– Рито, перестань, – попросив Славко. – Твоїй скорботі навіть каміння не повірило б!
– Славко, як ти можеш таке казати? – обурилася Рита. – Тільки поминки скінчилися!
– Я просто дивуюся, як ти граєш щирий жаль про те, що моєї матері не стало.
Ти ж її нелюбила усією душею! І всі знають, як ти ставилася до неї! Тож не треба! Не треба вдавати нещасну невістку!
– Славко, це непристойно! – прошипіла Рита у вухо чоловіка, коли офіціанти прибирали зі столів. – Потерпи бодай додому! Я розумію, що тобі погано, та не треба на людях!
– Рито, просто по-людськи прошу, піди! – Славко усунув жінку від себе. – І не треба ось цих гримас! Не треба!
– Славко, але ж я не байдужа, – наполягала Рита, – розумію, як тобі зараз погано!
– Співчуєш, значить? – спитав він з кривою усмішкою на обличчі. – Яка несподівана реакція! Ти мене просто раз по раз дивуєш. Наче й не прожили сім років.
– Славко, я почекаю внизу, – Рита підібгала губи і вискочила з банкетного залу.
Славко опустився на стілець біля портрета матері:
– Вибач, мамо, що все сталося так. Лист твій знайшов. Прочитав. Все зроблю!
Два дні Славко пролежав у ліжку у повній прострації. Але на третій день Рита не витримала, і пішла приводити чоловіка в себе.
– Славко, це життя! – Сказала вона, присівши на край ліжка. – Тут нічого не вдієш. Усі ми не вічні.
Так, твоєї мами не стало і вічна їй пам’ять, але ми живі! І нам треба жити! Ти ж не можеш ось так просто лежати. Треба ж щось робити! Жити, зрештою!
Славко з підозрою глянув на дружину. Не чекав він таких слів від неї. Навіть на мить вона здалася йому нормальною людиною. Але лише на мить.
– Славко, треба вступати у спадок, – сказала Рита. – Я розумію, що там півроку дається, але який сенс тягнути? Інших спадкоємців все одно немає. Що раніше ми з цим закінчимо, то краще буде!
– Кому краще? – запитав Славко дещо відсторонено.
– Нам буде краще, Славко! – З натиском відповіла Рита. – Нам! Нашій родині!
У погляді чоловіка з’явилася свідомість, а Риті варто було б і помовчати.
– Славко, у твоєї мами була гарна трикімнатна квартира! А ще рахунок у банку!
Ми зможемо кредити позакривати! Тож і Миколі наступного року до школи йти! А це дорого зараз! А в мене чоботи порвалися.
Чим ремонтувати їх нескінченно, краще одразу купити нові! Але не на ринку, а добрі!
Вона продовжувала перераховувати, що треба купити, поки спадщина за вітром не пішла на всякі нісенітниці.
– Рито, а ти не сильно розігналася? – Запитав Славко. – Щось дуже великий список виходить! Таке відчуття, що ти цього спадку чекала, щоб життя покращити на пару порядків!
– Славко, але якщо з’явилася можливість, гріх цим не скористатися! – Рита посміхнулася. – І ще! Славко! Я все життя про шубу мрію! Треба буде мені купити шубу! Тоді всі мої подружки заздритити почнуть!
– А ще що? – Запитав Славко, сідаючи в ліжку.
– Миколу можна не до звичайної школи відправити, а до елітної! Дорого, звісно! Але, якщо ми квартиру твоєї мами продамо, то якраз вистачить сплатити всі одинадцять років!
– Та-к-к, – хмикнув Славко, – у безгосподарності тебе звинуватити не можна!
– Що? – Не почула Рита, літаючи в мріях про майбутні покупки.
– Я говорю, швидко ти лапки простягла до моєї спадщини! – Сказав Славко і підвівся на ноги.
– Чи це стара заготовка? – Славко почухав голову. – Я ось пригадую, як ти на мою матір гнала, що та могла б нам квартирою поступитися та й допомагати грошима могла б! Ось звідки такі апетити у тебе на її майно!
– Славко, взагалі батьки повинні допомагати дітям усім, чим можуть! – стримано промовила Рита. – Мої батьки, ти сам знаєш, самі майже нічого не мають! А в тебе мама красиво жила!
– Ось тільки не треба тут виправдання вигадувати! Ти ніколи її не любила! Я навіть більше скажу, ти її недолюблювала та не приховувала цього!
– Ну, за те, що вона вчинила, було б дивно, якби в мене до неї були хоч якісь світлі почуття! Це ж треба було такий обман придумати? І коли? Миколі три місяці, а твоя мати!
– Все, заспокойся! – вигукнув Славко. – Немає вже моєї матері!
