Історії жінок

Ганна Дмитрівна набрала номер доньки Тані. – Мамо, тільки кажи швидко, щось термінове?! – сердито запитала донька. – Ні, ні, Таню, нічого термінового, так, хотіла дізнатися, як у вас справи? – відповіла Ганна Дмитрівна. – Справи не дуже, мамо, я потім передзвоню! – сказала дочка. – Все, бувай… Таня подзвонила через три дні. – Мамо, ти вибач, я зовсім закрутилася, – сказала вона. – Все добре, доню, ти за мене не хвилюйся! – відповіла Ганна Дмитрівна. – А мене тут у гості в село запросили. Як думаєш, їхати? – Мамо, яке ще село?! – ахнула Таня. – Хто тебе запросив? Донька не розуміла, що відбувається

Ганна Дмитрівна вийшла з поліклініки і мало не розплакалася!

Очі бачать погано, ноги майже не йдуть, та ще й схудла – апетиту зовсім немає.

І до якого лікаря не підеш, все щось пишуть, пишуть, а до пуття нічого не говорять. І мазі і краплі, що виписують, не допомагають, хоч плач!

– Ви мені хоч лікування якесь призначили б? – попросила Ганна Дмитрівна.

– Та яке ж вам тепер лікування? Немає від старості ліків, ну не придумали ще, – сімейна лікарка сказала цей їй весело так і голосно, мабуть вирішила, що вона й чує погано. – Сил у вас життєвих мало, взагалі хоч є кому доглядати за вами?

Ганна Дмитрівна аж почервоніла від цих слів.

– Мені взагалі-то всього сімдесят два!

Лікарка подивилася на неї здивовано, а потім в її картку, потім знову на Ганну Дмитрівнує

– Ну всі по-різному старіють, та й сімдесят два це що, мало, чи що? Це вже кому скільки відміряно, – весело сказала вона. – То хто там наступний?

Ганна Дмитрівна вийшла на вулицю розгублена. Напевно права лікарка. Ну що вона хоче? Досить вже, пожила на цьому світі. Настав час і молодим місце звільнити…

Вона набрала номер доньки, хоч навіть не знала, що їй і сказати. У Тані й без неї турбот вистачає!

– Мамо, тільки швидко кажи, мені зараз ніколи, у тебе щось термінове? – сердито запитала донька, і Ганна Дмитрівна так само швидко їй відповіла: – Ні, ні, Таню, нічого термінового, це я так, хотіла дізнатися, як у вас справи?

– Справи не дуже, мамо, ти ж знаєш, я потім передзвоню! – ще більше розсердилася дочка. – Все, бувай!

Ганна Дмитрівна машинально кивнула в порожнечу і поклала телефон в кишеню пальто.

І справді щось немає у неї сил життєвих, видно права була лікарка з поліклініки.

Три роки тому донька з онуком у інше місто поїхали. Таня вирішила, що в їхньому містечку немає перспективи. Ні навчання тут для Андрія нормального немає, ні роботи для неї.

Ганну Дмитрівну Тетяна вмовила продати їхню квартиру, а їй кімнатку купили.

А коли вони у місті влаштуються, то її до себе заберуть.

Але все пішло не зовсім так, як хотілося, ось Таня й нервувала. Квартиру їм вдалося купити лише у передмісті.

Вчитися Андрій зміг тільки на платному, а зарплата у Тані виявилася меншою, аніж вона думала.

Нелегке міське життя!

Спочатку Ганна Дмитрівна не переживала, хоча й сумувала. Донька Андрійка одна виховувала і Ганна Дмитрівна їй у всьому допомагала.

Але потім її огорнула порожнеча…

Та ще й у другій кімнаті квартири оселився син її власника. Схоже, він батькам набрид, ось його й відселили. Хлопець хамовитий, друзі до нього ходять постійно, музика на всю.

Ганні Дмитрівні довелося навіть продукти зі свого холодильника у кімнаті ховати. Молодь у неї не розбираючись їжу тягає, спробуй з ними порозумітися, кажуть переплутали.

