– Ти, Таня, живеш неправильно, – читав нотації її батько, Олександр Іванович, на весь ресторан. – Оточила себе людьми, які з тебе гроші тягнуть, прислуговуєш, і думаєш, що вони близькі. А ближче за рідню нікого і немає!
– Та яка ви рідня? Ми 15 років не бачилися, вам увесь цей час діла до мене не було, сита я чи ні, живу в достатку чи без грошей сиджу. – огризнулася Тетяна.
– Не смій батькові таке говорити, – накинулася на неї мати, Галина Федорівна. – Ти взагалі мізинця його не варта. А тато у нас – свята людина.
Ось вирішив повернутися сюди, щоб ми тобі допомагали. Чого чужим людям платити?
І будинок у тебе великий, нам квартиру можна не купувати. Потіснитеся!
З ресторану Тетяна пішла, не чекаючи кінця вечора. Їхала в машині за дитиною, до няньки, а з очей текли сльози.
Вона так довго намагалася позбутися цього впливу батьків. І ось її дитячі переживання знову повернулися.
Таня росла слабенькою дитиною – друзів не мала, у школі навчалася добре, легко схоплювала і точні науки, і гуманітарні.
Однокласники швидко це зрозуміли і стали нахабно користуватися розумом Тетяни. Списувати вона давала охоче, за це її не чіпали та навіть заступалися від інших дітей.
Коли Таня стала старшою, у неї все ж таки з’явилися подруги – у художній та музичній школі. Тут були свої компанії. Але гуляти одну Тетяну не пускали майже до 18 років.
Із нею завжди була бабуся, яку батьки приставили наглядати за донькою. А винною у такому контролі була її старша сестра, Настя. Вона пішла з дому і не повернулася, коли Тані було два роки.
А раніше, вона рано вийшла з-під контролю батьків. Були і сумнівні компанії, і багато іншого. Настя була на 11 років старша, Таня її зовсім не пам’ятала. Але знала, що сестру довго шукали і не знайшли. Офіційно визнавати, що її не стало мама відмовлялася.
Все дитинство їй доводилося чути, що вона не Настя. Не дотягує до найвищих стандартів.
– Ось, ходи до художньої школи, – примовляла мама, – Настяа тут навчалася, була однією з найкращих у своєму класі.
– Грай Шопена, – обурювався тато. – У Насті був абсолютний слух, вона легко могла зіграти один раз почуту мелодію, сама складала!
Таня цьому вірила, доки не знайшла щоденники сестри та її табелі успішності. Як з’ясувалося, до генія Насті було дуже далеко. Це просто в призмі батьківської втрати її особистість раптом набула нових рис ідеальної дочки.
Після педагогічного провалу зі старшою дочкою для молодшої батьки обрали суворий контроль.
Вона нікуди не ходила сама, до 20 років навчалася у рідному місті. А потім батькові, інженеру-будівельникові, несподівано запропонували закордонний контракт у Туреччині.
Вони з матір’ю поїхали, а Таня вступила у Київ і вирушила до столиці, до аспірантури. От тільки їхати довелося з бабусею.
Та страшенно сумувала за рідним містом, кілька разів губилася у величезному місті. Зрештою, Тані це набридло і вона порушила складне питання.
– Мамо, нехай вже бабуся живе вдома, Київ їй зовсім не підходить. Та я вже не дитина. Мені нянька не потрібна.
– Всі ці небезпеки великого міста, – зітхнула її мати, – нам з батьком так спокійніше, Таня.
– А мені ні! Так мені гуртожиток дали б, знімати не довелося. І взагалі, бабуся чим це заслужила? Вона тут очі вже всі виплакала. Що ви з неї так?
Після численних переговорів та сварок щасливу бабусю було відправлено до рідного міста. Звідти вона щодня дзвонила Тані, доповідала новини, і за Києвом зовсім не нудьгувала.
А от батьки вважали цей вчинок доньки зрадою. Батько так їй і сказав:
– Знаєш, я сподівався, що хоч ти будеш слухняною дочкою. А ти моїх надій не виправдала, я в тобі розчарований.
Ти, Таня, ще один наш невдалий експеримент… Я вирішив, що викреслюю тебе із заповіту. На спадок можеш не претендувати.
– Тату, ти це так пафосно кажеш, ніби пів королівства в мене щойно відібрав. Але мені від вас і не треба нічого. Живіть довго, я сама зароблю.
– Ось ти все життя так, слизька, хитра, – ображено сказав їй батько, – Настяа була іншою. Краще б з тобою це сталося, а не з нею!
Після тієї розмови Таня просто припинила спілкування із сім’єю. Їй більше не хотілося дивитись на їхні незадоволені обличчя в очікуванні схвалення.
Так, таке буває, батьки любили першу дитину, а другу вважали невдалим додатком до неї.
Вона змирилася з цим, вийшла заміж, народила дитину, розлучилася через рік і тепер виховувала дочку разом із чудовою нянькою. Її контакти батьки передавали один одному як реліквію.
А Таня, встигнувши зробити кар’єру, цілком могла собі дозволити оплачувати працю такого фахівця.
***
Коли кілька років тому батьки повернулися з Туреччини додому, Таня не поспішала відновлювати спілкування.
Вона добре пам’ятала, наскільки важкими можуть бути їх уїдливі закиди. Але тут зателефонувала мати. Телефон доньки їй дала бабуся.
– Таня, тато занедужав, зліг, терміново приїжджай, – вигукувала в слухавку мати, – я не знаю, що робити!
