Життєві історії

В Андрія з Олесю народилася донечка Уляна. На честь такої події батьки Андрія зробили молодим сюрприз. Вони подарували їм гарний дитячий візочок. Оглянувши його пізніше з усіх боків, Андрій залишився задоволений подарунком, але раптом виникла проблема. – Лесю, тут деталі не вистачає! – гукнув дружині чоловік. Поки він дзвонив батькам, Леся вирішила зайти інтернет. І тут вона помітила дещо дивне. Насупившись, Леся продовжувала вивчати свою сторінку. Незабаром вона натрапила на якесь листування… Леся застигла від побаченого й одразу ж покликала чоловіка. – Андрію! Дивись що я знайшла! – тільки й вигукнула вона

– Їдуть, їдуть! Он та, червона машина! Дивіться, Андрій наш вийшов, дверцята Олесі відкривати пішов! Ой, ну гляньте. Вона йому Уляночку віддала, ну яка краса! Давайте, відчиняйте вже двері, зараз вони подзвонять!

Метушливо-радісний голос Зінаїди Едуардівни проникав у всі куточки невеликої двокімнатної квартири, сповіщаючи її чоловіка Валерія Романовича й молодшу дочку Любу про приїзд щасливої молодої родини.

Нетерплячі бабуся й дідусь, не чекаючи, поки їхній син Андрій зі своєю дружиною Олесею та новонародженою дочкою Уляною зайдуть у під’їзд, заздалегідь відчинили вхідні двері у квартиру й готові були обіймати всіх трьох.

Люба ж, скептично скривившись, залишилася там, де й сиділа перед телевізором.

Ну чого так метушитися, й справді? Можна подумати, це їхній перший досвід! Всього лише внучка! А вона ж, Люба, два з половиною роки тому подарувала їм онука, спадкоємця.

Здається, батьки почали вже забувати про це… Ну нічого, повернуться у село, одразу згадають, довкола кого весь світ крутиться…

А молоді батьки Андрій та Олеся, які в цей момент заходили у під’їзд, взагалі ні про що не думали.

Вони просто були раді повернутися додому з дитиною.

Попередні дев’ять місяців були для них важким випробуванням. Олеся, яка все життя вважала, що їй пощастило мати міцне здоров’я, тепер розуміла: ось у чому була її слабкість.

З першого триместру вагітності все пішло не так. Леся змінила кількох лікарів, ходила платними консультаціями, але всі розводили руками, повторюючи одне й те саме: терпіть, дотримуйтесь приписів лікарів і сподівайтеся, що все буде добре.

Через сильний токсикоз Олеся загалом місяць провела в лікарні, примудряючись ще й віддалено працювати звідти.

Але, як тільки це відступило, почалися інші негаразди. Виявили ряд інших проблем, про які тепер навіть згадувати не хотілося.

У той період Олеся вперше пошкодувала, що не живе більше в обласному центрі, бо ж до деяких особливо рідкісних фахівців їй доводилося їздити саме туди з невеликого містечка.

Там вони вже кілька років жили з чоловіком Андрієм у подарованій Олесиною бабусею квартирі.

Щоправда, в її рідному місті Лесю зустрічали батьки і бабуся, яка переїхала до них.

Вони робили все для комфорту майбутньої мами, проте Олеся воліла б, щоб їхні душевні зустрічі відбувалися в інших обставинах.

На початку дев’ятого місяця, знаючи, що в її випадку пологи можуть початися будь-якої миті, Олеся вже й зовсім переїхала до батьків.

Вона працювала віддалено, багато читала і намагалася не хвилюватись. Тим не менш, Уляна вирішила з’явитися на світ на три тижні раніше за термін, що додало Лесі переживань і сивого волосся.

Партнерські пологи, про які вони з Андрієм так мріяли, звичайно ж зірвалися, бо ж за ті дві години, які знадобилися чоловікові на дорогу в місто, Олесі вже зробили процедури і привезли в палату.

Але зате, попри всі страхи, дівчинка в неї народилася здоровою. І це було найголовнішим…

…Виписали Лесю й Уляну якраз перед вихідними, тому вирішено було, що у п’ятницю після роботи Андрій поїде в обласний центр, а у неділю в першій половині дня можна буде вже й додому повертатися.

