротити дорогу, ти не переживай, не заблукаємо…
На душі було неспокійно. Водій зупинився і вимкнув двигун.
– Ну що ж, красуне, – сказав він. – Ти вільна, я теж…
Ганна оторопіла.
– Вибачте, але я не для того з вами поїхала!
Ганна взяла сумку, швидко вийшла з машини і поспішила по дорозі у ліс.
Вона йшла так швидко, що не дивилась під ноги.
Раптом вона зачепилася і опинилась на землі.
– Ганусю, заблукала, люба? Ходи за мною, — пролунав тихий голос діда Івана.
– Дідусю? Ти звідки тут? – здивовано запитала Ганна, дивлячись на дідуся.
– Іди за мною, і дивися під ноги, тут чого тільки нема…
– Дідусю! Я так рада! Уявляєш, автобус скасували і я сіла до дядька одного в машину, обіцяв відвезти, а він…
– Добре, що ти тут опинився, адже я гадки не маю куди йти, і ніч уже скоро, застрягла б тут у лісі!
Дідусь ішов спереду, та так тихо, що здавалося, ніби він пливе в повітрі.
– Дідусю, а я з відрядження приїхала і одразу до тебе. Бубликів і цукерок твоїх улюблених купила. Як ти тут, не слабий?
– Та добре вже мені, внучечко, нічого не турбує, все гаразд у мене. А цукерки з бубликами сусідці моїй Петрівні віддай, у них повен двір дітлахів. З’їдять за милу душу, і діда Івана згадають із бабою Любою.
Все, люба, йди цією стежкою і прямо до мого дому вийдеш.
Залізь у льох і розшукай там банку з малиновим варенням, на кришці візерунки будуть. Відкрий її. А мені пора…
Ганна підвела голову, а діда вже й нема. Як він міг так швидко піти, незрозуміло?
Ганна вийшла стежкою до старенького дідусевого будиночка.
Нічого не змінюється, все, як у дитинстві.
Хвіртка була замкнена на засув. Ганна намагалася відкрити її, але нічого не виходило.
– Ганнусю, ти, чи що? А я чую, шум якийсь, думала хлопці пустують. Ох, люба, співчуваю…
– Тітко Маріє, здрастуйте! – привіталася Ганна з дідусевою сусідкою Марією Петрівною. – А що сталося?
– Не стало твого дідуся, ось уже 40 днів як… Тобі телеграму відправили на адресу, що у діда Івана в записнику знайшли, та ти не отримала. Номер твого телефона не знайшла.
– Як не стало? Ви щось плутаєте… Я щойно з дідусем розмовляла, він у лісі мене зустрів. Таксист почав там виробляти, то я втекла, а тут дідусь…
– Та не плутаю я нічого, люба… Зараз ключ принесу, підемо в будинок зайдемо, все розповім.
Ганна стояла ошелешена новиною. Цього не може бути! Адже вона бачила і чула дідуся, і він був живий…
– Все, ходімо. Чекав на тебе Іван Петрович, ох, як чекав. Заслаб він останнім часом. А в нас тут допомога, сама знаєш яка…
До міста їхати категорично відмовлявся, от і доглядали, як могли.
Поховали його поруч із бабою Любою, він строго так сказав зробити. Гроші на поминки відкладені в нього були, тож не хвилюйся, поховали, все як має бути…
Ганна зайшла до хати й розплакалася. Пахло чебрецем, що лежав пучками на вікні…
Як же ж так, не дочекався її… Бідолашний дідусь, один тут зовсім був…
– Ну, не плач, Ганнусю, всі ми не вічні, прийшла і його година. А те, що в лісі його бачила… Так це на допомогу прийшов до тебе, душа його ще не покинула цей світ…
Ось 40 днів якраз сьогодні, згадати треба душу його.
Ганна згадала про цукерки з бубликами і полізла у сумку.
– Маріє Петрівно, дідусь просив віддати вам, сказав, дітлахи у вас, нехай згадують його добрим словом.
– Добрий він був чоловік… Скільки ж він допомагав нам, не перерахувати. І гроші давав, хоч я не просила, на ліки терміново треба було, і продуктами ділився.
А в нас родина велика, син із дітьми живе, вічно щось треба. Ось і зараз про нас пам’ятає. Це він просив згадати так. Царство небесне дідові Іванові…
Ганна заварила чай, дістала з засіків мед, і вони пили чай, згадували дідуся з бабусею.
– Ой, згадала, дідусь ще просив дістати з льоху банку з малиновим варенням, зараз прийду…
Ганна залізла в льох і пошукала банку з кольоровою кришкою. Вона була одна така, трилітрова.
Дівчина помила банку й відкрила її. Почала набирати ложкою варнення і раптом натрапила на щось щільне.
– Ой, це якийсь пакет…
Вона дістала замотаний у багато шарів із целофану пакет і оторопіла від побаченого.
Там виявилася пачка грошей!
– Ох, дідусю… Назбирав таку суму і сховав у банку… Переживав, мабуть, у хаті тримати. От придумав…
– У нього пенсія хороша була, та й з бабою Любою коли жили, зайвого не витрачали, відкладали для тебе.
Дивне місце для зберігання вибрав, звісно. Ти могла б і не взяти цю банку, продала б будинок, ото сюрприз був би новим господарям.
Але, що вже тепер казати, дідусь видно знав, що робив…
Наступного дня Ганна з Марією сходили на цвинтар. Ганна поклала по парі цукерок та бубликів у хустці дідусеві та бабусі на могилки.
– Ех, дідусю, так мріяла попити чаю з тобою, а ти тут тепер… Дякую тобі за все…
…Через пів року Ганна продала будинок дідуся, додала грошей, які знайшла у банці, свої накопичення, і купила невелику затишну квартиру.
Дідусь більше не снився і не приходив, хоча Ганна дуже хотіла б поговорити з ним хоча б ще раз…
Згодом вона вийшла заміж за колегу по роботі, народився син, якого назвали Іваном, на честь дідуся.
Маленький Іванко знає, на честь кого його назвали, з цікавістю слухає історії про життя прадіда.
І дуже любить цукерки, точно як дідусь Іван…