Її мама все життя була з тих жінок, що живуть за чоловіком, як за стіною, ховаючись від будь-яких проблем. Своєї думки вона не мала. У суперечках брала бік батька і взагалі була його вічною тінню.
Звісно, така ситуація похитнула її з колії. Таня кинула все і поїхала на поміч. Хоча розуміла, що, можливо, робить це дарма. Няня погодилася пожити з донькою Тані, скільки буде потрібно.
З потяга одразу кинулася в палату. Батько все ще перебував під наглядом спеціалістів, але обійшлося без серйозних наслідків. Прогнози були цілком оптимістичні. Мама ж переживала.
– Таня, вони мене не пускають до нього, приховують правду. Скажи, батька не стало?
– Ні, все нормально, завтра його, швидше за все, переведуть до палати. Потім потрібна буде реабілітація, спеціаліст вже порадив санаторій, я оплачу.
– Та звідки в тебе гроші, – зневажливо кинула мати, – гаразд, тоді чекатимемо, коли його переведуть. Шкода, Насті тут немає, вона б знала, як мене заспокоїти.
– Мамо, ну я тут, навіщо ти знову переживаєш через те, що вже не повернути. – обурилася Таня.
– Ах, тобі не зрозуміти, що відчувають батьки. До речі, з ким твоя дитина? Чому не привезла її із собою?
– У мене дочка, мама, її звуть Уляна. І вона залишилася в Києві з нянею, навіщо дитині в два роки зайвий стрес.
– А познайомити малечу з бабусею та дідусем ти, звичайно, не хочеш? – насварила її мати, – до речі, а чому ти дівчинку Настею не назвала? Таке чудове ім’я.
– Ні, Настя в цій сім’ї має бути тільки одна, – відповіла Таня, – а для знайомства, мені здається, момент невідповідний. Та й таку відстань долати їй поки що зарано.
У рідному місті Таня провела три дні. Батько після того, як йому стало краще знову почав читати їй нотації. Мати влаштовувала сварки.
Сплативши батькові реабілітацію, Тетяна повернулася додому. Але з цього моменту батьки, немов страшний сон, повернулися в її життя.
Батько досить швидко відновився, і діставав матір своїми причіпками. У нього стало звичкою раз на тиждень дзвонити дочці. Її новини Олександра Івановича не цікавили. Він просто хотів когось повихувати.
І ось її батьки навіть зважилися на приїзд у Київ. Щоб особисто розповісти Тані, наскільки вона не має рації. Сказані образливі слова на адресу няні були настільки несправедливими, що їй погано стало.
Таня важко доїхала до Віри Федорівни, щоб забрати дочку. Але та її не пустила за кермо. А посадила за стіл та налила м’ятний чай.
– Таню, ну куди поспішати, Уляна спить все одно, навіщо її зараз будити. І ви залишайтеся, я постелю на дивані в дитячій. Мої онуки давно виросли. Місця вистачає.
У такому стані я все одно вас нікуди не відпущу. Взагалі дивуюся, як ви до мене доїхали.
– Це все батьки, – невесело посміхнулася Таня, – у нас складні стосунки. Дякую вам, Віро Федорівно, ви нас тільки не кидайте, поки Уляна не виросте.
– Та куди ж я піду, Таню, – відповіла няня. – Ви ж знаєте, як я працюю. Поки потрібна сім’ї, нікуди не подінусь. Та й до Уляни я вже душею прикипіла.
– І вона вас дуже любить. Ви стільки займаєтесь із нею. Вона мені щодня новими знаннями хвалиться. І цифри знає, і літери, і час на годиннику.
– Ну так тямуща у вас дівчинка, вся в батьків. Ви не переживайте, якщо буде потрібно, я на якийсь час залишу її в себе. Якщо раптом потрібно буде гостей у будинку розмістити.
– Ну ні, – відповіла Таня. – Але завтра, мабуть, краще нехай Уляна теж у вас буде. А я вирішу цю проблему.
Ночувати вона залишилася у квартирі няні. А вранці прокинулася від телефонного дзвінка. Її батько невдоволено вигукував у трубку:
– Що за справи, Таня! Ми стоїмо на в’їзді у твоє селище, а нас охорона не пускає. Каже, у списку не значимося. Ану швидко скажи їм, щоб пропустили.
Сподіваюся, свою няню ти вже розрахувала? Внучку ми тепер виховуватимемо. Квартиру продамо, гроші в банк покладемо. А ти нам за нагляд платитимеш.
– Ні, тату. Ні няню звільняти я не буду, ні вас у свій дім не пускатиму. Повертайтеся до рідного міста. Не вийде нормального спілкування. – відповіла Таня.
– Та як так? Ми вже й покупців на житло знайшли, меблі розпродали, – вигукнув на неї батько, – Давай, швидко, скажи щоб нас пропустити!
– Ні, – відповіла Таня і поклала слухавку.
До неї з сусіднього ліжка вже тягла посміхаючись руки дочка, що прокинулася. Тетяна обійняла Уляну. А на телефон знову летіли дзвінки.
Потім мати написала, що батьку зле і вони їдуть до лікарні. Таня не відповіла. Їй більше не хотілося відчувати всі ті емоції, які були добре знайомі з дитинства.
З батьком нічого серйозного не сталося. Батьки через пару днів повернулися до рідного міста, а Таня – до себе в котеджне селище.
Няня погодилася на спільне із ними проживання. І тепер Тетяна точно була спокійна за Уляну.
А з батьками спілкування вона повністю припинила. Усі новини про них дізнається від бабусі, з якою підтримує зв’язок…
