Життєві історії

Дмитро повернувся додому далеко за північ. У його орендованій квартирі було тихо. Дружина і діти вже спали. Він стомлено сів на кухонний стілець і дістав телефон. Двадцять три пропущені від матері, десять від батька… І одне повідомлення від сестри Сніжани: «Нам треба поговорити. Будь ласка…» Сімʼя зібралася через два дні в новій квартирі сестри. Усі сиділи за великим столом. На ньому стояв тільки чайник і бабусині пиріжки. – Я… – почала Сніжана, нервово смикаючи руками серветку. – Я хочу вибачитися. Перед тобою, Дмитрику. І твоєю родиною. Дмитро підняв здивований погляд. Він не розумів, що відбувається

– Як ти можеш так вчиняти?! – обурений голос Дмитра луною рознісся просторою кухнею нової квартири, відбиваючись від порожніх стін і нещодавно поклеєних шпалер. – Це вже друга! Друга квартира, мамо, тату! Ви хоч розумієте, що робите?

Скляні келихи на святковому столі ледь помітно затремтіли від його голосу.

Повітря, здавалося, загусло, така була напруга…

– Дмитро, ну чого ти галасуєш? – Ольга Петрівна нервово смикала край святкової скатертини, уникаючи дивитися синові в очі. – У тебе все добре, ти сам всього досягнув… Ти в нас сильний, самостійний…

– Сам?! – Дмитро гірко посміхнувся, і в його очах блиснули сльози образи. – Так, сам. Абсолютно сам! Тому що мені ніхто ніколи не допомагав. А Сніжанці нашій – будь ласка! Тримай чергову квартиру, доню! Може ще й нову машину купимо? А то минула вже цілий рік як куплена!

Сніжана, яка сиділа на чолі столу в новій кремовій сукні, демонстративно закотила очі:

– Ой, знову почалося… Дмитрику, ну що ти як маленький? Заздриш, чи що? Я ж не винна, що в мене життя склалося не так гладко, як у тебе!

У просторій кухні запала гнітюча тиша.

Тільки бабуся Валентина, що сиділа в кутку у своїй незмінній темно-синій сукні, важко зітхнула і похитала сивою головою.

Її зморшкуваті руки міцно тримали чашку з охололим чаєм.

Михайло Степанович нервово поправив краватку і сказав:

– Сину, ти зрозумій… У твоєї сестри зараз непростий період. Їй потрібна підтримка. Після другого розлучення…

– Непростий період? – Дмитро різко встав з-за столу, перекинувши келих з ігристим.

Воно повільно розтікалася білою скатертиною, але ніхто навіть не ворухнувся, щоб прибрати.

– У неї все життя – один суцільний «непростий період»! А в мене троє дітей, орендована квартира, і я важко працюю, щоб забезпечити сім’ю!

Він провів рукою по обличчю:

– Ліза до школи пішла цього року… Знаєте, скільки коштує зібрати дитину? А Максим у садок… Купа витрат! І це не рахуючи гуртків, секцій… А Тетяна… Їй репетитори потрібні, вона в медичний хоче…

Святковий торт з написом «З новосіллям, кохана доню!» красувався в центрі столу, забутий усіма.

Різнокольорові повітряні кульки під стелею здавались недоречними у цій важкій атмосфері.

– Дмитре… – почала було Сніжана, поправляючи ідеально вкладене волосся. – Ти ж знаєш, як мені було важко після розлучення з Ігорем! А потім ця історія з Максимом… Я просто не можу зараз працювати, мені потрібен час, щоб прийти до тями…

– Час?! – Дмитро гірко засміявся. – Тобі тридцять років! Скільки ще часу тобі потрібно, щоб «прийти до тями»? Я у твоєму віці вже…

Бабуся Валентина важко встала зі свого місця.

Її зморшкувата рука лягла на плече онука:

– Сядь, Дмитре. Давайте всі заспокоїмося і поговоримо. Як раніше, пам’ятаєте? Коли ви були маленькими…

Але Дмитро вже забирав її руку:

– Ні, бабусю. Досить розмов. Я… Я просто не можу більше…

Він попрямував до виходу, по дорозі зачепивши стілець, який з гуркотом опинився на підлозі.

