Життєві історії

Ганна вийшла з супермаркету з важкими пакетами у руках. – Ганно! – почула вона з-за спиною. Жінка повернулася і побачила, свою подругу Аллу. – Алло, привіт! Я тебе відразу не впізнала, давно не бачилися, – зраділа зустрічі Ганна. – Дуже давно, – усміхнулася Алла. – А ти що тут робиш? – Я тут поруч тепер живу, – сумно відповіла Ганна. – Поруч? – здивувалася Алла, вона знала, що Ганна жила у приватному секторі. – А будинок продала? – Ой, Алло, там така історія, навіть соромно розповідати, – важко зітхнула Ганна, зібралася з думками і все виклала подрузі. Алла вислухала її і остовпіла від почутого

Повертаючись від дочки Алла зайшла дорогою до супермаркету за продуктами. Вона йшла до переходу, коли побачила Ганну, яка постаріла і змарніла. Спочатку думала, що помилилася, але придивившись, зрозуміла, це точно вона.

– Ганно, – гукнула вона жінку, яка йшла важкою, човгаючою ходою. Тут же пролетіла думка:

– Щось неважливо виглядає…

Ганна підвела голову і посміхнулася якоюсь втомленою усмішкою.

– Алло, привіт моя хороша, я тебе відразу впізнала, хоч дуже давно не бачилися.

Раніше вони працювали разом, дружили, щоправда різниця у віці була п’ять років. Коли Алла пішла на пенсію, Ганна вже була на пенсії та продовжувала працювати.

– Ох, як я чекаю на пенсію, ні дня не працюватиму після, – говорила Алла, а колега поглядала на неї із заздрістю.

– Тобі добре, а я не знаю скільки ще працюватиму, дітям допомагаю, кредити виплачую.

Після того, як Алла звільнилася, вони більше не бачилися.

– Ганно, давно не бачилися, – зраділа Алла.

– Так, біжить час, мені вже сімдесят, от іду з аптеки, адже я тут поруч тепер живу.

– Як це поруч, – здивувалася Алла, вона знала, що Ганна жила у приватному секторі у своєму будинку. – А будинок продала чи що?

– Живу у сестри у двокімнатній квартирі, та ще матір ми перевезли із села, їй дев’яносто два роки, доглядаємо. Звичайно у своєму будинку мені добре було, але… – вона замовкла, – Ніяк не звикну до квартири, душно, дихати в цьому кам’яному мішку важко, я все життя в дерев’яному будинку жила.

– І? І чому не живеш, – вони присіли на лаву, поспішати було нікуди й одній і другій.

Алла з Ганною дружили, ходили один до одного у гості. Ганна завжди була усміхненою та приємною жінкою. Своєю відкритою усмішкою притягувала до себе, як магніт. А якою гарною господаркою була! Вдома завжди чистота, на столі повно смачних частування, огірки та помідори, зелень, ягоди зі свого городу. Вона завжди була гостинною господаркою, тоді ще в неї був чоловік. Але з чоловіком вони жили не дуже добре, гульбанив він і сварився, щоправда, протягнув недовго. Залишилася Ганна з двома дітьми одна, але особливо не засмучувалася. Так, одній важко з двома дітьми, сина та доньку виховувала, але зате стало спокійніше, бо жила, як на вулкані. Чекала щоразу на чоловіка з роботи і думала в якому вигляді він прийде.

Час минав. Діти подорослішали. Першим одружився син, із дружиною винаймали квартиру. А коли дружина зібралася народжувати, вони перебралися до Ганни.

– Мамо, будемо в тебе в будинку жити, та й з дитиною допоможеш нам, – повідомив син.

– Ну, коли ти вирішив синку, живіть, – відповіла мати.

Їй було трохи прикро, що син не порадився, але вона не була проти. Дочка теж жила з матір’ю, місця вистачало всім. Складніше стало, коли народився онук. Дитина спочатку була неспокійна, часто плакала ночами, тому ніхто не висипався. На роботу Ганна їхала з важкою головою, але що робити, дитина є дитиною.

