Марії Вікторівні навіть у поганому сні не могло наснитися, що вона так рано залишиться вдовою. Жінка щойно вийшла на пенсію, але вдома сидіти поки що не планувала. А її чоловік – Олег Петрович – і до пенсії ще не доопрацював.
І таке сталося: пішов на роботу і не повернувся. Ніколи ні на що не скаржився, як раптом пішов так раптово.
Вже три місяці вона одна, а ніяк не звикне, що вранці не треба готувати сніданок на двох, що не треба поспішати після роботи додому, щоб зустріти чоловіка гарячою вечерею.
А коли їй треба було прийняти якесь рішення, то в голові з’являлася думка: «Треба з Олегом порадитися».
Але радитися було ні з ким, і поговорити ввечері теж було ні з ким, і готувати не було для кого.
Марія Вікторівна, звичайно, ходила на роботу, виконувала свої обов’язки, розмовляла з колегами, але все це робила наче на механічно. Якось у п’ятницю дорогою додому вона звично завернула до супермаркету, але зупинилася біля дверей, які гостинно відчинилися перед нею, постояла з хвилину, а потім повернулася і пішла додому.
Цього вечора вона не готувала вечерю. Посиділа в темряві і лягла спати. Наступного дня, у суботу, її розбудив телефонний дзвінок.
Дзвонила її дочка – Валерія:
– Мамо, ти вдома? Ми з Борисом приїдемо до тебе годині о другій, поговорити треба.
– Приїжджайте. Тільки в мене навіть пригостити вас нема чим, – відповіла мати.
– Нічого, я куплю твої улюблені тістечка, – сказала дочка.
Марія Вікторівна встала, подивилася на годинник: було вже одинадцята. “Давно я так довго не спала”, – подумала вона. Потім умилася і вирішила трохи прибрати перед приходом дітей.
Валерія і Борис прийшли рівно о другій годині, як і обіцяли. Дочка поставила на кухонний стіл коробку з тістечками, Марія Вікторівна почала розливати чай.
Спочатку розмова йшла на сторонні теми. Нарешті Борис поставив на стіл чашку і сказав:
– Мамо, ми приїхали поговорити про спадщину. За три місяці потрібно буде оформляти всі папери – кому що належить. Ми вирішили, що про це треба домовитись заздалегідь, щоб потім не гаяти часу на суперечки.
-А що в нас успадкувати, синку? – здивувалася мати. – Машина та гараж. Я думала вам віддати.
– Навіщо нам віддавати? Продамо, а гроші на трьох поділимо – порівну, – відповів Борис. – Ми про квартиру говоримо.
– Як про квартиру? Адже я живу тут.
– Мамо, квартира у нас приватизована на чотирьох. Частка батька поділиться між нами. Фактично кожен із нас матиме право на одну третину. Ми з Валерією могли б продати наші частки, але це невигідно – частки коштують дешево, та й покупця на них знайти важко. Тому ми пропонуємо продати квартиру цілком, розділити гроші на трьох, а там кожен купить собі те, що зможе.
– А що я зможу купити на одну третину? Кімнату у комуналці? – Запитала мати.
– Ми тебе розуміємо, але батько не залишив заповіту, а те, що ми тобі пропонуємо, – це строго за законом, – сказав син.
– А що ж ви не прийшли за своїми частками, поки батько живий був? Побоялися? А зараз, коли мати одна і заступитися за неї нема кому, вирішили взяти своє за законом. А якщо щиро?
– Мамо, зрозумій, ми з Катею платимо іпотеку, у всьому обмежуємося. Валерія з Олегом на орендованій квартирі живуть, у них навіть на перший внесок грошей немає. А ти одна у трикімнатній квартирі. Це щиро?
– Валерія, коли ви з Олегом одружилися, ми з батьком пропонували вам оселитися у нас і збирати на свою квартиру. Твій чоловік тоді гордо відмовився, заявив, що не хоче бути приймаком. А що ж зараз? Скільки ви за три роки назбирали? Зважаючи на те, що ти сьогодні до мене прийшла, анітрохи. Натомість машину купили та відпочивати по два рази на рік їздили, – сказала Марія Вікторівна. – Я пропоную вам інший варіант: продаємо квартиру, ви купуєте мені однокімнатну, решту грошей діліть між собою.
– Мамо, ми вже все вирішили. Попереду три місяці, ти можеш за цей час прикинути, що зможеш собі купити, – закінчив обговорення Борис.
Валерія, не підводячи на матір очей, встала і попрямувала до виходу, Борис пішов за нею.
Цієї ночі Марія Вікторівна не спала. Вона лежала і думала, як так вийшло, що її виставляють з квартири власні діти? Вона колисала їх, коли вони були маленькими, не спала, коли вони нездужали, витирала їм сльози, коли хтось ображав їх. Та все, що вони з чоловіком робили, було для них – для дітей.
А тепер вони прийшли до неї і заявили про якісь частки згідно із законом. Як після цього жити? У що вірити? На кого сподіватись?
