Село, куди перебралася після виходу на пенсію Алла, було недалеко від міста. Проте газ у неї провели не так давно. Раділи сільські жителі, робили ремонти, монтували газове опалення, і Алла тому й купила будинок у цьому селі.
Вона швидко познайомилася з усіма сусідами. З сусідкою справа зійшлася ближче за всіх, бо Галина була трохи старша за Аллу, і теж на пенсії.
– Як же тут гарно! – раділа Алла, – не порівняти з жодним містом. І ліс під боком, і річечка. Будемо разом по гриби ходити. От тільки ремонт зроблю, і газ підключу, і воду, щоб усі зручності були, як у місті.
– А я не стала газ підключати, – похмуро відповіла Галина, – все життя так прожили, і воду гріли, і прали, і нічого. Звикла.
– Дивно, адже вік у вас під сімдесят, невже не хочеться жити зі зручностями? – здивувалася Алла, – адже це і сили, і здоров’я, і час економить.
– А що мені час? Нема куди поспішати. І грубка завжди протоплена, а на ній каструля із теплою водою. Зате не витрачатимусь на комунальні, та й проводити, підключати – задоволення недешеве… – відповіла Галина, – навіщо так витрачатися? Нам гроші з неба не капають.
– Але ж це один раз, – спробувала вмовити сусідку Алла, – зробив – і живи приспівуючи.
– Та скільки мені тут жити лишилося? – забурчала Галя, – може, скоро не стане мене. Хто в домі житиме? Для чужих людей робити?
– А якщо сама проживеш ще років двадцять, а сил з кожним роком все менше, і помічників, як я бачу, теж поряд… – не здавалася Алла, щиро не розуміючи сусідку.
– Я грошей мільйони не назбирала. Двох дочок ми виростили з чоловіком. Царство йому небесне … – відстоювала свою позицію Галина, – а якщо що і назбирали, то це про всяк випадок чи на чорний день, і на поминки теж.
– Треба не про погане думати, а як своє життя полегшити, як покращити, треба себе шкодувати! – відповіла Алла, і запропонувала:
– Ось я найматиму бригаду. Заодно б і ваш будиночок зробили: і газ, і опалення, і воду провели б, всього три метри від будинку і газ, і вода!
– Ні, і ні, – мало не розгнівалась Галя, – не стану я на себе стільки витрачати, тепер уже так доживатиму. А двадцять років мені точно не прожити. Тож і витрачатися нічого даремно. І я не одна така. Іванівна на тому кінці села теж нічого не проводить. Має воду з колодязя, і задоволена…
– Ну, не знаю, чим вона задоволена, – похитала головою Алла, – але дивіться, я вам запропонувала, а ви вже потім тільки не шкодуйте. Тут і майстри вже будуть, адже хороших теж знайти ще треба, щоб гарно все зробили.
Сусідки подружилися. Вони часто пили разом чай, обговорювали новини і пригощали один одного випічкою. Весна настала і Алла запросила робітників, які їй почали робити весь ремонт, який вона запланувала.
Галина, хоч і категорично дотримувалася свого погляду, все ж таки з цікавістю спостерігала, як ідуть роботи.
Дочки Галі були обидві сімейні, і не так часто відвідували матір, бо жили і працювали у місті. Але коли вони приїхали допомагати садити матері картоплю, то зацікавилися ремонтом Алли. Вони подивилися, як акуратно було змонтовано опалення, на кухні у Алли красувалася мийка з блискучим краном, було відведено та утеплено невелике приміщення під санвузол із душовою кабінкою.
– Ось молодчина ти, Алло Сергіївно, – хвалили дочки Галі нову сусідку.
Вони записали про всяк випадок номери телефонів майстрів і поцікавилися розцінками на роботи.
