Антоніна сиділа на кухні і, зітхаючи, дивилася на котлети, які вже встигли охолонути. Вже півгодини стояла на столі вечеря, до якої її чоловік Геннадій так і не торкнувся. Не встиг він сісти за стіл і взяти вилку, як телефон, що постійно лежав у кишені чоловіка, видав звук, що сповіщає про нове повідомлення.
Геннадій квапливо дістав мобільник, глянув на повідомлення, що висвітлилося на екрані, і одразу вийшов із кухні. Краєм ока Антоніна побачила ім’я відправника повідомлення. Це знову був невідомий, але вже ненависний жінці Сашко.
Антоніна давно звернула увагу на те, що коли дзвонив чи писав цей абонент, її чоловік одразу ж виходив із кімнати з телефоном у руках і довго після цього не повертався. На запитання, хто такий Сашко, Геннадій щоразу відповідав, що це його колега по роботі, і вони обговорюють робочі моменти. Але жінка все-таки дивувалася. Хіба не можна говорити про проблеми роботи в її присутності? Чим вона може їм завадити? Невже для цього потрібно щоразу кудись тікати? На цьому грунті подружжя нерідко сварилося і лягало спати в різних кімнатах.
– Може, ти запросиш до нас на вечерю Сашка? – якось запропонувала Антоніна, щоб подивитися на реакцію чоловіка.
– Навіщо? – розгублено спитав Геннадій.
– Щоб познайомитись. Мені так цікаво побачити людину, якій ти приділяєш стільки уваги. Деколи мені здається, що цей Сашко замінив тобі всіх і вся.
– Ну, що ти таке кажеш, Антоніно? Що за нісенітниці? Ти що, ревнуєш мене до колеги? Тільки цього не вистачало! Тобі треба чимось зайнятися, щоб у тебе не було часу вигадувати нісенітницю. Сьогодні вихідний, сходи за покупками, розвійся трохи.
Незабаром Геннадій почав приходити додому вночі. Все частіше у нього почали з’являтися проблеми з договорами та звітами. Душа Антоніни відчувала, що не все так просто, як її чоловік намагається показати, але нічого вдіяти з цим не могла. Жінка надзвичайно втомилася від постійних сварок, від байдужості та нерозуміння чоловіка.
А через кілька тижнів сталося те, що розділило життя Антоніни на «до» та «після». Тієї ночі жінка до самого ранку чекала чоловіка, який мав ще о сьомій вечора повернутися з роботи. Телефон його був поза зоною доступу. Антоніна місця собі не знаходила від хвилювання, та образи і ревнощів. Геннадій повернувся додому о шостій ранку. Він невимушено заскочив у квартиру і зовсім спокійно, не звертаючи уваги на схвильовану дружину, попрямував до спальні, щоб швиденько переодягнутися і піти. Антоніна мовчки, спостерігала за тим, як її чоловік знімає пом’ятий одяг і дістає чистий, свіжий і напрасований. Потім не витримала і почала фатальну розмову:
– Нічого не хочеш сказати?
– Вибач, я затримався на роботі, – промимрив Геннадій, одягаючись.
– І це все? Ти хочеш, щоб я повірила в цю нісенітницю? Невже ти вважаєш мене настільки наївною і не розумною? Тебе не було всю ніч!
Геннадій акуратно поправив краватку і подивився в очі дружини, що змінилися від гніву.
– Що ти хочеш від мене почути? – вигукнув він.
– Правду! – вигукнула Антоніна, і сльози потекли з її очей, – Хоч зараз зізнайся в тому, що ти всю ніч був зі своєю … Сашою … Тільки подивися, в кого ти перетворився. На мене уваги не звертаєш, додому приходиш лише поїсти та переночувати. Я тобі порожнє місце. Ну, звісно! Навіщо тобі дружина, коли коханка завжди у зоні доступу!
– Якщо я так скажу, тобі стане легше? Що ти причепилася до мене, наче п’явка, зітхнути спокійно не даєш. Дістаєш і дістаєш без кінця. Я вже втомився від твого вічного ниття, закидів, недовіри. Дай мені спокій, нарешті.
Геннадій схопив мобільник, швидко сховав його до кишені та вискочив зі спальні. Антоніна побігла за ним, витираючи сльози. Але той поспіхом взувся і пішов, запізнюючись на роботу. А Антоніна так і залишилася стояти в заціпенінні у коридорі. Через пару хвилин, вона сіла на підлогу і голосно заплакала, оплакуючи сімейне життя, яке перетворилося на руїни.