Тож Ганну Дмитрівну ноги й не несли додому. Ішла вона, кутаючись у пальто, і думки її були безрадісні. Вона й сама не помітила, як ноги привели її до їхнього старого будинку. До того, в якому вона Тетянку виховала, а потім і Андрійка туди ж Таня з пологового привезла.

Сіла Ганна Дмитрівна на лавку поряд із будинком. Вікна її колишньої квартири світяться, видно, як там люди ходять.

І на мить їй навіть привиділося, що її Таня підійшла до вікна, відсунула штору і вдивляється в темряву, ніби про неї згадала!

Ганна Дмитрівна повела плечима від холоду і закрила сильніше пальто.

І раптом вона почула якийсь звук. Жінка обернулася – ну треба ж, на самому краю лавки з іншого боку сидів якийсь літній чоловік.

І як це вона його одразу не помітила?

Хоча чого дивуватися, темно, а чоловік спить, він схоже гульбанив, треба йти швидше!

Ганна Дмитрівна встала і вже відійшла, але чоловік знову видав той дивний звук і наче щось сказав. Вона повернулася, підійшла ближче і почула:

– Допоможіть, недобре мені! Будь ласка допоможіть…

Ганна Дмитрівна швидко дістала свій телефон і викликала швидку.

– Це ваш чоловік? Де його документи? Ви поїдете з нами чи ні? – поки незнайомця заносили на ношах в машину швидкої, розпитував лікар.

І Ганна Дмитрівна розгубилася і сіла у машину швидкої.

– Вашому чоловікові пощастило, ще б трохи і ми б його не врятували, – сказав лікар у лікарні. – Можете його забирати, у нас лікарня переповнена, а він уже отямився, все минулося.

– Ви вибачте, голова щось закрутилася, дякую вам! – кивав усім чоловік.

Він вийшов слідом за Ганною Дмитрівною.

– Вибачте, навіть не спитав, як мою рятівницю звуть?

– Ганна Дмитрівна.

– Ганнуся значить? А я Микола, ну Микола Миколайович, якщо повністю, я то я схоже старший, мені вже сімдесят п’ять!

Ганна Дмитрівна вперше за цей день усміхнулася – Ганнуся! Не пам’ятала вона, коли її так і називали. І спитала його:

– Ви як почуваєтеся? Давайте я вас проведу?

– Та мене нікуди проводжати, так вийшло! – засміявся Микола Миколайович. – До сина в гості приїхав, а він з молодою дружиною посварився, ніяк не вгамується! Ну я розвернувся і вийшов, і щось перенервував, присів на лавку, та й таке! Смішно вийшло, ніби гульвіса якийсь, і що люди тільки подумали? Так що завтра до себе в село поїду, даремно я приїхав.

– А де ж ви ночуватимете?

– Та десь заночую, нісенітниці це все, – усміхнувся їй Микола Миколайович.

– Ну що ви, та хіба ж так можна! Давайте ви в мене переночуєте, у мене правда тільки кімнатка, але як же ви… А раптом щось станеться?

– Та ви не переживайте, Ганнусю, я взагалі-то ще міцний мужик, – збентежився Микола Миколайович, але було помітно, що турбота була йому дуже приємною.

У кімнаті Ганни Дмитрівни було тепло і затишно. Вона й сама здивувалась, як у неї добре виявляється!

Жінка поставила чайник, зробила канапки, дістала печиво. Микола Миколайович сьорбав делікатно чай і їв поволі, але з апетитом. А їй на серці так тепло стало – вперше в неї в цій кімнаті гості!

– Це сусіди так галасують? – якось по-доброму запитав Микола Миколайович і вийшов у коридор. – Ви тут тихіше, молодь, не одні ви в квартирі! Ми ж теж живі ще люди! – миролюбно, але якось твердо, по-чоловічому, сказав їм Микола Миколайович.

І як не дивно – його послухалися!

– Ганнусю, а давайте приїжджайте до мене в село? Я в такому віці, коли мені все одно, що хтось скаже чи подумає. Можу собі дозволити таку жінку запросити.

Ганні Дмитрівні стало смішно, ще недавно вона вже в засвіти збиралася. А тепер у неї чоловік в гостях і навіть не турбує нічого. І він так по-доброму їй посміхається.

