Життєві історії

Ганна затрималася на роботі допізна. Кав’ярня була вже закрита. Раптом у двері постукали. Ганна визирнула. За дверима стояв чоловік. – Вибачте, ми вже закриті, – сказала Ганна. – Я шукаю пекаря цієї кондитерської, – гукнув гість. – Я пекар. Але ми вже закриті, – сказала Ганна. –  Це не може чекати. Ми можемо поговорити? – додав гість. Ганна впустила відвідувача. – У мене траплялася незвичайна історія, – усміхнувся відвідувач. – Майже як у кіно! – Яка ще історія? – не зрозуміла жінка. – Ви створили справжнє диво, – загадково сказав чоловік, зібрався з думками, і все розповів Ганні. Ганна вислухала його і ахунла від почутого 

– Дочко, ну як ти там житимеш? У місті? Одна? – говорила в слухавку Віра Іванівна. – Ну що ти вигадала, Ганно!

– Мамо, ну що ти справді? Як усі живуть, так і я буду. Як усі влаштуються, так і я влаштуюсь, ― відповіла Ганна.

– Що мені всі? Я ж за тебе хвилююсь! Повертайся, я вже з тіткою Зіною в їдальні домовилася. Вони візьмуть тебе.

– Мамо, ну що ти, ну навіщо? Яка може бути їдальня? Ти хочеш, щоб я до пенсії пиріжки з капустою пекла та гречку варила? Нісенітниці які!

– Дуже навіть хочу, Ганно! Дуже! А що у цьому поганого? Гарна робота. Стабільна, офіційна. Та ще й на кухні. Голодною ти точно ніколи не залишишся. Та й ще ми з батьком поряд, завжди допоможемо та підтримаємо.

– Ні, мамо, я не хочу такого життя. Я хочу торти красиві пекти, рідкісні, унікальні, а не пиріжки з капустою щодня! Все, бувай! Мені ніколи.

Ганна скинула дзвінок, кинула телефон на стіл і побігла до духовки. Якщо ця партія кексів не вийде, їх вартість віднімуть з її зарплати. А в неї, як і у всіх, кожна копійка на рахунку.

Ганна працювала в маленькій пекарні «Ожина» і дуже цінувала це місце. Кілька років тому вона приїхала з райцентру до міста, щобе вступати до кулінарного коледжу. Батьки повністю підтримали її рішення. А що, кухар ніколи без роботи не лишиться. І себе нагодує, і близьких. Ганна швидко зрозуміла, що з вибором професії не помилилась. Їй подобалося готувати, і це добре виходило.

Батьки чекали, що після закінчення навчання вона повернеться додому і працюватиме у їдальні. Але Ганні хотілося іншого. Їй не дуже подобалося готувати супи, м’ясо та гарніри. Її великим коханням стали випічка та торти. Кондитерці вона вчилася сама. Задавала питання вчителям у коледжі, дивилася безкоштовні майстер-класи, читала рецепти та постійно експериментувала на кухні у своїй орендованій квартирі. Грошей піти на додаткові курси кондитера не було, тому доводилося все осягати самій, методом спроб і помилок. Було важко, але дуже цікаво.

Вона мріяла у майбутньому відкрити свою пекарню, де будуть лише авторські десерти та випічка. А поки що набиралася досвіду і працювала щосили. Рік тому її взяли пекарем до «Ожини». Вона пекла круасани, мафіни та пироги з ягодами. Незабаром господиня пекарні Вікторія помітила, що випічка Ганни відлітає вранці в першу чергу. Багато хто спеціально приходив раніше, щоб ухопити пару мигдальних круасанів або мафін з шоколадом і горіхами.

– Ганно, сьогодні все знову розібрали. Давай думати про те, щоб пекти більше. Я розрахую, скільки потрібно і скажу тобі.

– Віка, я готова працювати більше. Але я маю до вас одне прохання.

– Яке?

– Я хочу навчитися пекти десерти, але вдома я не маю для цього технічної можливості. Орендована квартира самі розумієте. Чи можу я використати вашу кухню після закриття? Всі продукти мої.

– Цікава пропозиція. Тут не кулінарна школа, Ганно.

– Віка, будь ласка, я вас дуже прошу. Якщо в мене вийде, ми зможемо додати до нашого меню авторські десерти. І тоді вранці стоятиме не лише черга за мигдальними круасанами, а й за нашими тістечками.

– Гаразд, Ганно, добре. Пробуй. Але тільки будь обережна, вимикай за собою все і перевіряй, чи зачинила ти двері кав’ярні. Сподіваюся, у тебе вийде.

