Баба Ганна не любила свою внучку Олександру.
А за що її любити? Жінка втратила доньку, коли народилася внучка…
Звісно дочка Ганни, Тамара теж була не дуже улюбленою.
Баба Ганна постійно сварилася до неї, казала робити всі домашні справи, тому що старші брати весь час десь гуляли. А на всіх треба було приготувати вечерю, прибрати, хазяйство нагодувати. Три мужики разом з батьком було в сімʼї.
Тамара справлялася з усім добре і швидко. Вона вчилася добре і збиралася вступати на навчання. Але все змінилося у випускному класі…
На кінець навчального року з’ясувалося, що Тамара… Вагітна!
Вона приховувала це, соромно було, але коли живіт уже важко було не помітити, то дізналися всі.
Тільки от ім’я батька ніхто так і не дзнався. Кавалерів у Тамари не було, приїжджих молодиків у селі теж не бачили.
Мати галасувала, бралася за серце, але донька так і не сказала хто батько її дитини…
– Помовч, Ганно, – сказав їй чоловік. – Пізно галасувати. Внук у нас буде чи внучка. Може і з’явиться батько. І так дівчина втомилена, сама краще займися господарством. Скільки разів тобі казав.
Мати замовкла, але домашню роботу на себе не взяла. Вагітність не слабість. Тамара все робила по господарству до самих пологів.
Іспити вона здала, вчитися хотіла пізніше й заочно. Дуже їй хотілося поїхати з дому.
Народила Тамара трохи раніше терміну. Батько ледве встиг довезти до лікарні.
– Тату… Назвіть дитинку на честь тебе – Олександром, чи Олександрою. Думаю, це все ж дівчинка…
– Ну що ти таке кажеш, дочко?! Сама й назвеш…
– Вибач… Мені дуже недобре…
Пологи були складні. Тамари не стало… Дівчинка ж народилася здоровою і спокійною.
Батько Тамари забирав внучку один. Ганна довго не могла прийти до тями і відмовлялася від неї.
Навіщо їй такий тягар, онуки в неї вже є, та й поратися з ними не треба.
Хоч сини тепер і живуть окремо, а роботи в будинку не поменшало, хазяйство, город, а тут ще й ця мала. Потім вона все ж змирилася – нехай росте, на старості років буде кому їх доглядати…
Олександра, як і її мати, вміла все робити швидко і якісно. Впоравшись зі своїми справами, вона бігла в гараж до діда. Дуже вже їй подобалися інструменти, гайки, ключі. Особливо їй подобалося, коли у діда ламалася машина, і він у ній порався. Ось тут вона йому в усьому й допомагала. Дід то гайку впустить, то ключ загубить, а вона поряд, все одразу йому знайде. Дід любив внучку, а вона його…
– Дідусю, а чому бабуся мене не любить?
– Не бери в голову. Нікого вона не любить.
– А цей її родич, дядько Василь. Весь час дивно усміхається, коли мене бачить.
– Не зважай. Він і не родич їй, а чоловік племінниці. Яка вже тут спорідненість. Усміхається? Так він завжди такий був. По господарству їй інколи допомагав. Він ветеринар.
Коли у школі почали викладати трудове навчання, то Олександра пішла у клас до хлопчиків.
Вона була там самотньою і її подруга теж пішла з нею. Спочатку всі посміювалися, але виявилося, що дівчата в техніці розбираються краще за хлопців.
Машина діда тепер завжди працювала справно. Вона і професію обрала пов’язану з технікою, та й плани у них із подругою були відкрити свою майстерню з ремонту.
Дід допоміг онучці грошима. Мрія здійснилася. Тільки от подруга на той час вийшла заміж і поїхала. А місце для майстерні знайшлося зовсім поряд, на околиці районного центру, до їхнього села всього три кілометри. Можна сказати вдома.
Справи йшли добре. Майстрів вона підбирала сама, щоб зналися на всіх тонкощах.