За їхньою квартирою на цей час зголосилися подивитися батьки Андрія, які жили недалеко, в селі, приблизно за десять кілометрів від міста.

Вони пообіцяли навести ідеальний порядок, приготувати святковий обід і зробити ще якийсь приємний сюрприз.

Зінаїда Едуардівна та Валерій Романович уже давно вирішили, що подарують онучці гарний дитячий візочок. І тепер, опинившись у місті, ще й на радощах від хороших новин, вони насамперед пішли по магазинах.

Повернулися вони, щоправда, звідти дуже засмучені й збентежені.

– Ну і ціни… – бурмотіла Зінаїда, нервово перебираючи пальцями. – Ми що, мільйонери, чи що…

Люба, їхня молодша дочка, яка напросилася поїхати в місто з батьками, залишивши маленького сина на стареньку бабусю, неохоче відволіклася від перегляду серіалу:

– Ну що? Купили?

– Ох, Любочко, та якби ж! – сказав їй батько. – Ціни такі… Прямо кусаються. Звідки у нас стільки грошей?

Трохи подумавши, Люба раптом запитала:

– А на яку суму ви розраховували?

– Ну… Тисячі три, чотири… Це максимум… – збентежено сказала Зінаїда Едуардівна.

Внутрішньо посміхнувшись, Люба подивилася на своїх батьків, а потім повчальним тоном, ніби робить їм велику ласку, сказала:

– Це треба в інтернет-магазинах шукати. Там вибір більший.

– Так ми ж цей… Не вміємо… Комп’ютери ці ваші… За них і сідати лячно… – відводячи погляд, сказав Валерій Романович, намацуючи в кишені старенький кнопковий телефон, якого йому вистачало для всіх потреб.

– А якщо я допоможу? – так само неохоче запропонувала Люба.

Її батьки засяяли:

– Що справді?

– Якщо вже я все одно тут. Тільки ось комп’ютер для цього увімкнути доведеться. Але, гадаю, ані Андрій, ані Леся проти не будуть.

Користуючись тим, що мама з татом зовсім нічого не розуміють у покупках онлайн, Люба насамперед зайшла не на сайти всім відомих інтернет-магазинів, а на інше, не менш відоме джерело – продаж речей, що були у використанні.

Просидівши там менш як пів години, Люба натрапила на ідеальне, на її думку, оголошення, і одразу написала продавцю.

Через годину вона із загадковим виглядом вийшла з квартири, а ще через півтори – повернулася з купленим ніжно-блакитним з червоним візерунком візком.

Зінаїда Едуардівна та Валерій Романович аж рота роззявили. Бо ж візочок і справді виглядав дуже добре. Перед сином та онукою не соромно буде.

– Любочко, як ти це зробила? Де ж знайшла? Скільки заплатила? – посипалися питання.

– Інтернет-магазин може все! – гордо заявила Люба і вирушила далі дивитися свій серіал, відчуваючи себе героїнею дня.

Батьки навіть чек у неї не попросили, бо ж на їхню думку, в інтернеті чеків не давали. Вони просто помилувалися візочком і пішли займатися прибиранням, а потім – приготуванням завтрашнього обіду.

Та й самі молоді батьки Олеся та Андрій візок теж як слід не розглядали. Виглядав він добре, але зараз було багато інших, значно важливіших справ. Тому, від душі подякувавши за подарунок, усі забули про нього на якийсь час.

Проте через кілька днів у невеликому сільському будинку батьків Андрія пролунав телефонний дзвінок.

– Ой, Андрійко дзвонить! – розпливлася в усмішці Зінаїда Едуардівна.

Але за кілька хвилин розмови її тон з радісного змінився на розгублений.