У коридорі гримнули вхідні двері, і луна цього звуку, здавалося, зависла в повітрі, як останній акорд сумної симфонії…

Ольга Петрівна розплакалася, пригорнувшись в плече чоловіка:

– Мишко, що це таке? Чому він так із нами? Ми ж тільки добра хочемо…

…Тиждень тягнувся нескінченно довго. Сніжана лежала на новому дивані у своїй новій квартирі, бездумно гортаючи стрічку в телефоні.

Білі стіни тиснули на неї, а тиша здавалася приголомшливою.

– А може, Дмитро правий? – ця зрадлива думка з’являлася все частіше, хоч би як вона намагалася її відігнати.

Раптом у двері подзвонили.

На порозі стояла бабуся Валентина, з незмінною сумкою в руках.

– Проходь, бабусю, – Сніжана відсторонилася. – Чай будеш?

– Буду, внучечко. І розмова у нас із тобою буде. Серйозна.

Вони сіли на кухні.

Бабуся довго мовчала, гріючи долоні об чашку з чаєм.

За вікном мрячив дрібний осінній дощ, краплі стікали по склу, створюючи химерні візерунки.

– Знаєш, Сніжано, – нарешті сказала вона. – Коли я була молодою, у нас з твоїм дідом нічого не було. Жили в гуртожитку, раділи кожній копійці… А щасливі були так, як мало хто зараз буває.

– Бабусю, ну до чого тут це? – Сніжана роздратовано відмахнулася. – Зараз інші часи! Не можна ж все життя у злиднях прожити…

– А ти знаєш, що твій брат щоночі підробляє таксистом?

Сніжана застигла з чашкою біля губ.

– Після основної роботи, – продовжувала бабуся. – Він сідає за кермо і розвозить людей до третьої години ночі. А о шостій ранку вже встає, щоб відвезти дітей у садок і школу… Збирає на початковий внесок за житло.

Щось неприємно стрепенулося в душі Сніжани.

– Але… Чому він ніколи не казав?

– А ти питала? – бабуся гірко посміхнулася. – Хтось із вас взагалі цікавився його життям? Знаєш, що Тетяна, твоя племінниця, перемогла на олімпіаді з хімії? Або що Максим…

– Досить! – Сніжана скочила зі стільця. – Я зрозуміла! Я… Я погана сестра, так?

Бабуся похитала головою:

– Ні, дитинко. Ти просто заплуталася. Але ще не пізно все виправити…

…Дмитро повернувся додому далеко за північ.

У його орендованій двокімнатній квартирі було тихо – дружина і діти вже спали.

Він стомлено сів на кухонний стілець і дістав телефон.

Двадцять три пропущені від матері, десять від батька.

І одне повідомлення від Сніжани:

«Нам треба поговорити. Будь ласка…»

Сімейна нарада зібралася через два дні у тій самій квартирі.

Усі сиділи за великим столом, який ще нещодавно був свідком гучної сварки.

Тепер на ньому стояв лише простий чайник і бабусині пиріжки.

– Я… – почала Сніжана, нервово смикаючи руками серветку. – Я хочу вибачитися. Перед тобою, Дмитрику. І твоєю родиною.

Дмитро підняв здивований погляд. В його очах читалася недовіра.

– Бабуся… Вона розповіла мені про твої нічні зміни. Про те, як ти борешся за кожну копійку. Про твоїх дітей… Вибач, що я була такою самозакоханою.

Ольга Петрівна схлипнула:

– Синку, ми теж винні. Ми думали, що робимо правильно, допомагаючи твоїй сестрі, але…

– Ми забули про справедливість, – твердо закінчив Михайло Степанович, вперше за довгий час дивлячись синові просто в очі. – І про те, що у нас двоє дітей, а не одна.

Бабуся Валентина мовчки посміхалася, спостерігаючи за сім’єю.

В її очах блищали сльози.

– У мене є пропозиція, – раптом сказала Сніжана, розправивши плечі. – Ця квартира… Дмитре, давай розділимо її. На двох.

Тиша, що запала в кімнаті, була іншою – не важкою, як раніше, а якоюсь… Кришталево чистою.

