– Мужики, питання серйозне! – сказав Андрій. – І його треба вирішувати!
– Бог в поміч! – відповів Євген Петрович і сьорбнув з чашки чай.
– Ага! – підтримав Стас.
– Коли ми вже тут зібралися, це, як би, наш обов’язок! – сказав Андрій.
– Та вже ж, так і зібралися! – посміхнувся Євген Петрович.
– Та годі вам, – обурився Андрій. – Дрова себе самі не нарубають, паркан не відремонтується сам і дах не перекриється!
– Я вже старий, – поважно заявив Євген Петрович. – І в мене спина турбує! Я можу хіба пригостити якогось самовідданого трудівника за його клопіт!
– А я молодий, – усміхнувся Стас. – Я все це не вмію! Я ж у магазині працюю. Можу дрова купити, продати і прорекламувати! А рубати, це, вибачте, не до мене! Я, як Євген Петрович, теж можу віддячити чимось!
– Шикарно! – сказав Андрій. – Ви, значить, не при справах, а працювати знову мушу я сам?
– Ну, у тебе і вік підходящий і вміння є! – Євген Петрович потягнувся по гаманець.
– І мені скажіть номер картки, я вам закину! – Стас узяв телефон в руки.
– Ви чого це? – здивувався Андрій. – Ми ж тут щось на кшталт родини, а ви мені гроші даєте!
– Якої ще родини? – усміхнувся Євген Петрович, так і не дотягнувшись до гаманця.
– Ну, Петрович – дід, я, типу, батько, а Стасик у нас в синах і онуках рахується, – посміхнувшись, сказав Андрій.
– Оце так родичи, – засміявся Євген Петрович. – Син, який робити нічого не хоче, а внук і взагалі дуже зайнятий прямо! Але в принципі нічого не вміє! Господи, послав же ж Бог онука…
– А мені сина!
– Ой, годі вам, – зніяковів Стас. – З ким не буває?
– З нами не буває! – в один голос відповіли Андрій і Євген Петрович.
– А зате ви в телефонах і комп’ютерах нічого не розумієте! – пирхнув Стас.
– Коротше, мужики, – Андрій стукнув по столу. – Ми відволіклися, а робота сама себе не зробить! Ми, як чоловіки в цьому домі, для наших жінок повинні зробити те, що зобов’язані робити! Чоловіча робота має робитися чоловіками!
– Я тобі все вже сказав! – підвищив голос Євген Петрович. – Я старий і слабий! Мені фізичні навантаження не можна!
Порадити можу. На пінне можу дати! А моральної підтримки можу надавати у необмеженій кількості!
– Я теж можу підтримувати добрим словом! – усміхнувся Стас. – А ще можу пісні з телефону вмикати, щоб веселіше було!
Але якщо заплатити треба, то взагалі нема питань! Я працюю, заробляю! У фінансовому плані можете повністю розраховувати на мене!
А руками, вибачте, я нічого робити не вмію!
– Мда, хороший внучик у мене! – засміявся Євген Петрович. – Але ж хоч заробляти вміє!
– Петровичу, не нагнітай, – сказав Андрій. – Те, що мене скоротили – це тимчасово! Так я зараз на іншу роботу влаштуюся, і все буде добре!
– А поки не буде добре, то йди працювати! Дрова, паркан, дах! – Євген Петрович махнув рукою. – А ми зараз з онуком тобі скинемося грошима на твою бідність!
Стас засміявся.
– Петровичу, ти чого мене перед молоддю ганьбиш?! – обурився Андрій.
Євген Петрович підняв вказівний палець вгору, вимагаючи тиші, а сам прислухався…
– Що? – запитав Андрій.
– Так, тихо ти! – шикнув Петрович до Андрія. – Чуєш, дрова рубаються!
– Невже самі? – здивувався Андрій.
Стас підбіг до вікна і глянув на подвірʼя.
– Чоловік там якийсь сокирою махає, – здивовано заявив він. – Здоровий такий!
Євген Петрович приєднався до внука.
– Здоровань ще той! – сказав він, а потім глянув на Андрія: – Мабуть, звільнення тобі виписали!
– А чого це мені? – здивувався Андрій. – Може, це вас звільнили?
– Судячи з віку, – Петрович придивився до мужика на подвірʼї. – Якраз Ганні підходить!
– Чого це?! – ображено вигукнув Андрій. – А може, це Віру Йосипівну на молодих потягнуло?