– Га? Що? Чек? Андрію, а я не знаю… Це ж не ми купували… Люба візочок знайшла. В інтернет-магазині сказала. Синку, ну ми ж у такому не розуміємося. Ні, вона не сказала, в якому. Ти їй подзвони, вона не вдома зараз. А що? З візочком щось не так? Ох… Ну гаразд, ти сестрі подзвони, у неї, мабуть, чек…

Андрій поклав слухавку і подивився на дружину:

– Це Люба купувала, виявляється. Не батьки. Вони, я так розумію, тільки дали гроші. А вона у інтернет-магазині купила. Тільки незрозуміло, у якому.

Олеся знизала плечима:

– Так, думаю, будь-який інтернет-магазин одразу побачить такий брак і без проблем поміняє нам візок.

Напередодні ввечері, вклавши Уляну спати, молоді, нарешті, добралися до візочка. Днями їх чекав похід у поліклініку, тому він був дуже доречним.

Оглянувши його з усіх боків і покатавши по коридору, Андрій залишився задоволеним подарунком, але тут Леся попросила його заради цікавості перевести візок в сидяче положення.

Отут і виникла проблема. Мабуть, у конструкції не вистачало якогось гвинтика, бо від таких, здавалося б, простих дій у візка просто відійшло одне з бічних кріплень. Андрій, спочатку злякавшись, повернув усе у вихідне положення. Потім акуратно, обережно, вивчаючи кожний рух, повторив спробу. І знову те саме!

– Лесю, тут деталі не вистачає, – зрозумів чоловік.

– Так? Ну, нічого страшного, я думаю. Попроси у батьків чек, і ми поміняємо, – швидко знайшла вихід Олеся.

І тепер, отримавши від матері всю необхідну інформацію, а точніше, її відсутність, Андрій намагався додзвонитися сестрі. Але поки що безуспішно.

Леся тим часом увімкнула комп’ютер. Щастя материнства – це, звісно, чудово, але гроші заробляти теж треба. Вже пару годин на день вона спробує знайти.

Тільки ось зайшовши в інтернет, Олеся помітила дещо дивне. Незнайомі адреси в історії пошуку. Серед них була й адреса сайту продажу за оголошеннями.

Що її змусило зайти туди, Леся й сама не знала. Напевно, жіноча інтуїція. На цьому сайті вона іноді купувала книги та рослини.

Але цього разу в недавніх покупках виник несподіваний, дуже знайомий їй предмет.

Насупившись, Олеся продовжувала вивчати свою сторінку. Незабаром вона натрапила на листування, яке багато що пояснювало.

Леся застигла від побаченого й одразу ж покликала чоловіка, який час від часу все ще намагався додзвонитися до сестри.

– Андрію! Дивись що я знайшла!

Разом вони переглянули нещодавній діалог із продавцем, і картина із покупкою візка почала прояснюватись.

Люба не хотіла витрачати на подарунок для племінниці багато грошей.

Тому вона знайшла оголошення, в якому за символічну ціну віддавали практично новий візок, і написала продавцю.

У відповідь на всі запитання їй пояснили, що візок кілька років тому замовляли в інтернет-магазині з-за кордону, а коли виявилося, що він з дефектом, продавець просто відшкодував вартість.

Бракована річ вирушила на дачу, де простояла нікому не потрібною, і тепер її вирішили продати, одразу вказавши на дефект, за триста гривень.

Продавець чесно говорив, що у лежачому положенні візок працює чудово. Головне, не переводити в сидяче. А в решті все добре. Люба у відповідь писала, що її все влаштовує і домовлялася про зустріч.

– Так ось з якого інтернет-магазину візок! – розсміялася Олеся, дивлячись на чоловіка, якому, судячи з його виразу обличчя, було не до сміху. Ще б пак, адже це саме його рідня так їх підставила!

Леся зітхнула:

– Андрію, та ти не переймайся! Справді, не ти ж це зробив! Твої батьки, напевно, хотіли як краще. Хто ж винен, що вони такі наївні… Та й взагалі, судячи з їхніх слів, мені здається, вони навіть не знають, що Люба цей візок за оголошенням купила.

– Тоді я тим більше мушу до Люби додзвонитися! – сказав Андрій. – Знаючи її характер, вона напевно ще й грошей з них взяла за те, що майже задарма дісталося!