Антоніні довелося взяти себе в руки і підвестися, щоб зібратися на роботу. Працювати їй зараз хотілося найменше, але робота є робота, тому жінка, схлипуючи, вмилася, абияк нафарбувалася і пішла в спальню переодягатися. Через півтори години вона вже сиділа за своїм робочим комп’ютером і щось друкувала. Антоніна хотіла з головою піти в роботу, щоб не думати про чоловіка та його Сашка. Але їй не вдалося зосередитись на тексті, що лежав перед нею. Завадила цьому секретарка, яка влетіла в кабінет і надірваним голосом запитала:
– Ви вже чули про те, що трапилося в метро?
– А що там сталося? Ми нічого не чули! – відповіли жінки, які сиділи в кабінеті.
Антоніна в цей момент сильно захвилювалася. Вона боялася поворухнутися.
– Та ви що! В інтернеті лише про це й кажуть. Біда там така сталася…
Антоніна, почувши слова секретарки, схопила телефон та зайшла до інтернету. Звідти вона дізналася подробиці, які привели її заціпеніння. Адже у вказаний в новинах час її чоловік мав їхати на роботу і саме тією гілкою. Не тямлячи себе від спустошливого хвилювання, що охопило її, жінка набрала номер чоловіка і тремтячою рукою приклала мобільник до вуха. Геннадій був недоступний. Антоніна, кинулася у невимовний розпач, голосно заплакала. Жінки, що сиділи поруч, одразу підбігли до неї і почали заспокоювати, але вона точно знала, що трапилося найгірше.
Невдовзі пролунав дзвінок, який підтвердив її здогади. Жінці повідомили, що її чоловіка не стало. Антоніна звинувачувала себе в тому, що трапилося. Вона невпинно подумки поверталася в той час, коли чоловік вранці повернувся додому і в них сталася сварка. Жінка вважала, що якби вона не влаштувала сварку, то Геннадій вчасно пішов би на роботу та уникнув би біди. Від цих думок вона не знаходила собі місця.
Потім було прощання. Прощалися із закритою кришкою. Після цього, вимотана горем жінка отримала і смартфон чоловіка, який неймовірно залишився цілим. Коли Антоніна трохи заспокоїлася, вирішила зателефонувати абоненту Сашку, з яким її чоловік так любив спілкуватися телефоном. Але цей номер теж був поза доступом.
Згодом жінка звикала до втрати і поверталася потихеньку до колишнього життя. Вона жила однією роботою, і щовечора приходила до порожнього незатишного будинку. Але через п’ять років одного разу, під час обідньої перерви, гортаючи в соціальній мережі стрічку друзів, Антоніна несподівано побачила фотографію, яка вразила її душу.
На фото усміхалася ефектна, світловолоса жінка в обіймах чоловіка, який був точною копією її чоловіка. Антоніна, втративши мову від подиву, відкрила профіль незнайомки і почала вивчати, все ще не вірячи своїм очам. Інших фотографій із Геннадієм Антоніна не виявила. Вона довгий час дивилася на обличчя чоловіка, який обіймав симпатичну незнайомку, і присягалася собі, що це її чоловік. І тут Антоніна звернула увагу на ім’я незнайомки. Олександра. Саша. Дивні думки завітали до її голови в цей момент.
Антоніна думала про те, як їй розібратися в тому, що відбувається навколо неї. Раптом вона згадала про свого колишнього однокласника, який працював слідчим. З ним вона час від часу листувалася в мережі. Василь, так його звали, був першим коханням Антоніни. Він теж любив Тоню і ще в школі мріяв стати її половинкою, але не був настільки сміливим і впевненим у собі для того, щоб зав’язати з Антоніною стосунки. У результаті Тоня вийшла заміж за Геннадія, який виявився набагато спритнішим і впертішим за Василя. Антоніна написала йому, попросила про зустріч і відверто розповіла про своє життя, про те, що сталося з чоловіком та про Олександру, яку нещодавно знайшла в інтернеті. Василь пообіцяв їй у всьому розібратися та з’ясувати, що насправді сталося п’ять років тому, коли трапилася та біда.