– Ні, наша мати скупа на такі витрати, – відкрито говорили дочки про свою матір. – Бо ж є в неї такі гроші. Вона все життя на всьому заощаджувала, до копійки. А спробуй її вмовити віддати ці гроші за зручності, тож ні за що не погодиться. Ми вже з нею розмовляли.
Алла знизала плечима, мовляв, як хочете.
Коли ремонт у Алли був закінчений, а зайняв він більше місяця, вона накрила стіл із цього приводу і запросила Галю і ще двох сусідок.
Жінки милувалися ремонтом, хвалили господиню, і бажали їй довгих та щасливих років життя у їхньому селі.
– Добре, коли є такі люди, як ти, Аллочко, – говорили вони, – приємно стало й на будинок дивитись, змінився. Побільше б таких дбайливих господарів на землі.
– Я і пічки обидві залишила. Мало що… – похвалилася Алла.
– Ось і я про те саме. Печі – це наше, рідне, споконвічне. І навіщо нам це опалення? – підхопила Галина, – тільки платити за нього.
– Та й за дрова за вугілля ти скільки платиш? – стали заперечувати їй сусідки, – треба привезти, найняти напиляти, нарубати, скласти, занести. І носити щодня заздалегідь. Інакше не розпалити. Це неабияке здоров’я треба мати. А ми вже немолоді дівчата…
– Та ну вас. Я про одне, а вони про здоров’я! – махнула рукою Галина і пішла додому, явно розсерджена.
У глибині душі вона, звичайно, розуміла, що зі зручностями краще, і сперечатися не стала. Але характер у неї був упертий, норовливий і гордовитий. Прийшовши додому, Галина сіла за стіл і, взявши папірець і олівець, почала писати в стовпчик витрати на ремонт зі слів Алли.
Коли вона підрахувала суму, то навіть похитала головою, і одразу зім’явши папірець, кинула його до полін біля печі на розпалювання.
Однак думки про ремонт настирливо зʼявлялися в її голові, і ввечері, зібравшись розпалювати пічку, вона підняла зім’ятий папірець з розрахунками, розгорнула його, ще раз уважно подивилася і поклала в кишеню халата.
А Алла теж непомітно для Галини продовжувала вмовляти сусідку на зручності. Наче це була її близька родичка, і Алла була зацікавленою в цьому.
Якось, коли на вулиці замрячив дощ, Алла покликала до себе на чай Галю.
– Та я брудна вся, – озвалася Галина з теплиці, – ось поки дощ я пораюся тут, добре що не мокну. Так завжди роблю. Так що поки не помиюся, не переодягнуся, куди мені з такими руками?
Галя показала свої натруджені чорні від землі долоні. І виправдовуючись, сказала:
– Не можу в гумових рукавичках працювати. Такої звички не маю, треба мені, розумієш, землю руками відчувати.
– Ні. Іди, бо пиріжки мої охолонуть. А я хочу, щоб ти тепленькі поїла. Трудівниця… – засміялася Алла, потягнувши за рукав до себе у двір подругу. Ми ненадовго. І знову підеш у свою теплицю.
Вони зайшли у будинок Алли. Хазяйка, взявши за плечі Галю, провела її в душову.
– Бери, швиденько помийся, і за стіл, я поки що чай розіллю. Ти обов’язково маєш випробувати мою душову. І винести свій вердикт.
– Що винести? – тільки й встигла запитати Галя, а Алла зникла в кухні.
– Користуйся всім! – гукнула Алла.
Коли вона вийшла з душової на кухню, то на столі Алла вже поставила тарілку з гіркою пиріжків.
– Сідай, оціни мої пиріжки, – Алла посміхалася.
– Дякую за лазню, – усміхнулася Галя.
– Ти приходь, коли треба…
…Літо йшло. Жінки працювали на своїх ділянках, ходили разом по гриби. А коли настав час копати картоплю, Галина, яка не любила просити допомоги, якраз занедужала.