Вранці Марія Вікторівна насилу дісталася дверей і попросила сусідку викликати швидку. Фельдшер приміряв тиск, дав пігулку, почекав трохи. Тиск не знижувався. Сусідка допомогла Марії Вікторівні зібрати речі – її відвезли в палату.
На ліжку жінка провела півтора тижні. Дочка двічі за цей час відвідувала її, але про те, що привело сюди Марію Вікторівну, вони не говорили.
Коли вона вже була вдома, до неї прийшов Борис.
– Мамо, я трохи помоніторив, що тобі можна купити. У місті справді нічого окремого за ці гроші не знайти, лише кімнати. Але є дуже непогані варіанти в малосімейних квартирах. Якщо хочеш, я тебе звожу подивитись.
– Не хочу, – відмовилась Марія Вікторівна.
– А ще я знайшов дещо у селі – лише двадцять кілометрів від міста. Хороше сполучення – автобус ходить кожні три години. Перший варіант – півбудинку. Там хата на двох господарів. Дві кімнатки, маленька кухня. У будинку газове опалення, колонка всього за сто метрів, щоправда, туалет на дворі. Але при будинку є три сотки землі. Звісно, будинок потребує невеликого ремонту. І ще варіант: будинок двоповерховий, квартира на першому поверсі – кімната та кухня, також є опалення. Але там воду треба з колодязя носити.
– Дякую, синку, за твою турботу, але я якось сама, – сказала Марія Вікторівна.
Сказати вона сказала, а ось що вона сама робитиме, коли пройдуть два місяці і квартиру виставлять на продаж, не знала. Але приймати допомогу від сина чомусь не хотілося.
За графіком у листопаді у Марії Вікторівни була відпустка. Вона не уявляла собі, що робитиме одна в квартирі цілих два тижні.
Деякі накопичення у неї є, тому що сімейний банківський рахунок був оформлений на її ім’я та поділу не підлягав, але Марія Вікторівна не уявляла собі, куди вона зараз, на початку листопада, може поїхати. Та вона ніколи й не їздила сама. Тим більше, досі незрозуміло, що буде з квартирою.
Коли родичі приїжджали на прощання, сестра Олега Петровича запросила її приїхати погостювати до них, щоб хоч трохи розвіятися. Марія Вікторівна не збиралася їхати, та пообіцяла. А зараз подумала, чому б і не поїхати.
Зрештою, можна буде хоч з кимось порадитися, що робити в ситуації, в якій вона опинилася. Ні з ким із колег та знайомих Марія Вікторівна пропозицію сина та доньки не обговорювала – соромно було.
Вона зібралася і, нічого не сказавши дітям, поїхала до маленького містечка.
У родичів Марія Вікторівна прожила лише тиждень, але за цей час вирішилися усі її проблеми. Повернувшись, почала готуватися до переїзду: щось із речей та меблів продавала, щось пакувала.
Коли вони набули права спадщини, все майно – квартиру, машину та гараж – продали майже одразу. Виявляється, Борис давно знайшов покупців.
Марія Вікторівна звільнила квартиру за два тижні після того, як пройшла угода. Напередодні цього дня вона звільнилася. Три дні прожила в готелі, доки вирішила всі справи з відправленням багажу, а потім поїхала.
За допомогою родичів чоловіка вона змогла в їхньому містечку купити собі невелику однокімнатну квартиру – їй вистачило того, що вона отримала за свою одну третину від усього проданого майна. Щоправда, довелося додати майже двісті тисяч із накопичень на косметичний ремонт та дещо з меблів.
Будинок, де тепер жила Марія Вікторівна, був не новий, але міцний, двір – зелений, сусіди привітні. І рідня недалеко.
Розклавши все в квартирі по місцях, вона вирішила, що цілком може попрацювати – шістдесят років не той вік, коли можна осісти вдома. Зарплата, щоправда, була невелика – Марія Вікторівна влаштувалася доглядачем до місцевого краєзнавчого музею – але й робота нескладна. Зате вона щодня дізнавалася про щось нове, слухаючи розповіді екскурсоводів і читаючи книги з історії.
Валерія кілька разів дзвонила матері, питаючи, де вона купила собі житло.
– Купила, влаштувалась, – скупо відповіла Марія Вікторівна на перше ж запитання доньки.
– Мамо, а де?
– Вас же раніше не цікавило, як і де я житиму. Чому зараз така турбота? – Запитала мати.
– Взагалі-то я хотіла б відвідати тебе, – відповіла Валерія.
– Поки що не треба.
– Мамо, я розумію, що ти на нас образилася, але нам теж треба було якось влаштовувати своє життя, – сказала дочка.
– Сподіваюся, що ви влаштуєте його добре, – відповіла Марія Вікторівна.
Де зараз живе мати, Валерія та Борис дізналися лише за три роки від когось із родичів. Дзвонили, питали, чи потрібна якась допомога, хотіли приїхати в гості.
Але Марія Вікторівна подякувала за увагу до неї, від допомоги відмовилася та у гості до себе не запросила.
Так, заповіт Марія Вікторівна написала, але ні сина, ні дочку в ньому не згадано.
