Світло було по всій квартирі. Телевізори також були увімкнені і в обох кімнатах, і на кухні.
Віра Матвіївна завжди так вечорами робила. Тоді їй одразу здавалося, що вона вдома не одна…
Тим більше, що останній місяць року був найпохмуріший і натемніший аніж зазвичай. Можна весь день світло не вимикати.
Цей місяць вона особливо не любила, у Віри Матвіївни були свої причини.
Дзвінок у двері пролунав несподівано.
Віра Матвіївна підійшла і відкрила, не питаючи навіть, хто там.
Впевнена була, що то сусідка – до неї більше ніхто й не заходить. Та й узагалі боятися їй у її шістдесят один уже нема чого.
Багатств вона не нажила, все життя на фабриці пропрацювала й відкласти майже нічого не вдалося.
Вона радісно відкрила двері, думаючи, що хоч із Валентиною трохи побалакає.
Але там була зовсім не сусідка…
На порозі стояв незнайомий чоловік із маленьким хлопчиком… І одягнені вони були якось дивно…
– Це квартира Іванчуків? Ви на свято Миколая не замовляли?
– Не замовляла, і я не Іванчук, – здивувалася Віра Матвіївна.
– От невдача! – чоловік дістав телефон і став набирати номер.
– Діду, я хочу в туалет! – прошепотів хлопчик-помічник, і смикнув того за шубу.
– Та почекай, ми не туди заїхали, тут навіть зв’язку немає, – він з досадою поклав телефон у кишеню шуби. – Вибачте, ми помилилися, видно адресу не точну дали, а онук…
– Та я чула, проходьте, тобі он туди, – показала вона хлопчику де ванна.
Він роззувся і побіг, а його дід намагався кудись додзвонитися. Нарешті зв’язок з’явився і чоловік почав пояснювати, що з адресою вийшла помилка. Потім він здивовано підняв брови.
– Як не треба? Без мене подарунок уже подарували? Ну гаразд!
Він задумливо глянув на Віру Матвіївну, а потім у вікно. Надворі вже стемніло й пішов сніг.
– Мишко, ну ти скоро, там уже снігу насипало, їхати треба, – гукнув онукові чоловік.
Мишко вийшов і скривився.
– Діду, у мене живіт щось крутить, діду, я не можу, давай у цієї тітки залишимося?
– Що за нісенітниці, потрібні ми з тобою цій тітці! – розсердився чоловік, але Мишко повернувся і знову побіг у туалет.
– Ну що за справи! – засмутився чоловік і сів на пуфик.
Віра Матвіївна не довго розмірковувала. У неї і раніше подруги ночували, коли здалеку приїжджали. Це тепер уже не їздить ніхто, у всіх свої справи та й вік.
– Куди ви в таку погоду поїдете та ще й з дитиною. Дороги не очищені, автобуса не дочекатися. Навіщо ви взагалі його з собою берете?
– Та мама його у відрядженні, а я хотів їй на новий ноутбук підробити. Ми втрьох живемо, Алла у нас одна працює. Ось ми з Мишком і вирішили, та не змогли, – він махнув рукою і остаточно засмутився.
– Діду, не переймайся, я вже готовий, – Мишко вийшов, побачив обличчя діда і сам засмутився.
– Так, нікуди я вас не відпущу, у мене переночуєте, а вранці поїдете, – вирішила за всіх Віра Матвіївна.
– Незручно вам нав’язуватися, бо ж ми навіть незнайомі!
– То давайте знайомитись, я Віра Матвіївна, це, як я зрозуміла, ваш онук Мишко.
– А діда звуть Валерій Іванович! Діду, давай у цієї тітки залишимось, у мене ще й голова щось турбує і шия трохи, – швидко зреагував Мишко.
Віра Матвіївна навіть розсміялася.
– Ну ось, нас більшість, погоджуйтеся!
– Ви дивовижна жінка! – захоплено подивився на неї Валерій Іванович. – А мабуть я теж не відмовлятимуся, набігалися ми, зовсім не хочеться в цю завірюху йти!
– Чудово! – радісно вигукнув Мишко, ніби в нього нічого й не турбувало.
– Так що, знімайте ваше вбрання, мийте руки, я вас буду чаєм пригощати і годувати, ну вже чим є, що Бог послав.
Вона розігріла гречку з м’ясом, заварила чай і дістала печиво й цукерки.
Мишко з апетитом їв гречку, забувши про свій живіт і голову. А потім спитав:
– Бабо Віро, а як тобі все це Бог послав, безкоштовно?
Віра Матвіївна навіть засміялася від несподіванки.
А Валерій Іванович зупинив онука:
– Михайле, яка ж це тобі баба Віра, ти що? Це Віра Матвіївна!
– Та годі вам, а хто ж я, Валерію Івановичу, бабуся і є, мені подобається – баба Віра!
– Ну, а я тоді дід Валерій, просто Валерій, можна так, га Віро? Адже ми ніби ровесники?