Петрович закашлявся.
– Або Маринка вирішила старшого знайти, а не цього «продавця в магазині»!
Посмішка з обличчя Стаса злетіла в одну мить…
…Життя непередбачуване й цікаве. Саме так можна пояснити той факт, що під дахом одного будинку зібралися троє чоловіків різного віку, які один одного до цієї зустрічі не знали.
Але від них, насправді, нічого не залежало. Вони стали просто статистами чи мимовільними учасниками тих рішень, які ухвалили, так би мовити, корінні мешканці будинку.
А якщо точніше, мешканки…
– Ганно, на тебе вся надія! – сказала Віра Йосипівна. – У хаті чоловік потрібен!
– Мамо, а чого це ти мене сватати надумала? – усміхнулася Ганна. – Я ж не дівчинка вже! Та й звикла я без чоловіка!
– Ти, може, й звикла, – заперечувала Віра Йосипівна. – А будинок наш без міцної руки скоро розвалиться! І де ми будемо жити?
– Ах, ти у цьому сенсі! – засміялася Ганна. – Так давай працівників наймемо!
– Якщо платити за все, що в домі робити треба, то простіше будинок цей продати і на вокзалі жити! – обурилася Віра Йосипівна. – Ніяких грошей не напасешся!
А якщо в хаті мужик, то він сам усе робитиме! А його погодуєш, приголубиш і на роботу відправиш! Так ще й гроші буде приносити!
– Ой, гарно ти, мамо, говориш, тільки на мене охочих уже й не знайдеш! Сорок років, мамо, це навіть не тридцять! Якщо хто в дім мужика і приведе, то це Маринка!
– А чого зразу я? – обурилася дівчина. – Мені всього дев’ятнадцять! Мені треба вчитися! Я ще про кар’єру мрію! Не треба мені ніякого мужика! У мене ж навіть хлопця немає, бо на нього час треба!
– Гарно ми внучку виховали! – сплеснула руками Віра Йосипівна. – Не чоловік їй потрібен, а кар’єра! А дітей ти потім де візьмеш?
– Бабусю, а чого ти одразу починаєш? – запитала Марина. – Ти й сама ще о-го-го! Знайшла б собі пенсіонера якого міцного! Або там, вдівця! Пригріла б, теплом домашнім причарувала! І буде мужик у домі і тобі радість на старості років!
– От яку дівчину спритну ми виростили! – засміялася Ганна. – Їй палець в рот не клади!
– І що нам тепер з того? – відмахнулася Віра Йосипівна. – Нам мужик у домі потрібен! А інакше на вулиці опинимося.
Розмова окреслила проблему, яка назрівала довгі роки.
Віра Йосипівна колись народила дитину без чоловіка. Поки були живі її батьки, справлялася і з донькою, і з роботою. Тільки про заміжжя не замислювалася.
А коли батьків не стало, одній було дуже складно, на одиноку матір щось ніхто «вестися» не хотів. Навіть великий будинок не приманював.
Донька Ганна виросла, вивчилася, і сама завагітніла через свою нерозумність. Від кого народила, так нікому й не зізналася.
Звісно, Віра Йосипівна допомагала дочці виховувати внучку, але все впиралося в гроші, яких ніколи не вистачало.
Ганна заради доньки працювала та й Віра Йосипівна працювала. Але Мариночці вирішили дати якомога більше, щоб вона не пішла шляхом матері й бабусі, які днями й ночами були на роботі, щоб і сім’ю утримувати, і будинок.
Ну, наймали іноді працівників.
Якось дожили до дев’ятнадцяти років Марини, а потім питання постало руба. У будинку потрібен був чоловік, який хазяйською рукою наведе в ньому порядок.
Інше житло не передбачалося.
Пенсія бабусі йшла на комуналку, а із заробітків Ганни сім’я одягалася і харчувалася.
Марина ще не довчилася, щоб вносити свій внесок у спільні витрати.
– Я працювати піду, візьму кредит на житло, і ми переїдемо звідси! – обіцяла Марина.
– Внучечко, ти поки працювати підеш, будинок наш зруйнується взагалі! – нарікала Віра Йосипівна. – Ми, звісно, жінки сильні! Не пропали без чоловіків! Але приватний будинок утримувати – тут потрібна сила! Вміння! Чоловік у домі потрібен!