І Ганна почала працювати. Вона залишалася на кухні до пізнього вечора. Змішувала, збивала, розтоплювала шоколад, вигадувала нові смаки, поєднувала незвичайні інгредієнти. Їй хотілося створити для улюбленої кав’ярні колекцію авторських тістечок. З карамеллю, шоколадом, збитими вершками, полуницею, горіхами, медом. Вони мали вийти в одному стилі, але з неповторними смаками. Все, що продавалося в інших кондитерських, вже набридло. Хотілося зробити те, що здивує та змусить повернутися.

Робота кипіла, Віка періодично питала, як справи, і з нетерпінням чекала, коли експерименти Ганни закінчаться, і можна буде розширити меню.

Одного вечора Ганна, як завжди, працювала на кухні. Кав’ярню було закрито. Ганна розмірковувала над рецептом карамельного крему та хотіла доопрацювати його. Раптом у двері постукали. Ганна вирішила не відкривати – мало хто це. Постукали знову. Ганна визирнула з кухні. За скляними дверима стояв високий чоловік у сірому пальті. Вона підійшла ближче і показала пальцем на напис на склі, де було вказано час роботи:

– Вибачте, ми вже закриті.

– Розумію. Мені потрібна допомога. Я шукаю пекаря цієї кондитерської, ― гукнув крізь скло пізній гість. Він виглядав розгубленим.

– Я пекар. Але ми вже закриті. Завітайте завтра.

– Думаю, що це не може чекати до завтра. Ми можемо поговорити? Відкрийте будь ласка.

Ганна кілька секунд подумала, потім повернула ключ і впустила відвідувача.

– Скажіть, це ви печете ці неймовірні чорничні мафіни та мигдальні круасани?

– Так, я.

– Яке щастя, я вас знайшов, – вигукнув гість, важко дихаючи. – Мене звуть Микола.

– Ганна.

– У мене траплялася незвичайна історія з вашими мафінами та круасанами. Майже як у кіно.

– Яка?

– Почну здалеку. Півтора роки тому у моїй родині трапилося нещастя. Моєї дружини не стало від тривалої недуги. Я та дочка Соня залишилися вдвох. Втрата матері стала величезним потрясінням для неї, звісно. Настільки, що раптом вона просто перестала говорити. Ви знаєте, так буває, коли трапляється щось страшне. Вона здорова, просто через стрес замовкла. Ми були у спеціалістів. Вони казали, що все гаразд. Соня здорова. Просто потрібен час, і вона заговорить. Їй шість років.

– Співчуваю. Але до чого тут я?

– Кілька днів тому мій колега пригостив мене маффіном і круассаном. Я їх не з’їв, забрав додому. Залишив на кухонному столі. Поки був зайнятий домашніми справами, Соня все з’їла. А потім підійшла до мене і сказала: тату, я хочу такий самий чарівний торт, як ці кекси. Розумієте, це перше, що вона сказала через стільки місяців. Ви спекли їх настільки смачними, настільки незвичайними, що вони подарували Соні ті позитивні емоції, яких їй бракувало, і вона знову почала говорити.

– Я дуже рада за вас, але, може, це збіг? Я ж не чарівник чи лікар.

– Може й збіг. Я не знаю. Але після такого повіриш у дива.

– І то правда, ― усміхнулася Ганна.

– Ганно, я прийшов до вас з величезним проханням. У Соні за три дні День народження. Вона довго ні про що мене не просила. Це її перше прохання. Я прошу вас спекти для неї чарівний торт.

– Ох, Миколо, я не печу поки що торти. Я тільки вчуся.

– Ганно, прошу вас. Я не питаю вас про ціну – я ладен віддати будь-які гроші за торт, який попросила моя дочка. Я просто прошу допомогти мені.

– А раптом він не вийде, Миколо? І Соня засмутиться.

– Я у вас вірю, Ганно. Я не можу ні до кого іншого звернутися з цим проханням. Будь ласка…

– Добре. Я спробую.

Вони обмінялися номерами телефонів та домовилися бути на зв’язку.

Ганна розпочала роботу наступного ж дня. Вона зрозуміла, що це має бути не просто смачний торт, а торт, який подарує дівчинці Соні нові емоції, змусить повірити в диво та по-справжньому порадує її.

Ганна шукала ідеї в Інтернеті, розмірковувала, постійно щось записувала, накреслювала, записувала знову. Вона засиджувалася в пекарні пізніше, ніж звичайно, і експериментувала. Перший торт на замовлення, та ще й такий незвичайний! Було страшно, хвилююче та цікаво. Їй хотілося, щоб торт був із блискучими зірками, з незвичайними смаками, схованими сюрпризами та начинками, які здивують.

Першого дня вона працювала з тістом. Він спекла багато пробних варіантів, поки не знайшла те саме ідеальне поєднання щільності та м’якості. Перший ярус торта, за її задумом, мав бути ягідним. Наступного дня Ганна робила шоколадні капсули для другого ярусу, в які сховала записки, зроблені на цукровому папері з написами: «Посміхнись», «Вір у диво», «Ти неймовірна», «Все буде добре», «Загадай бажання». Третій ярус – з карамеллю та горіхами. В останній день вона зібрала торт, просочила його сиропом, промазала особливим ніжним кремом і накрила їстівними блискітками у вигляді зірок, що світяться у темряві.