А Микола немов прочитав її думки.

– Уявляєте, Ганнусю, ще недавно думав, що йти вже в інший світ мені пора… Ось навіть до сина може тому й поїхав, чи серце відчуває, чи що – не зрозумію? А тепер ось сиджу з вами поряд – і жити хочеться. Та як же я тепер від такої жінки завтра поїду?!

…Таня подзвонила через три дні,

– Мамо, ти вибач, я тут зовсім закрутилася. То в Андрія з навчанням проблеми, то на роботі. Але зараз все ніби гаразд, а мені здалося, чи ти була чимось засмучена? Мамо, я хорошу роботу знайшла і скоро ми тебе до себе заберемо. Ти тільки не ображайся!

– Та все добре, доню, ти за мене не хвилюйся! – Ганна Дмитрівна сама здивувалася, як молодо звучить її голос. – У мене теж все добре. От мене тут у гості в село запросили. Як думаєш, їхати?

– Мамо, яке ще село?! – ахнула Таня. – Хто тебе запросив?

Донька не розуміла, що відбувається.

І тут Микола Миколайович попросив дати йому телефон.

– Доброго дня! Не хвилюйтеся, я не пройдисвіт і не обманщик. Запишіть адресу й мій номер телефону, я нормальна людина, звуть мене Микола Миколайович. Самотній я тільки, як і твоя мама, ось ми й подумали, що може разом нам краще жити буде?

…Ось так Ганна Дмитрівна, несподівано в сімдесят два роки вийшла заміж і забула про старість.

Від старості є ліки – тепло долоні, доброта серця і люблячий погляд.

І вік не завада почуттям…

Вам також має сподобатись...

– Ігорівно! – Тетяна Петрівна стала навшпиньки біля паркану. – Ніно-о-о! Ніхто не відповів… Жінка прислухалася. За сараєм чувся голос її сусідки, Ніни Ігорівни. Відповідав їй чоловік – Віктор Максимович. – Знову сваряться, доведеться дзвонити! – вирішила Тетяна Петрівна. Вона пішла додому і взяла телефон. – Ой, Петрівно, а ти чого дзвониш? – відповіла Ніна Ігорівна. – Гукнути не могла? – А тебе догукаєшся?! – ахнула Тетяна Петрівна. – Я чого дзвоню. Справа у мене важлива… Почула я недавно розмову доньки з подругою. Так все про нас з тобою говорили! – І що ж вони там казали?! – Ігорівна не розуміла, що відбувається

Таня прийшла до батьків і з порогу сказала. – Тату, це ж твій онук! Ти ж багатий, допоможи грошима! – просила донька.  – У мого онука є свій батько, от нехай він його й утримує! – відповів батько. Таня прийшла додому ні з чим. – Ну що, допоможуть батьки, – запитав Віктор. – Ні, – опустила очі Таня. – Знаєш Таня, нам треба з тобою розлучитися, – раптом заявив Віктор. Таня не розуміла, що відбувається

Катя прокинулася без будильника, пройшла на кухню, одягла поверх домашнього плаття фартух і взялася за сніданок. Дістала з холодильника випечені з вечора млинці, начинила їх сиром і поклала на сковорідку. Через півгодини на кухню зайшов Микола. – Ммм…, як смачно пахне, – задоволено простягнув чоловік. – Сідай, будемо снідати, – відповіла Катя і поставила перед чоловіком тарілку з млинцями. Жінка сіла навпроти і дивилася, як чоловік, смакував млинці.  І раптом, несподівано сказала: – Микола, давай розлучимося! – Як розлучимося? Чому? – Микола застиг з виделкою в руці, чоловік здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Світлана збиралася на побачення і дуже хвилювалася. Востаннє на побаченні вона була двадцять років тому. – Світлано! Твоє завдання показати чоловікові, що ти не проста жінка, – радила їй сестра. – Що таких, як ти, ще пошукати треба! – Ну і як це зробити? – розгубилася Світлана. – Забудь про економію! От приведе він тебе в ресторан, а ти замовляй тільки найдорожчі страви! Зрозуміла? Світлана задумалася