Олександра вийшла заміж за Юрія, слюсаря з її майстерні. Автосправа була не єдиним його талантом. Юрій любив усе робити своїми руками. Обробкою дерева він займався у вільний час, а потім дарував Лесі скриньки, різьблені дошки для кухні й інші дрібниці.
Леся запропонувала йому їх продавати. У її магазинчику автозапчастин виділили вітрину під сувеніри. Звісно, Юрій став робити їх і з автомобільною тематикою. Попит був хороший. Два бізнеси в одному.
Доходи дозволяли розпочати будівництво будинку. Пора розширюватися, і зі скромної однокімнатної квартири перебиратися в більш просторе житло.
Ділянку було обрано, залишалося підписати документи. Все затримав відхід діда… Бабусі Ганни не стало через рік після того. Поминки, спадок… Дід залишив заповіт на внучку.
Олександра задумалася – а чи потрібна їм та ділянка, якщо вже є готова?
Село будується, розширюється. Будинок, звісно, доведеться знести, але на час будівництва в ньому можна жити.
Ділянка велика, будинок можна побудувати поряд, а потім цей під знесення піде. Так і вирішили…
Олександра почала розбирати мотлох у домі задовго до переїзду.
Всі папери, старі непотрібні речі й інші атрибути старого життя вона викидала.
Діло дійшло до горища. Чого там тільки не було! Залізні ліжка, старі зітлілі простирадла й фіранки, банки, величезні двадцятилітрові пляшки.
Леся якось бачила їх у дитинстві. Дід і сам не міг тоді сказати, звідки вони з’явилися.
Бутлі вирішено було залишити, а все інше викинули.
У найдальшому кутку шафи з мотлохом столітньої давності Леся знайшла велику іржаву скриню.
– Що ж там може бути? – здивовано подумала вона.
Леся відкрила скриню. Всередині лежав тільки зошит і маленький залишок олівця.
Всі листки в зошиті були списані гарним почерком. Леся подумала, що це вірші, але це виявився щоденник її матері.
Леся прямо на горищі почала читати…
…Тамара почала писати щоденник ще з десяти років.
Про нелюбов її матері до неї, про батька, який багато працював, про братів.
Багато було про важкі домашні клопоти. Тендітна дівчинка поралася по господарству, ходила, прибирала, а мати в цей час відпочивала після роботи на дивані.
А працювала Ганна касиркою у їдальні, робота зовсім не важка.
Леся читала й не помічала часу.
А ось кінець щоденника її дійсно здивував.
Вона відкрила передостанню сторінку і не повірила своїм очам!
Леся прочитала ім’я свого батька!
Тамара все докладно описала. Все сталося несподівано. Тамара сама покликала дядька Василя, допомогти їй по господарству, як він часом і допомагав з чимось важким. І там між ними все й сталося…
Василь сказав нікому не говорити. І Тамара мовчала. Він більше не показувався, мабуть, боявся.
Вагітність була несподіванкою, але Тамара вже любила свого ще ненародженого малюка.
Остання дата в щоденнику була за день до народження Олександри.
– Незабаром я побачу Лесю… – писала Тамара.
…Леся плакала, коли її побачив Юрій:
– Лесю, що з тобою?! Ти чогось злякалася?!
Вона простягла чоловікові зошит.
– Щоденник? Твій?
– Ні. Моєї мами. Можеш читати…
– Але ж це особисте.
– Вже можна. Її давно немає, це минуле, але тепер я не знаю, що робити.
– Треба було просто викинути його. Хоча… Ти ж її дочка.
– Читай ось тут…
– Як це можливо?! – ахнув він від прочитаного. – В голові не вкладається. Йому треба влаштувати! Втім, уже пізно.
– Пізно.
– Заспокойся, ходімо, вже темніє. Я сам приготую вечерю, а ти відпочинь. Не думай про це. Потрібно все забути. Твоя мати жила з цим до народження і збиралася жити далі. І ти не винна. Треба постаратися.
