Марина дивилася на те, як метушиться Андрій і тихо посміхалася, хитаючи головою. У її карих очах виблискувала мудрість прожитих років…
Ну, так, усміхалася – а що їй ще лишалося робити? Не плакати ж…
Вона вже відплакала своє пів року тому, коли просто не розуміла, що з нею.
Хоча спочатку їй здалося, що розум втратив Андрій – її чоловік, опора й надія останніх тридцяти років.
Їхня історія почалася, як у багатьох. Молодий наполегливий хлопець шалено закохався в яскраву студентку.
Андрій був упертим, цілеспрямованим, трохи наївним.
Він наполегливо ходив за неї всюди – чекав після занять, дарував квіти, писав незграбні вірші.
Марина тоді була справжньою красунею – висока, струнка, з копицею рудого волосся та дзвінким сміхом.
Вона мріяла про велике місто, про кар’єру, подорожі.
Але доля вирішила інакше…
Коли Андрій сказав, що не може жити без марини, а його строга і владна мати, Євгенія Павлівна – жінка із залізним характером та гострим розумом – стала перед нею на коліна, благаючи врятувати сина, Марина здалася.
Хоча був ще Ігор – красень-старшокурсник з блискучими перспективами…
Вони прожили разом тридцять років – довгих і водночас таких, що промайнули як одна мить.
Виростили двох дітей, дочекалися внучку Алісу.
Андрій, завдяки наполегливості Марини, здобув освіту, став поважним чоловіком з хорошою роботою.
Вони купили простору квартиру, допомогли дітям із житлом, придбали затишну дачу із садом, де Євгенія Павлівна вирощувала свої улюблені півонії…
…Марина підійшла до дзеркала у коридорі, затримавши погляд на своєму відображенні.
П’ятдесят три – солідний вік для жінки. Вона провела пальцями по ледве помітним зморшкам біля очей. Час невблаганний – якщо чоловік із роками може стати як дороге ігристе, то жінці складніше зберегти свіжість молодості.
З дзеркала на неї дивилася все ще приваблива жінка з акуратною стрижкою кольору стиглого каштану й уважними очима.
Так, вона стежила за собою – спортзал, косметолог, стиліст.
Але де те веселе дівчисько з рудими кучерями? Де молода мама, яка бігала з дітьми на подвірʼї?
Марина гірко посміхнулася…
Сучасним тридцятирічним легше – вони мають усе, про що вона могла тільки мріяти у роки її молодості.
Не знають вони, що таке варити суп з однієї курки на тиждень, фарбувати нігті, розводячи засохлий лак, місяцями відкладати гроші на нове пальто.
І ось тепер, коли нарешті з’явилася можливість жити собі на втіху, Андрій, її вірний Андрій, закохався як хлопчик.
Вона спочатку не вірила, докоряла собі за підозрілість.
Але материнське серце не обманеш – щось змінилося у її чоловікові.
Вона якось простежила за ним і її серце стрепенулося…
Її солідний, поважний Андрій, як підліток, крутився перед якоюсь довгоногою Софійкою з відділу продажів.
Молоденькою, дзвінкою, з цими їх модними бровами-дашками і голлівудською усмішкою…
Зараз же ж, дивлячись на метання чоловіка по квартирі, Марина ледве стримувала сміх.
Андрій, її велика дитина, намагався непомітно перевірити телефон, який зрадницьки світився у кишені домашніх штанів.
На екрані блимало – «Л.»
– Конспіратор, – посміхнулася Марина.
– Мариночко, – Андрій уникав дивитись дружині в очі. – Тут мене Степан на рибалку кличе… Думаю з’їздити.
– Звичайно, любий, – Марина розпливлася в посмішці, в якій прокинулося те саме хитре дівчисько з минулого. – Давай зберу все тобі гарненько. Погода зараз мінлива.
Вона почала метушливо дістала теплий одяг, вовняні шкарпетки, старий батьківський плащ.
– Так, так, Андрійку. Термобілизна – раз, светр теплий – два. Ось штани…
Андрій помітно знітився, спостерігаючи, як дружина методично змінює його з “молодшого мачо” на закутаного пенсіонера на зимовій рибаловлі.
– Знаєш, Мариночко… – почав він невпевнено. – Може, я іншим разом…
– І слухати не хочу! – рішуче сказала Марина. – Степан все таки твій начальник. Незручно відмовляти.
Вона допомогла йому натягнути гумові чоботи, дала в руки старі вудки й потертий рюкзак.
На довершення картини – накинула на його плечі брезентовий плащ.