– Ну і Бог із нею! – Випалила в серцях Рита.
Схаменулась і прикрила рота долонями, але Славко почув.
– Так і з тобою – також! – Сказав він і вийшов з кімнати.
***
Невістка та свекруха рідко стають подругами. Добре ще, якщо їхнє спілкування людським можна назвати.
Славко схопив джек-пот усіх стереотипів.
Ніна Вікторівна, мама Славка, одразу не злюбила Риту.
– Славко, ця дівчинка нам не підходить! – Заявила вона після формального знайомства.
– А мені подобається! – Усміхаючись, сказав Славко.
– Я дуже сподіваюся, що в тебе з нею буде швидко та без наслідків!
– Мамо, але чому? – Запитав Славко.
– Ця дівчинка не створена для серйозних стосунків! У неї на обличчі написано, що вона та ще вертихвістка.
– Мамо, ти її зовсім не знаєш, – промовив Славко з теплотою в голосі. – А коли ви познайомитеся ближче, тобі вона сподобається! Вона добра, весела, дбайлива!
– Славко, мені не цікаво те, як вона перед тобою виробляється! – вигукнула Ніна Вікторівна. – Я тебе прошу, не роби поспішних рішень, поки не розберешся в ній остаточно!
– Мамо, ти мені вибач, але це моє життя! І мені самому вирішувати, з ким жити!
– Це вона тобі сказала? – Ніна Вікторівна встала у стійку.
Славко вважав за краще промовчати.
Факт був. Рита вивела Славка на серйозну розмову, щоб той не розповсюджувався перед матір’ю про її рідню.
– Ти сам знаєш, що батьки у мене, скажімо, не подарунки. Але ж ти бачиш, що я не така!
А якщо твоя мама дізнається, який спосіб життя ведуть мої тато з мамою, вона нас буде сварити, доки не посварить остаточно!
– Що ти!Моя мама не така! Їй головне, щоб я був щасливий!
– Ось цього я й переживаю! Вона ж тебе одна ростила.
– Я так не думаю, – сказав Славко, але замислився.
Мама і друзів його фільтрувала, водився за нею такий грішок.
– Славко, ти просто зрозумій, що ти вже дорослий і тобі самому треба приймати рішення!
Ось якщо я тобі перестану подобатися, тоді питань немає, розбіжимося й усе!
Бажання одружитися Ніна Вікторівна сприйняла холодно:
– Я тобі вже казала, що вибір твій я не схвалюю.
– Мамо, але ж мені з нею жити, а не тобі! – відповів Славко.
– Ну, якщо ти так ставиш питання, добре, одружуйтесь! Тільки не здумай привести свою дружину в мій дім! Мені твоя Рита тут не потрібна!
– Квартиру знімемо, – знизав плечима Славко.
– Єдине, чим я можу тобі допомогти, я віддам тобі будинок, що від бабусі лишився.
– Дякую, мамо! – зрадів Славко.
– Хочете, продавайте! Хочете, будуйтеся! Це вже ваша справа!
– Мамо!- кинув Славко з докором.- Ми ж будемо родиною!
– Ви можете бути, ким захочете!
І я не хочу, щоб Рита у тебе відібрала половину цієї ділянки, як сумісне майно! Ну, чи половину суми!
– Я все зрозумів, – Славко трохи засмутився.
– Видно буде! – сказала Ніна Вікторівна. – А ти обраниці своїй скажи, що вас чекає після весілля!
Рита не втекла, але наговорила Славку щодо його матері багато негарних слів.
І з приводу трикімнатної квартири, яку б нормальна мати розміняла, щоб дітям було, де жити.
І щодо зарплати головного бухгалтера, з якою пристойна мати допомогла б синові.
І з приводу ділянки, замість якої вона готова Ніні Вікторівні аналогічну купити на цвинтарі!
Славку важко це було слухати. Він розумів, що мати і Рита ніколи не порозуміються.
Єдине, на що він сподівався, що з появою онука Ніна Вікторівна розтане.
– Це не твоя дитина! – заявила Ніна Вікторівна, коли Славко привіз тримісячного Миколку знайомитися з бабусею.
– У сенсі, не мій? – відсахнувся Славко.
– А це ти у своєї Рити спитай! Не знаю, з ким вона його нагуляла, але ця дитина точно не від тебе!
– Мамо, те, що він на мене не дуже схожий, так діти всі не сильно схожі на своїх батьків, поки маленькі.
Рости буде, тоді і з’являться схожі риси. Мамо, це генетика називається!
– Ну, коли ти про генетику заговорив, зроби тест! – Ніна Вікторівна мило посміхнулася.
І не Риту попроси, а сам з’їзд з дитиною і зроби! Я навіть грошей тобі на тест дам!