Її поклали в лікарню – тиск. Галя була так засмучена, що нізащо не залишилася б у лікарні, проте їй було дійсно недобре. Дочки наполягли на нормальному лікуванні, і докоряли матір у тому, що не дочекалася їх до вихідних днів, а почала сама копати картоплю і перетрудилася.
Алла дзвонила щодня і в лікарню, і доньок Галі, і їздила кілька разів до Галі, коли тій стало трохи краще.
Лікарі наполягли на проходженні курсу процедур, а також на обстеженні серця. Дочки так і сказали мамі, що в лікарні вона буде доти, доки лікарі не випишуть, і щоб вона не рвалася додому до своєї картоплі.
Але тим часом у будинку відбувалися небачені зміни. Алла з дочками Галі зважилися майже на авантюру: вони швидко затіяли ремонт: знову запросили майстрів, які вже проводили опалення в хаті Галі, підключали газове обладнання, і копали траншею під трубу, а також робили каналізацію.
– Знала б мати, що тут робиться, не уявляю, як би вона відреагувала, – казала дочка Галі.
Сестри по черзі змінювали одна одну в мами в лікарні, одна з них взяла відпустку, щоби керувати ремонтом у селі.
– Тільки б встигнути основне зробити, щоб мати вже не могла повернути зміни назад, – говорили дочці Аллі, яка годувала собачку Галі, її кішок, курей і поливала город. Алла також стежила за перебігом робіт, бо вже мала досвід. Вона просила бригаду працювати якнайшвидше, поки господиня в місті.
Гроші на ремонт були витрачені чималі. Дочки скинулися на придбання обладнання, а Алла додала від себе частину грошей на оплату майстрам.
– Ми з вами потім обов’язково розрахуємось, – дякували дочки, – послав же ж Бог мамі таку сусідку… Ось тільки чи зрадіє вона?
– Нічого, звикне. А як користуватися буде, то ще не раз і оцінить, і дякую вам скаже. А ви дівчата, молодці. Треба тільки матір в місті затримати. Хоча б на тиждень. Нехай відновиться, – запропонувала Алла.
Одна з доньок після виписки взяла матір до себе, домовившись із лікарем, щоб той порадив матері поки що пожити у доньки, під наглядом. Про всяк випадок.
Але Галя рвалася додому, сумуючи за своїми тваринками, будинком, селом.
– Не буду я тепер цілий день картоплю копати. Чесне слово, – просила вона дочок, – відвезіть мене додому, сил моїх вже немає, як у село, на свою постіль хочеться.
– Матусю, вдома на тебе чекають невеликі зміни, – зважилися попередити матір дочки, – там Алла стежить за всім, ми ремонтик для тебе зробили, поки ти тут.
– Що?! Навіщо?! І зі мною тут поралися, і ще встигли зробити ремонт? Невже не кухні шпалери переклеїли? Адже вони ще й десяти років не пробули… А що ще надумали? Навіщо витрачали гроші? Скільки? Я заплачу… – захвилювалась Галя, відчуваючи, що дочки чогось не договорюють.
– Що зроблено – вже не змінити, і жодних грошей ми з тебе не візьмемо. А коли ти зовсім видужаєш, то ми всі разом приїдемо з чоловіками та онуками копати картоплю, а заразом і ремонт відзначимо. Майже новосілля, – посміхнулися доньки.
– Не треба жодного новосілля. Я хочу жити тихо, спокійно, не люблю свят. Одна метушня, шум, гам-тарарам, – почала просити Галина.
Проте вони вже під’їжджали до будинку. Вже вийшовши з машини, Галина помітила перекопану землю біля будинку, поремонтований паркан, що раніше покосився, в садку. Це її насторожило. Вона не могла не помітити газову трубу, заведену в будинок і взялася за дочку, охнувши і похитнувшись.
– Кажемо ж – свято треба відзначати, – заспокоювали доньку матір.
Назустріч вийшла Алла і обійняла Галю.
