Вогкий осінній вечір огортав перон сірим серпанком.
Марина стояла біля свого вагона, коли побачила знайому фігурку.
Маленька, сухенька жіночка в акуратному, але явно старому пальто повільно йшла вздовж поїзда, тягнучи за собою потерту картату сумку на коліщатках.
– Тітонько Віро! – неголосно гукнула Марина, спускаючись сходками.
Бабуся обернулася, зморшки навколо очей в неї зібралися промінчиками.
– Мариночко, голубонько! А я йду, виглядаю, думаю, може не твоя сьогодні зміна…
– Для Андрійка передача? – Марина вже знала відповідь, але питала щоразу, підтримуючи звичний ритуал.
– Так, доню. Грибочки маслюки, сама готувала, як він любить. І варення – його улюблене з дитинства. Він маленький був, все пальчики облизував… – тітка Віра дістала хустинку, витерла куточки очей.
Повернувшись до напарниці Марини – Світлани, вона з гордістю продовжила:
– Андрійко мій – поважна людина тепер. У великому місті живе, важливі справи вирішує. Зайнятий дуже, ніяк вибратися не може, але пише часто…
Світлана ніяково переступала з ноги на ногу, не знаючи, як реагувати.
Вона була новенькою і ще не знала всієї історії.
– Гроші ось надсилає, – тітка Віра дістала потертий гаманець. – Я назад відправила, та він відмовляється. Каже: – Собі купи що-небудь, мамо.
Марина пам’ятала, як п’ять років тому вперше зустріла тітку Віру.
Тоді вона тільки починала працювати провідницею. Пам’ятала, як інші відмахувалися від бабусі, а вона, згадуючи про свою рідну бабусю, яка її виростила, зупинилася послухати.
Історія виявилася простою й гіркою…
Тітка Віра, вчителька початкових класів, вийшла заміж за вдівця з маленьким сином.
Старші діти чоловіка її не прийняли, але трирічний Андрій полюбив усім серцем.
Вона виростила його, вивчила, віддавала всю себе. А коли він став великим начальником – раптом виявилася зайвою…
Марина досі пам’ятала той морозний день, коли вперше поїхала шукати Андрія.
Знайшла швидко – респектабельний чоловік у дорогому пальто, з гидливим виразом обличчя вислухав її розповідь про матір.
– Вона мені не мати, – заявив він тоді. – Мачуха. Я розплатився з нею сповна. Не смійте більше мене турбувати.
Після першої зустрічі з Андрієм Марина довго не могла прийти до тями. Всю дорогу назад поїздом вона розмірковувала, як тепер бути.
Розповісти правду тітці Вірі? Але навіщо псувати її останню радість?
І тоді Марина зважилася на невеликий обман, який розтягнувся на роки…
Першого листа вона писала всю ніч. Підбирала слова, намагалася уявити, як міг би писати син матері.
«Люба, мамо, – старанно писала вона, наслідуючи чоловічий почерк. «Вибач, що не можу приїхати. Роботи дуже багато, але я думаю про тебе щодня…”
Коли тітка Віра отримала листа, вона засяяла.
– Треба ж, такий зайнятий, а знайшов час написати. І почерк який гарний у нього став, видно, що поважна людина…
Марина ледве стримала сльози. Вона не знала тоді, що цей маленький обман перетвориться на ціле життя, на паралельну реальність.
З того часу Марина стала посередником у цій гіркій історії.
Приймала передачі, продавала їх через знайомих, писала листи від імені люблячого сина, відправляла гроші нібито від нього.
А тітка Віра сяяла від щастя, отримуючи звістки від свого Андрійка…
– Мариночко, візьми за клопіт, – тітка Віра простягла гроші.
– Що ви, не треба…
– Бери-бери, – старенька наполегливо вклала гроші в долоню і непомітно перехрестила дівчину.
Пізніше в купе Світлана сказала напарниці:
– Як ти можеш?! Обманювати стареньку! І гроші ще береш!
Марина мовчки відкрила баночку з грибами.
– Спробуй краще. Тітка Віра дуже смачно готує.
Світлана вискочила з купе, гримнувши дверима.
Повернулась вона через годину з червоними від сліз очима – старша провідниця розповіла їй правду.
Світлана спочатку була категорично проти.
– Це ж неправильно! – обурювалася вона.
Але якось, побачивши, як тітка Віра крадькома цілує фотографію маленького Андрійка, здалася.
– Навчи мене, – попросила вона Марину ввечері. – Навчи, як ти це робиш. Як пишеш листи, як вигадуєш історії…
І вони почали придумувати разом. Вигадували будні «великого начальника» Андрія, його успіхи на роботі, турботу про здоров’я.
Марина навіть завела спеціальний блокнот, куди записувала всі деталі їхньої вигаданої історії, щоб не заплутатися.
Передачі від тітки Віри вони продавали знайомим провідницям з інших бригад. Гриби і соління розходилися миттєво – всі знали, що у тітки Віри золоті руки.
Виручені гроші складали, додавали свої і відправляли назад, начебто від сина.
– Занадто багато він мені надсилає, – хитала головою тітка Віра. – Ти скажи йому, Мариночко, хай собі краще залишить.
А якось вона принесла стару фотографію. На ній маленький Андрійко сидів за партою, а молода тітка Віра стояла поруч, поклавши руку йому на плече.