Комічність ситуації доповнював абсурд…
Віра Йосипівна знайшла бадьорого пенсіонера Євгена Петровича. Був він самотнім, тому запрошення переїхати й господарювати прийняв із натхненням.
Ганна підібрала розлученого, але без дітей чоловічка, якого виставили з роботи за довгий язик і постійні вимоги справедливості. Але Андрій був мужиком міцним, працьовитим. А за житло, стіл і ласку він готовий був будинок відбудувати з фундаменту.
І Марина не залишилася осторонь.
Вона знайшла молодого й активного Стасика, який працював у місцевому магазині.
Жив він у бабусі пенсіонерки, яка здавала йому кімнату.
Він і втік від неї за першої ж нагоди. А оскільки хлопець працював, то готовий був оплачувати будь-які ремонти в домі.
І над усім цим витало, ну, якщо не кохання, то симпатія. Тобто, при хорошому розкладі, це тріо стосунків мало в перспективі три шлюбні контракти.
Чоловіки дивилися один на одного з легким нерозумінням. Кожен із них розраховував стати єдиним чоловіком у домі, а тут виявляється, що він не один, хоч всі вони й не конкуренти.
Жінки також були здивовані, що збереться така компанія. Але Віра Йосипівна розсудила добре:
– Три мужики краще, аніж жодного! А втрьох вони наш дім на палац перетворять! Та й місця повно! Можна кожному по кімнаті виділити, так ще й на дитячу залишиться!
А в хаті було вісім кімнат. Правда, кімнатки деякі більше були схожі розмірами на шафу, але з дверима і вікном, а це, за сільськими мірками, рахуй палац!
Поки знайомилися й приживалися, пролетів місяць. Поки розбиралися, що зробити треба насамперед, що потім, пролетів другий. Потім пішли уточнення й пропозиції.
Третій місяць добігав кінця. У будинку постійно радилися троє мужиків. Жінки не лізли, щоб не заважати. Тільки справа далі за розмови не йшла…
А будинок треба було готувати до зими…
…Випадкова зустріч. Спогади, що нахлинули. Зізнання і сльози.
Ганна випадково зустріла на зупинці чоловіка, від якого колись народила дочку!
– Чому ж ти мені не сказала?! – хитав головою Віктор.
– Ти був одружений, у тебе вже була дитина, і другою дружина була вагітна, – каялася Ганна. – Не хотіла я сім’ю руйнувати! І ставити тебе перед вибором або ми або вони…
– Ну так… Такий собі вибір… – Віктор зітхнув. – Так ти навіть на аліменти не подала!
– А як би на це твоя дружина подивилась? Довго б твій шлюб продовжився?!
– Так все одно вона від мене пішла, – махнув той рукою. – Народила, ще років зо три прожили, і пішла!
– Я цього не знала…
– Ганнусю, а як ти взагалі живеш?
Ганна й розповіла, що відбувається у них в домі. Що мужиків троє, і не з кохання, а щоб господар був.
Тільки господарів із них не виходило, бо вони тільки говорити майстри.
– Ходімо! – сказав Віктор.
…– Добре дрова рубає! – оцінив роботу мужика на подвірʼї Стас.
– Ага, з завзяттям! – підтвердив Євген Петрович. – Я в молодості теж так міг!
– Хто це, цікаво, такий? – поцікавився Андрій.
Чоловіки повернулися за стіл.
– Треба йому заплатити, – сказав Андрій.
– А ще домовитися, щоб паркан полагодив! – кивнув Євген Петрович.
– І дах ще треба, – додав Стас.
Але тут відчинилися двері, і на кухню зайшов той самий мужик. Спітнілий, з м’язистим торсом.
Він витер піт рукою і сказав таке, що всі побіліли від почутого:
– Пів години і щоб вас тут не було! А то я вам влаштую.
Бігли вони троє по вулиці зі своїми речами в руках, гублячи капці по дорозі.
– Оце я розумію господар! – задоволено сказала Віра Йосипівна. – І будинок в порядку тримати може, і питання однією фразою вирішувати!
– Мамо, а хто це такий? – запитала Марина.
– А це твій тато, – ніяково сказала Ганна.
…Весілля було тільки через рік. Віктор сказав, що поки будинок не відремонтує, навіть чути нічого не хоче.
– Справжній хазяїн! – витерши сльозу, сказала Віра Йосипівна. – З таким не пропадеш!
…Отак от! То пусто, то густо, то все шкереберть…