– Ти… Серйозно? – Дмитро дивився на сестру так, ніби бачив її вперше.

– Абсолютно. Це буде справедливо. І… Правильно. Знаєш, я раптом зрозуміла, що всі ці квартири не зробили мене щасливішою. А ось родину я мало не втратила…

…Минуло три місяці.

Сніжана стояла біля вікна своєї нової, тепер уже половини, квартири й дивилася, як у дворі Дмитро вчить свого молодшого сина кататися на велосипеді.

Поруч стрибала Ліза, щось радісно вигукуючи, а Таня знімала все на телефон.

– Про що замислилась? – пролунав за спиною голос бабусі Валентини.

– Знаєш, бабусю… Я нарешті почала працювати і… Здається, у мене виходить.

– Я пишаюся тобою, внученько.

– А ще… – Сніжана обернулася до бабусі. – Я зрозуміла, що щастя не в квартирах. Воно в іншому. У тому, як Дмитрик грається з дітьми. У маминих пиріжках у неділю. У татових спробах полагодити всі розетки в домі… У тобі, бабусю…

За вікном ішов сніг.

Десь в іншому кінці міста мама накривала на стіл, готуючись до сімейної вечері.

Тато збирав онуків на прогулянку.

А в маленькій квартирці бабусі Валентини кипів чайник – вона чекала в гості всю родину.

Тепер уже по-справжньому єдину й щасливу…

Вам також має сподобатись...

Галина Іванівна з чоловіком стояли на зупинці. Недавно вони нарешті переїхали зі старого будинку в новобудову. Нова квартира була просто чудова! Але Галина Іванівна, їдучи зі старого будинку, навіть заплакала, кинувши прощальний погляд на колишню оселю. Все життя там минуло, донька там народилася. Зрозуміло, що нове краще, але серце щось аж стрепенулося… Галина Іванівна повернулася до свого чоловіка, щось хотіла сказати, але побачивши його обличчя одразу все забула! Бо її Віктор Сергійович, округливши очі, дивився кудись убік. Галина Іванівна теж подивилася у напрямку його погляду, й остовпіла від побаченого

Олена поверталася додому з роботи. Жінка підійшла до свого підʼїзду, де на лавці сиділи місцеві бабусі. Олена привіталася із сусідками і постаралася якнайшвидше пройти повз них,  щоб уникнути непотрібних розпитувань. – Доброго дня, Оленко! Яка ти красуня сьогодні, втім як завжди, – заголосила тітка Зіна. – І вам, доброго дня! Дякую, – усміхнулася Олена. – Ну як артистка! Їй-богу! – говорила інша бабуся. – Ви, вибачте, я сьогодні трохи поспішаю, – сказала Олена, щоб швидше закінчити розмову і попрямувала до дверей підʼїзду. Раптом, за спиною вона почула перешіптування бабусь. Олена прислухалася до їхньої розмови і заціпеніла від почутого

Олександра готувала вечерю, коли додому повернулася її донька. – Дарино? Це ти? – гукнула вона, як тільки вхідні двері відкрилися. Але дівчинка не відповідала. Олександра вийшла в коридор, і побачила, що Дарина сидить на пуфі, і майже плаче. – Доню, що сталося? – захвилювалася вона. – Як ви могли? Як ви могли вчинити так зі мною, – несподівано сказала Дарина. – Ти про що? – здивувалася мати. – Не прикидайся! – раптом вигукнула дівчинка. – Сьогодні, моя вчителька, розповіла мені про «таємницю», яку ви приховували від мене! – Доню, про яку таємницю ти говориш? – Олександра здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається

Оксана сиділа на роботі і сумно дивилася у вікно. – Подруго, що з тобою? – звернулася до неї колега Віра. – Вчора посварилися з чоловіком аж до розлучення, – повідомила Оксана напарниці. – Нічого. Помиритеся, – підбадьорила Оксану Віра. – Ні, Віро, цього разу навряд. Образився на мене Сергій, через матусю свою кохану…, – важко зітхнула Оксана. – І що цього разу зробила твоя свекруха? – поцікавилася Віра. Оксана хвилину помовчала, зібралася з думками і все розповіла подрузі. Віра вислухала Оксану і аж ахнула від обурення