– Є в мене гроші, – пробурчав Славко.
– Тим паче!
І якщо результат покаже, що це твій син і мій онук, тоді ласкаво просимо!- вона зробила широкий жест.
А перед Ритою навіть перепрошую!
– Мамо, ти розумієш, як це виглядатиме? – Запитав Славко.
– Нормально це виглядатиме! А перед Ритою можеш виправдатись тим, що мамі треба тестом рот закрити!
А я, якщо я зараз неправа, подарую малюкові і колиску, і одяг, і ліжечко! Я навіть рахунок для нього в банку відкрию!
Славко зітхнув, з докором дивлячись на матір.
– А поки забирай його звідси!
Коли Славко заїкнувся перед Ритою, що мама просить тесту, Рита не стала стримувати себе.
– Ти розумієш? Славко, ти розумієш, що вона робить? – сварилася Рита.
Раз ти на її вмовляння не піддався, так вона вирішила через дитину! Я завжди була тобі вірна!
– Вона просто тест хоче, – розгублено промовив Славко.
– Славко, я тобі клянуся, якщо ти підеш у неї на поводі і зробиш цей нещасний тест, я з тобою розлучуся!
– Так чому? – не розумів Славко. – Навіть закон хочуть прийняти, щоб тест одразу у пологовому будинку робили!
– А поки такого закону немає, це пряма образа жінки! Це обґрунтована підозра у невірності! Славко!
Якщо ти це зробиш, то я тебе любити більше не зможу! І дитині скажу, коли вона виросте, що тато сумнівався у чесності мами! Я тебе тоді поважати перестану! Тобі це треба?
– Ні, не треба, – тихо промовив Славко.
– Поклянись, що ти цього не зробиш! Ти ж мені віриш?
– Вірю, – сказав Славко. – Я не робитиму тест, щоб у чомусь переконувати свою матір!
– Я люблю тебе! – Ласкаво промовила Рита і припала до чоловіка. – І без твоєї мами у нас все буде добре!
Все добре, звісно, не було. Дрібні негаразди, галасливі сварки, брак грошей та відсутність власного житла. Але сім’я продовжувала існувати ще п’ять років.
А потім Славку зателефонували з лікарні та повідомили скорботну звістку.
Славку було важко і гірко, бо через ставлення Рити до його мами він не бачив її близько року. Він навіть не знав, що мати нездужає.
Вперше за довгий час Славко увійшов до квартири матері. Сльози виступили на очі, але Славко мав вибрати одяг для прощання. У шафі він знайшов лист, який Ніна Вікторівна написала синові.
«Синку, якщо ти це читаєш, то тобі зараз не просто. Як і мені тобі писати. Я не говоритиму тобі, як сильно я тебе люблю, ти знаєш це сам. Я хочу сказати тобі про важливе.
Моя квартира та рахунок у банку залишаються тобі у спадок. Ти маєш право розпоряджатися ним так, як вважаєш за потрібне.
Але я маю тобі сказати, що володіти за законом будеш тільки ти. Твоя Рита швидше за все скаже, що це спільно нажите майно.
Так ось, вона обманює. У сімейному кодексі є стаття тридцять шоста! Рита не має жодних прав! А ось щодо Миколи..
Синку, ти пробач мені, але я бачила по фотографіях, коли Микола ріс, ну не схожий на тебе!
Я тебе прошу, це моє останнє прохання. Зроби тест!
Славко зателефонував до ритуального бюро, домовився про все. А сам, за день до прощання, з’їздив до клініки із сином і зробив тест.
Результат прийшов вранці того дня, коли Рита почала його дошкуляти оформленням спадщини.
***
– Що ти сказав? – вигукнула Рита. – Я не подивлюся, що в тебе жалоба! Так зроблю, що мало не здасться!
– Микола не мій син! – вигукнув він у обличчя Риті. – Результати тестів прийшли!
– Ти не мав права! – голос Рити перейшов на хрип.
– Мав. Я поки що записаний його батьком. Але цю формальність ми скоро усунемо. А з тобою я взагалі розлучуся!
Рита хапала повітря від обурення, але сказати поки що нічого не могла.
– Можливо, я б і пробачив твій похід ліворуч, – сказав Славко. – Можливо, я й надалі вважав би Миколу рідним сином. Якби ти одразу сказала, можливо, так і було б.
І навіть твій обман я б пробачив. Але через тебе я не був з матір’ю, коли вона найбільше на світі потребувала мене! І ось цього я ніколи тобі пробачити не зможу!
– Славко! – Рита впала перед ним на коліна. – Але ж я не знала, що все так скінчиться!
– Квартира оплачена до кінця року, живи. А я йду. Побачимось у суді, і, сподіваюся, більше ніколи не зустрінемося! Прощай!