Мишко заснув одразу, як тільки торкнувся подушки. А Віра Матвіївна з Валерієм Івановичем розговорилися, опівночі вже розійшлися.
Майже все життя своє один одному розповіли.
Вранці Мишка було не розбудити. Валерій Іванович на цей день теж мав замовлення – ранок у дитячому садочку і кілька приватних привітань на квартирах.
– Їдь без нього, потім забереш, мені навіть приємно, що він тут спить, – зізналася Віра Матвіївна, дивлячись, як солодко спить Мишко на дивані.
– Якось незручно, – сказав Валерій Іванович.
Але сам він навіть зрадів, що буде привід знову повернутись до цієї милої привітної жінки, таких зараз рідко зустрінеш!
– Нормально, не хвилюйся, нехай удома посидить, а то раптом знову живіт чи ще що?
Вони тихо посміялися, потім Валерій Іванович попросил у неї номер телефону.
– Віро, я під’їжджатиму, подзвоню, нехай Мишко збирається.
– Добре, Валерію…
Цілий день Віра Матвіївна насолоджувалася новим статусом.
– Бабо Віро, а можна я ці іграшки подивлюся? – галасував Мишко, показуючи на в’язаних котиків і собачок, яких Віра Матвіївна сама зробила.
– Бабо Віро, а можна цукерку? А можна дві?
– Бабо Віро, а чому ти сама живеш? – цілий день Мишко запросто називав її бабусею, а вона мліла від такого.
Як же ж звучить добре – баба Віра!
– Одна, бо я не маю нікого, – пояснила вона Мишкові. А він раптом підбіг і обійняв її. – Бідолашна ти, а хто ж тебе тоді обіймає, коли тобі сумно?
У Віри Матвійни аж сльози від цих слів пішли. Мишко тут же це помітив.
– Не плач, у мене теж бабусі немає, тільки дід і мама!
І тут Віра Матвіївна зважилася – будь що буде.
Зрештою, чому б і ні?
Адже у неї сьогодні – день народження, треба спекти пиріг і відзначити його з Мишком і його дідом, якщо він погодиться. Ну, не сидіти ж знову одній?
Ближче вечора приїхав Валерій Іванович. Він зайшов увесь у снігу, як справжній Миколай.
– А я торт купив і ще дещо до чаю. Може, на дорогу разом чаю поп’ємо? – було видно, що йому зовсім не хочеться розлучатися, так йому Віра Матвіївна сподобалася.
– Діду, а у баби Віри сьогодні день народження, вона пиріг спекла, давай святкувати, – вискочив у коридор Мишко, і все за них одразу вирішив!
– Прошу за стіл, – збентежилася Віра Матвіївна.
А побачивши, як зрадів Валерій Іванович і сама зраділа, як ніколи!
На Новий рік Валерій Іванович запросив Віру Матвіївну святкувати до себе. З донькою Аллою познайомив, а на ранок першого січня запропонував:
– Вірочко, виходь за мене заміж! Я зрозумів, що я ще не такий старий, побачив тебе і знову ожило все в мені! Хочеш, я бороду збрию, побачиш, який я молодий!
– Та я й так бачу, Валерію, – щасливо посміхнулася Віра. – Хоча бороду можна і зголити, до наступного нового року точно відрости встигне!
– Ага, і будемо втрьох їздити і всіх людей з Новим роком вітати, – зрадів Мишко, і обійняв її.
Загалом з ким і як Новий рік проведеш, таким і рік буде.
Віра Матвіївна тепер жінка заміжня, у неї онук є, та й з Аллою у них прекрасні стосунки.
А ближче до весни їй раптом подзвонила подруга Галина з іншого міста.
– Вірочко, пробач, зовсім ми з тобою спілкуватися перестали! Я проїздом буду, може, зайду, ти як там?
– Галю, ти теж вибач, і я вся в собі, не дзвоню. Пробач, онук кличе, приїжджай, буду рада. Я ж вийшла заміж, з чоловіком тебе познайомлю!
Хвилину було мовчання, а потім пролунав дуже здивований голос Галини:
– От вмієш ти, Вірочко, влаштуватися! Дітей немає, а онук уже з’явився, де ти його взяла? Та ще й заміж вискочила, ну як тобі все так легко вдається? Жила собі у своє задоволення, тільки на пенсію вийшла, а тут одразу все!
– Та він сам до мене прийшов, точніше – вони обоє прийшли та й залишилися! – засміялася Віра Матвіївна.
Незабаром Валерій знову відростив бороду. Віра була не проти, їй подобалося і з бородою, і без неї. Головно людина їй раптом зустрілася саме така, на яку вона все життя чекала.
І нарешті дочекалася свого щастя!
Так що останній місяць року вона тепер дуже любить, він приніс їй щастя. І в день народження, та й у інші дні, вона вже не сумує! Їй кожен день тепер в радість.
Тим більше, що й Алла, дивлячись на тата, схоже заміж зібралася.
А Віра Матвіївна вже почала мріяти про внучку…