– А й справді… – раптом сказала Леся майже пошепки. – Ти пам’ятаєш, мені ще дивним здалося, яка вона гарна нас зустріла? При манікюрі, з новою стрижкою та пофарбованим волоссям, та ще й в обновках… Я ще подумала, що такий стиль їй дуже личить…

– От же ж яка, га! – вигукнув Андрій. – Я зараз же ж батькам подзвоню! Вони мають знати все…

– Ні, – твердо зупинила його дружина. – Не треба. Не зараз точно.

– Але чому?

– Ти сам не пам’ятаєш, що мені казав? Люба – вона тому і Люба, що улюблениця у сім’ї. Твої мама з татом хоч раз до неї за щось сварилися? За оцінки? За гулянки ночами? Чи, може, за відрахування з технікуму? А через те, що народила невідомо від кого? Ні звісно ж. І зараз не сваритимуться. Можливо, навіть із тобою посваряться. Стануть її бік. Знайдуть виправдання бідній-нещасній молодій мамі-одиначці. Андрію, ти цього хочеш? Сварок у сім’ї? Особливо зараз?

Олеся говорила тихо, спокійно і дуже переконливо. Слухаючи свою дружину, Андрій розумів: ось вона, його справжня родина. І Бог із ним, з візком. Якось викрутяться. Зрештою, у лежачому положенні він чудово працює, а далі… Далі буде видно. Все одно перший час не можна ще сидіти.

Він так і не подзвонив Любі.

А через місяць після всіх її пригод з новим іміджем батьки, сяючи від щастя, сказали Андрію та Олесі, що в Уляни скоро з’явиться ще один двоюрідний братик.

І ввечері того ж дня Леся, сміючись, сказала, дивлячись на щойно куплений, новий, ідеально працюючий рожево-бордовий візок:

– Здається, я знаю, кому дістанеться наш гарненький бракований візочок.

Андрію, як ти думаєш, чи сподобається Любі такий подарунок на народження сина?

Вам також має сподобатись...

Ніна Федорівна прокинулася рано. Виглянула у віконце. Надворі ще темно. Снігу за ніч багато випало. – Ох, як набрид цей сніг, – звично пробурчала вона. Вийшла Ніна на ґанок, дивиться а з сусіднього ґанку чоловік сусідки Надії рукою їй махає. – Надію вночі швидка забрала. Погано їй стало, – сказав він. Ніна кинула лопату і забула про сніг, кинулася в будинок, швидко зібралася і поїхала до подруги. Ніна зайшла в палату до Надії і застигла від побаченого

Олена зразу відчула, що в її чоловіка Ігоря зʼявилася інша. Не флірт, не розваги, а саме інша жінка! Ігор дуже змінився. Він завжди був зайнятий, не мав часу на сина. Одне тільки Олена не розуміла – чому Ігор не йде?! Він Олену більше не любить. Але Ігор так само жив з дружиною, їв приготований нею сніданок, носив випрані нею сорочки. Критикував за погано приготований борщ… Якось Олена вирішила перепрати речі чоловіка. Вона полізла в кишеню його штанів і знайшла там якісь папірці. Жінка прочитала їх і аж побіліла від побаченого

У Насті не стало батька… Дівчинка була ще зовсім маленька. Мати дуже любила її. Коли Настя підросла, то стала запитувати: – А де мій тато? – Він дуже любив тебе, маленька моя красунечко, але так вийшло – він пішов назавжди, – казала мати. – Тепер я любитиму тебе! За нас двох! Насті було п’ять років, коли сталося найгірше

Наталя Петрівна накрила стіл і почала чакати гостей. У двері подзвонил. – Ну нарешті! – зраділа жінка, побачивши на порозі сина Вадима з невісткою та синочком Андрійком. Всі сіли за стіл. – Сину, глянь на Андрійка, як він мружиться, ну копія тебе! – сказала Наталя, граючись з онуком. – Всі це помічають, – відповів Вадим. – А ще, Яно, дякую тобі за той договір, – раптом сказала свекруха. – Що за договір? Перший раз чую! – не зрозумів чоловік. – Та це наш з Яною секрет, – єхидно посміхнулася Наталя. Вадим здивовано дивився на маму та дружину, не розуміючи, що відбувається