Того дня, коли Василь зателефонував Тоні і повідомив про те, що має для неї шокуючі новини, Антоніна не могла знайти собі місця від хвилювання. Вона кожні кілька хвилин дивилася на годинник, з нетерпінням чекаючи на його прихід. У призначену годину він постукав у двері, і Антоніна поспішно відчинила, щоб з порога поставити своє головне запитання:
– Що ти дізнався про мого чоловіка? Він живий?
Коли Василь мовчки кивнув, Тоні здалося, що світ руйнується на дрібні частинки. Вона не могла прийти в себе від хвилювання, що охопило її.
– Я зміг з’ясувати, що того дня у твого чоловіка зник телефон разом із портмоне. Це сталася у тролейбусі, просто на виході. Спроби Геннадія наздогнати негідника, який це зробив ні до чого не призвели. Йому вдалося втекти у метро, а Генадій не зміг пройти через турнікет.
Антоніна слухала колишнього однокласника, до кінця ще не вірячи в те, що це відбувається наяву. Виявляється, її чоловік живий. Те, що було далі, ще більше здивувало жінку. Антоніна дізналася про те, що Геннадій не тільки залишився живим, але й, скориставшись моментом, що вдало підвернувся, потай втік в інше місто разом з жінкою, чию фотографію Тоня побачила в інтернеті. В іншому місті вони добре влаштувалися завдяки впливовому батькові Олександри, який влаштував Геннадія в пристойну фірму і забезпечив пару власним житлом.
Антоніна мовчки підійшла до вікна. Їй потрібно було хоча б на кілька хвилин залишитися одній, щоб обміркувати все почуте і прийти в себе. У неї в голові не вкладалося те, що її чоловік наважився на таку підлість. Про його зраду Тоня здогадувалася, і наявність коханки не могла шокувати і зачепити її настільки сильно, як його хитромудрий план. Наскільки потрібно нелюбити свою дружину, щоб вчинити таким чином, скориставшись нагодою?
– Чому він так зі мною вчинив? – Несподівано для себе вимовила Антоніна, плачучи, – Хіба я заслуговувала на подібне ставлення до себе? Чому він прирік мене на такі переживання? П’ять років! Цілих п’ять років я жила, як в поганому сні, щодня звинувачуючи себе в тому, що трапилося, і прокручуючи в голові нашу останню розмову. Я готова була віддати своє життя заради нього, а він… Він виявився підлим і боягузливим чоловіком.
Василь нічого не відповів. Він тільки, мовчки, підійшов до жінки, що плакала, і ніжно притиснув її до себе, а потім погладив по голові, як дитину. Після того, як Антоніна трохи заспокоїлася, він дбайливо поклав її на ліжко, накрив теплим пледом і сів поруч. Василь не пішов додому. Він всю ніч не зводив очей з Тоні, переживаючи за її стан. А Антоніна відчувала себе поряд із ним захищеною. Це хоч трохи полегшувало її хвилювання. Василь так само беззавітно любив цю жінку, як і багато років тому. Він чекав на неї довго й терпляче.
Потроху Антоніна та Василь знову зблизилися. Згодом жінка заспокоїлася. Вона зуміла пробачити і відпустити колишнього чоловіка і почати нове, щасливе життя без поганих спогадів із чистого аркуша. Через два роки після того, як Антоніна дізналася правду про Генадія, вона одружилася з Василем і у них народилася дочка. А якось прохолодним весняним днем у квартиру хтось постукав. Тоня посадила дочку в ліжечко і пішла дивитися, хто прийшов. Вона ахнула, побачивши на порозі Геннадія.
– Ти? – Вигукнула здивована жінка.
– Я, Тоня, це я, твій Генадій. Впустиш?
– Куди впустити? Тобі місця не знайдеться ніде: ні в моєму домі, ні в моїй душі, ні в спогадах. Прошу тебе зараз же піти і більше не повертатись. Вибач, чоловік з дочкою чекають на мене, – сказала Антоніна і зачинила двері перед приголомшеним Геннадієм.
Антоніна дивилася в вічко і бачила, як її колишній чоловік недовго попереминався з ноги на ногу, спробував підняти руку щоб знову постукати, але, не наважившись, пішов із опущеною головою. Душа її полегшено зітхнуло. Вона зі спокійною душею повернулася в кімнату до дочки та чоловіка. Згодом Антоніна випадково дізналася, що Олександра покинула Геннадія і залишила його без копійки. Але на цю новину вона аж ніяк не відреагувала. Тепер усе, що було з цією людиною, жінку не хвилювало. Адже вона мала своє, інше, щасливе життя.