– Що ви тут вигадали, Алло? Ти почала все це? – стривожено питала Галя, озираючись на всі боки.
У дворі вона побачила каналізаційний колодязь, і замовкла, приголомшена, тільки махнувши убік песика, що радісно гавкав.
У домі їй дочки показали труби опалення, батареї під вікнами і повели в санвузол, де стояв унітаз, і котел, мийка і ванна.
– Ось, матусю. Ще не все доробили. Санвузол треба утеплювати, причепимо тут батарею, і витяжку обов’язково, щоб будинок був сухий. А користуватися всім ти швидко навчишся, Алла підкаже, – доньки бачили подив на обличчі матері, вона навіть не могла говорити, а сіла на кухні за стіл і заплакала.
– Ось тобі й маєш! – почала заспокоювати Галину Алла. – Дівчата старалися, і за тебе переживали, а ти в сльози. Скажи спасибі, що дочки в тебе такі, зважилися на те, на що ти навряд чи змогла б зважитися.
– Мамо, ну, припини, адже все добре. Ти одужала, і щоб тобі було тепер легше, ми й зробили ці зручності. Не можна, щоб ти жила найгірше в селі. Не настільки наша сім’я бідна, щоб не жити тобі краще… – говорили жінки.
– Правильно, все правильно, дівчата мої. Дякую. Я навряд чи наважилася б, це точно. Але не через жадібність. А вас шкода. Хотілося вам допомагати грошима. А ось воно як вийшло, – Галя витерла очі й подивилася на Аллу.
– Але не без неї все тут закрутилося, це вже точно, – показала вона на Аллу.
– Мамо, тобі дуже пощастило із сусідкою. Вона навіть грошей позичила. Тому що сума немаленька, і обсяг робіт також. Але ми все подужаємо. Головне зараз – твоє здоров’я.
– Правильно дочки кажуть, Галю, – обійняла сусідку Алла, – вони в тебе розумниці й трудівниці, як і ти. Радуйся тепер, і живи в задоволення, а не гроші рахуй.
Помалу Галина опам’яталася, і поспішила до курей, почала годувати кішок, всі пообідали разом, потім дочки поїхали в місто, і Галя лягла відпочивати, обійнявши і провівши свою сусідку.
Наступного ранку Алла почула стукіт у двері.
– Хто це там з самого ранку? – вона відчинила двері і побачила усміхнену Галину.
– Ходімо до мене, посидимо, – покликала Галя до себе, – але по-перше, ось, – вона поклала на стіл конверт із грошима, – це тобі повернення боргу.
– Я могла б і почекати. Адже ще треба багато чого доробити. І ти зберігала вдома стільки готівки? – Алла засміялася, – і все ж у нас по-старому… А чого зразу до тебе? Може, в мене поснідаємо?
– Ні, ходімо до мене, треба, щоб ти ще раз мені показала, як котел вмикається, куди вода йде, і де підключена. Я вчора від хвилювання навіть не розуміла, що ви в моєму будинку наробили… Ходімо, знову все подивимося, – попросила Галина.
– Ходімо. Там не так багато премудростей. Звикнеш. Тепер у нас з тобою все однаково. Тільки вирішили тобі не душ, а ванну поставити. Як тобі, подобається? – казала Алла, йдучи до сусідки.
– Я досі вражена. Мені, звичайно, подобається, але треба звикнути до цього всього… Навіть повірити не можу. Все так швидко, навіть і вилежатися до ладу не встигла… – вже сміялася Галина, – ти знаєш, а на той світ мені вже рано не хочеться!
– Ось і живи до ста двадцяти років! Чого нам з тобою не жити? А до нового звикнеш. До хорошого швидко звикають! Головне – грубки твої на місці.
Подруги зайшли на ґанок оновленого будинку, і Галя гостинно відчинила перед Аллою двері:
– Прошу! Тепер і мені запросити в гості нікого не соромно!