Телефон у кишені Андрія знову тривожно заблимав.
Він почервонів, як хлопчик.
– Іди-іди, – повела його до дверей Марина. – Он, Степан дзвонить, зачекався.
Зачинивши двері, вона притулилася до стіни і нарешті дала волю своїм емоціям – чи то сміялася, чи то плакала.
За хвилину жінка струснула головою, витерла очі й рішуче попрямувала у спальню.
Вона дістала нову сукню, куплену потайки від чоловіка, туфлі на шпильці.
Через пів години у дзеркалі вона побачила ефектну жінку з бездоганно вкладеним волоссям і загадковою усмішкою.
Внизу її вже чекало таксі.
А що ж Андрій? Він сидів на лавці біля сусіднього будинку, зігнувшись під вагою рибальського спорядження, і друкував повідомлення:
«Пробач, Софійко, сьогодні не вийде. Сімейні обставини…»
Софійка відповіла купою ображених смайликів.
Стало неприємно. Андрій подивився на своє безглузде вбрання і раптом побачив себе зі сторони – немолодий чоловік у гумових чоботях, обвішаний рибальськими снастями, сидить на лавці і переписується з дівчиною, яка годиться йому в дочки…
Марина…
Як вона збирала його на ніснуючу риболовлю, дбайливо закутуючи, немов дитину.
Тридцять років разом.
Чи пам’ятає Софійка, як він розповідав їй про свою молодість?
Про те, як шалено закохався в Марину?
– Треба йти додому, – подумав Андрій. – Поясню, що риболовля скасувалася…
Чоловік зайшов у квартиру й застиг від несподіванки.
Вдома нікого не було!
– Марино! – гукнув він дружину. – Мариночко!
Тиша…
Він повільно роздягнувся, склав рибальські снасті.
В голову полізли непрохані думки.
А якщо вона… Ні, бути такого не може! Його Марина, його надійна, вірна… А чому, власне, ні? Чому вона повинна сидіти вдома, поки він…
Телефон завібрував – знову Софійка. Андрій роздратовано скинув виклик.
– Алло, ти де? – тремтячим від хвилювання голосом спитав він, коли нарешті додзвонився до дружини.
– У ресторані, Андрійку, – спокійно відповіла Марина.
– У якому ще ресторані?! З ким ти там?! – вигкнув він.
– Зі Степаном, любий. З твоїм начальником і другом, з яким ти нібито зараз на риболовлі…
Андрій застиг з телефоном в руці. Він почервонів.
– Почекай, Мариночко, я можу пояснити… Я…
– Все, любий, мені незручно розмовляти. У Віри день народження, у дружини Степана…
Знаєш, я навіть злякалася спочатку – думаю, що за дива?
У дружини день народження, а чоловік на риболовлю зібрався.
Вирішила, що в них проблеми в сім’ї. Але, дякувати Богу, все добре!
Тридцять років разом, а Степан так само любить свою Віру…
Марина поклала слухавку.
Вона прибрала телефон у нову сумочку і повернулася до столу.
– Ну, де там Андрій? – Степан підняв келих.
– Скоро буде, – посміхнулася Марина. – Батьків на дачу відвозив.
Через пів години в залу зайшов підтягнутий чоловік у дорогому костюмі, з двома розкішними букетами в руках.
Перший він вручив іменинниці, розсипаючись у вибаченнях за запізнення.
– А це, – він простягнув другий букет Марині. – Моїй єдиній. Вибач, не можу залишити без квітів свою кохану дівчинку…
Пізніше, коли свято було у розпалі, Андрій нахилився до дружини:
– Вибач мені, кохана. Я такий недолугий…
– Про що ти, Андрійку? – невинно замахала віями Марина.
У цей момент він зрозумів – ніхто ніколи не замінить йому цю жінку!
Тридцять років тому він був готовий на все для неї.
А зараз зрозумів – без неї він просто не матиме життя. Просто не матиме сенсу жити…
А що Софійка? Молода дівчинка з модними бровами й наївними поглядами на життя?
Так, вона гарна. Так, від неї пахне свіжістю й весною.
Але хіба вона може зрозуміти його так, як розуміє Марина?
Хіба зможе прийняти його – з усіма слабкостями, примхами, з його запальним характером і дитячими образами?
Він глянув на дружину – у світлі люстри її руденьке волосся виблискувало міддю, як тоді, в молодості.
Вона впіймала його погляд і посміхнулася – тією самою усмішкою, в яку він закохався тридцять років тому…
– Ні, – вирішив Андрій. – Життя без моєї Мариночки просто не існує! Як не крути…