– Я ж його першою вчителькою була, – розповідала вона. – Він такий здібний був, розумів все зразу. І почерк – дивовижний. Я тоді тільки-но працювати в школі почала. Ночами підручники вчила, щоб дітей навчати…
Поступово Марина дізнавалася дедалі більше подробиць їхнього життя.
Як тітка Віра пішла працювати у школу, бо в селі не було кому вчити дітей.
Як ночами при гасовій лампі готувалася до уроків. Як вийшла заміж за вдівця із трьома дітьми, бо пожаліла маленького Андрійка.
– Старші одразу мене незлюбили, – зітхала вона. – Все мачуха й мачуха. А цей крихітка, як причепився – мама і мама. Так і полюбили один одного…
Минуло три місяці відколи тітка Віра перестала приходити. Марина взяла вихідний і поїхала у її село. Знайшла її добротний будиночок.
– Це ти, Мариночко?! – гукнула її сусідка. – Проходь, вона все про тебе говорила. Заповіт на тебе написала…
У хаті пахло яблуками й полином. На комоді – фотографія: молода тітка Віра з чоловіком і маленьким Андрійком на колінах. У ящику – зошит у чорній обкладинці і конверт.
«Люба моя, Мариночко», – починався лист каліграфічним почерком. «Пробач, що обманювала тебе. Я знала, що не потрібна Андрію. Але не могла жити без надії. Дякую, що подарувала мені ці роки щастя…»
У коробочці лежали всі гроші, які Марина нібито привозила від сина. І старенька заповіла будинок тій, яка осяяла її останні роки простим людським співчуттям.…
Дім тітки Віри Марина перетворила на щось на кшталт музею.
Вона приїжджала щовихідних, привозила квіти, провітрювала кімнати.
Розвісила на стінах дитячі малюнки – тітка Віра зберігала їх усі ці роки.
А листи, написані ними зі Світланою, склала у стару скриньку. Іноді вона діставала їх, перечитувала й думала про те, що доброта і любов – це не просто слова.
Це вибір, який ми робимо щодня. Вибір між важкою правдою, і легкою брехнею.
Світлана тепер теж приїжджає в цей будинок. Вони сидять на ґаночку, пили чай з варенням за рецептом тітки Віри і згадували маленьку жінку з великим серцем, яка навчила їх головному… Що іноді найбільша правда полягає в умінні подарувати іншій людині надію і щастя, навіть якщо для цього доводиться трохи злукавити.
А на комоді досі стояла та сама фотографія – молода вчителька і хлопчик, який колись називав її мамою. І здається, що вони обоє посміхаються – так само світло і щиро, як багато років тому, коли все ще було попереду.
У школі, де працювала тітка Віра, досі пам’ятали незвичайну вчительку. Коли Марина прийшла туди вперше, літня прибиральниця тітка Марія, яка пропрацювала там майже сорок років, поділилася спогадами:
– Віра Миколаївна у нас особлива була. Прийде, бувало, до уроків за годину, крейду в руки – і давай на дошці писати. Як картинки виходило! А сама ж недосвідчена. Але характер – скеля. Вирішила, що буде вчити – значить буде.
В учительській Марині показали старі фотографії. На одній – перший випуск тітки Віри. Маленький Андрій у першому ряду, у білій сорочці, дивиться серйозно, по-дорослому.
А за його спиною – молода вчителька, в простій сукні, але з такою поставою, наче на ній вбрання для королівського балу…
– Вона ж його і вдома підтягувала, – розповідала завучка Ганна Петрівна. – Він здібний був, але розсіяний. А вона як друга мати – і строга, і любляча. Може, тому й полюбив її так.
Старі підручники тітки Віри досі зберігалися у шкільній бібліотеці. На полях – акуратні позначки олівцем, питання, нотатки. Вона навчала дітей і навчалася сама, щодня, щогодини.
Марина гортала пожовклі сторінки і думала про те, скільки любові і праці вклала ця жінка в чужу дитину. І як гірко, що ця любов залишилася нерозділеною.
В хаті тітки Віри знайшлися й щоденники. Прості зошити, списані тим самим каліграфічним почерком. Марина читала їх вечорами, коли приїжджала в село.
«Сьогодні Андрійко приніс п’ятірку за письмо. Так старався, зовсім як у першому класі. Господи, дай мені сил виростити його хорошою людиною…”
«Степан знову сварився. Каже, що балую хлопця. А як його не балувати? Він же ж іще зовсім крихітка, хоч і намагається здаватися дорослим. Увечері прийшов, пригорнувся: «Мамо, а ти мене любиш?» І такі очі… Звичайно люблю, рідний мій, більше життя люблю…”
«Андрійко їде у місто, в інститут вступати. Серце крається, але треба відпустити. Нехай вивчиться, хай знайде свою дорогу. Аби не забув нас зовсім…»
Останній запис було зроблено незадовго до її відходу:
«Мариночко, золотце моє… Думаєш, я не здогадуюсь про листи. А я з першого разу зрозуміла – не його це почерк, не його слова… Але так хочеться вірити… І дякую за цю віру. Може, я і правда трохи сама не своя стала на старості років, але хіба не краще така брехня, аніж гірка правда?»
Світлана, читаючи ці рядки, плакала.
– Знаєш, – сказала вона Марині. – А я ж спочатку осуджувала тебе. Думала – як можна так обманювати? А тепер розумію – ти їй життя продовжила цим обманом.
Дала те, чого їй так не вистачало – відчуття потрібності і любові…