Торт був готовий. Вона дивилася на нього як на витвір мистецтва, пишалася собою… і неймовірно хвилювалася.

Микола забрав торт пізно ввечері.

– Дуже красивий та незвичайний. Дякую, Ганно.

– Сподіваюся, Соні сподобається, – посміхнулася вона.

Вранці Микола надіслав Ганні повідомлення: «Ви подарували моїй дочці справжнє свято. Вона щаслива. Цей торт справді чарівний. Дякую».

Час минав. Ганна повернулася до своїх рутинних завдань. Після того, як їй вдалося зробити цей торт, вона стала впевненішою в собі і невдовзі представила Вікторії нові десерти. Вони були чудовими. Смачними, ніжними, незвичними.

Вікторія спочатку просто хотіла змінити меню, але потім вирішила зробити із цієї події невелике свято. У суботу мала відбутися презентація нового меню, де Ганна розповіла б про свої десерти. У призначений день у кав’ярні зібралися постійні відвідувачі – ті, хто так любив круасани та мафіни, які пекла Ганна.

Вона стала біля столу, на якому були виставлені її тістечка, приготувалася було вже про них розповідати, як раптом побачила Миколу. Він стояв у першому ряду з букетом троянд, а поряд з ним стояла чорнява дівчинка. Вона дивилася на Ганну на всі очі і посміхалася.

У цій історії вийшов добрий фінал. Через якийсь час Ганна, Микола та Соня стали справжньою родиною. А в їхньому будинку завжди пахло мигдальними круасанами, мафінами з чорницею, а на день народження Соні тут обов’язково пекли чарівний торт. Вранці Ганна тікала дуже рано, адже вона тепер працювала у своїй власній пекарні, і та стала найкращою у місті. А Ганна була для Соні найкращою мамою та найкращою мамою для її братика Андрійка, який зовсім скоро з’явився на світ.

Вам також має сподобатись...

До Люди в гості приїхала троюрідна сестра Наталка. Сестра провела у Люди декілька тижнів, побачила місто, відпочила. – Дякую тобі Людо, що прийнял, – говорила за вечерею Наталка. – Завтра вже додому поїду. – Завжди рада таким гостям! – усміхалася Людмила. Вранці Люда відвезла Наталку на вокзал, купила квиток, перекус в дорогу та подарунки для її доньки. Жінка повернулася додому і вирішила трохи прибрати в квартирі після гості. Людмила відкрила шафу у спальні і застигла, побачивши «сюрприз», який залишила їй сестра

Лариса з Сашком красиво одягнулися, купили подарунок і вирушили на день народження до чоловіка сестри Лариси. Олеся зустріла пару у коридорі з натягнутою усмішкою. – Проходьте за стіл, на кухню, – Олеся вказала гостям рукою напрямок. Лариса та Олександр невпевнено пройшли на кухню. – Сідайте, – пробасив за їхніми спинами чоловічий голос. – Я Дмитро, а ви, мабуть, сестра та зять Олесі? – Так, – в унісон відповіли гості та опустилися на стільці. – Олеся зараз прийде, пішла до сусідки по стільці, – відповів чоловік і поліз у холодильник. Лариса мимоволі заглянула у холодильник господарів і застигла від побаченого

Таня прибирала в квартирі, коли пролунав дзвінок у двері. Вона вийшла в коридор, відкрила, і побачила на порозі молоду, незнайому жінку. – Ви хто? – одразу поцікавилася Таня. – Це не важливо, – єхидно посміхнулася гостя. – Я прийшла подивитися на свою майбутню квартиру! – На яку квартиру? – не зрозуміла Таня. – На вашу! Вона ж скоро стане моєю! То ж пропустіть мене, я хочу оглянути кімнати, щоб зрозуміти, що першочергово треба змінити! – незнайомка відсторонила Тетяну вбік і пройшла всередину. – Що ви таке говорите! Це моя квартира! – здивовано вигукнула Тетяна, не розуміючи, що відбувається

Олена була на кухні, коли з кімнати почувся голос її чоловіка Андрія. – Олено! – пролунав його притишений голос. – Господи! – прошепотіла жінка і пішла в кімнату. – Знову… – Оленко! – трохи голосніше, але так само сумно покликав голос. – Що в тебе знову сталося? – запитала Олена, заходячи у кімнату до чоловіка. Той лежав на дивані. – Оленко, це кінець, – ледве рухаючи губами, сказав Андрій. – Це все Грицько винен! – Що сталося? – запитала жінка. – Що Грицько? Що вже не так? Вона дивилася на чоловіка, розуміючи, що зараз почнеться