Олександра з Юрієм уже жили в новому будинку. Дві доньки народилися з різницею у два роки. Бізнес процвітав і не вимагав постійної присутності. Юрій займався своєю улюбленою справою, Олександра дивилася за дітьми та займалася будинком.
Вся родина була в саду, коли зненацька з’явився Василь. Його життям Леся не цікавилася, намагалася забути щоденник матері як поганий сон. Але до неї дійшли чутки, що у Василя сталася велика біда з будинком – коротке замикання і все… Нічого не залишилося.
Але це було ще пів біди.
В будинку не стало його дружини, внука і сина з невісткою. Він у цей час був у лікарні.
Жити йому стало ніде.
Тільки це зовсім не хвилювало Лесю.
Хто він їй?! Ніхто!
А ось Василь думав інакше. Якщо немає Тамари, значить і таємниця пішла з нею, а Леся — дочка. Він це точно знав. Навіть був готовий пройти тест.
– Лесю, дочко! Я завжди знав, що ти моя. Але я мав сім’ю, а тепер можу зізнатися. Твоя мати мене дуже любила, і я її теж, тільки ми не могли зізнатися нікому. Одружений я був, а вона ще молода. Та й я застарий для неї був. Сорок мені було, а їй вісімнадцять. Але ж кохання було… Зараз мені вже за сімдесят.
Леся мовчала, чекала, що ще вигадає Василь. Вона розуміла, куди він хилить і вирішила послухати далі. Юрій відвів дівчаток у будинок і повернувся. Залишати дружину одну за такою розмовою він не наважився.
– Я весь час за тобою спостерігав, тільки не підходив. Я тоді й слово твоїй матері дав, що нічого не скажу. Але тепер потреба змусила мене. Ти ж знаєш, що я всіх втратив, будинок теж. От і довелося йти до тебе. Ти ж моя дочка, не повинна батька залишити. І чоловік у тебе добрий, і внучки мої красуні.
Чоловік замовк в очікуванні відповіді. Чекав, що його запросять на чай і залишать жити в цьому будинку. Леся щось прошепотіла чоловікові і він пішов, але швидко повернувся.
– Гарно розповів ти про любов, тату, – почала нарешті Олександра. – Як ти жив весь цей час, як тебе земля носила? Немає в тебе доньки й онучок немає. Я знаю все. Для інших це може і таємниця, але не для нас. Ти чудово знаєш про що я говорю.
Василь вдав, що нічого не розуміє і навіть намагався присоромити Лесю, але вона продовжила.
– Пам’ятаєш, як тоді все сталося? Як ти казав мамі не говорити, що зробив? Чи не було такого? Але ж ти все пам’ятаєш. Пам’ятаєш все і прийшов?!
– Ти все вигадала!
– Але ж ти пам’ятаєш, я бачу по твоїх очах.
– Ти нічого не можеш знати!
– Можу! Хочеш переконатись? Тут твої вчинки докладно описані. Це мамин щоденник, – Леся взяла зошит із рук чоловіка. – А сказала я тобі тільки кілька фраз. Прочитати все? Ти вже отримав по заслугам, будинку нема. Твоя сім’я тут звісно ні до чого, але з небес воно видніше. І це не коротке замикання, це твоя вина, розплата за твій вчинок. Іди інакше про це дізнаються всі!
Василь більше нічого не сказав і поволі пішов. У селі його ніхто й ніколи не бачив…
– Ти молодець, – сказав Юрій. – Добре трималася.
– Я давно хотіла все це йому сказати йому, але ж не підеш до його родини. А тепер мене відпустило. Не було батька і не треба. Я Олександрівна, мене виховав мій дід.
– Олександра Олександрівна. Моя ти, Лесю! – Юрій обійняв дружину і вони разом пішли до своїх дівчаток.