Вона допомагала з онуком, у вихідні гуляла з ним, намагаючись розвантажити невістку. А бувало, що син із дружиною виїжджали у гості, а онука залишали на всі вихідні з бабусею.

– А чому вони не беруть із собою дитину, – цікавилася Алла, коли та розповідала їй про свої домашні справи.

– Ну їм хочеться відпочити, сходити в кафе або з’їздити з друзями на рибалку, на дачі у друзів відпочити, одним словом втомлюються вони.

– А ти не втомлюєшся? Працюєш тиждень, теж хочеться відпочити, – дивувалася подруга.

Ішов час. Якось донька видала Ганні:

– Мамо, я виходжу заміж, тож готуйся до весілля. Доведеться тобі одній розщедритися нам на одруження.

Ганна здивувалася, а дочка сказала, що в її хлопця родичів немає, хоча обманювала відверто, він був з іншого району, його мати гуляща, батька він не знав зовсім.

– Зрозуміло, а може, без весілля обійдемося, – запропонувала мати.

– Ну, ще чого скажеш, мамо? У брата значить було весілля, ти вклалася, а я значить просто так? Я теж хочу білу сукню, – ображено казала дочка.

– Доведеться кредит брати, – сказала мати, – у мене немає стільки грошей.

– Добре, я візьму кредит, а ти допоможеш нам виплатити. І ще нам доведеться жити тут у тебе. Не потягнемо ми кредит та орендовану квартиру.

Ганна розуміла, що доведеться потіснитися. Але нічого не вдієш, діти є діти, і вона зобов’язана їм допомагати. Синові з дружиною звичайно не дуже подобалася така перспектива, але і з дому не хотіли йти. З матір’ю зручно, допомога з дитиною.

Весілля провели в сусідньому кафе, народу було не дуже багато, але все як належить, наречена у білій сукні та наречений у костюмі. Зять начебто сподобався, поважний, спокійний. Жити стали всі разом, у різних кімнатах, добре, що будинок був просторий. Ганна трохи переживала:

– Раптом не уживуться діти у хаті, почнуться сварки. Але якось усе було тихо та спокійно.

Якось син сказав матері:

– Мамо, я збираюся добудову зробити до будинку та окремий вхід для моєї родини. Ти маєш нам допомогти. Я візьму кредит, ти допоможеш нам платити. А потім ще набудуємо другий поверх. З сестрою розмовляв, вона не проти, тим більше, що вони з чоловіком не збираються нікуди йти з дому. Та й дитина у них незабаром з’явиться. Що скажеш, мамо, допоможеш?

Ганну син застав зненацька, так завжди, він вирішить, а потім ставить матір до відома, перед фактом.

– Ну що ж, доведеться допомагати, – відповіла мати, хоч думала, – скільки мені ще доведеться працювати та платити кредити?

Через деякий час син, що задумав, те й зробив. Не одразу звичайно. Збільшив будинок за рахунок прибудованої житлоплощі, на це знадобився час. Минуло три роки, поки все відбудував і навіть надбудував другий поверх. Тепер вхід сина був із іншого боку. На першому поверсі у нього велика кухня та вітальня. На другий поверх ведуть гарні сходи. У них із дружиною вже двоє дітей. У кожного своя кімната на другому поверсі, спальня окремо та по кімнаті дітям. Щоправда другий син ще маленький, тож живуть діти поки що в одній кімнаті.

Син із невісткою дуже задоволені, живуть і хоч би запросили матір до себе. Ганна часто думає:

– Допомогла виплатити кредит, хоч би хтось із них сказав «дякую». Хоч би запросили до своєї половини. Дітей відправлять до мене і все.

Ганна вже на пенсії, але працювала, а тут дочка запропонувала:

– Мамо, ми з чоловіком хочемо зробити в нашій половині ремонт, що ми гірші за брата чи що. Але сама розумієш грошей у нас зайвих немає, діти вже у школі навчаються. Ми хочемо взяти кредит, допоможеш нам сплачувати, не потягнемо ми. Потрібно в будинку навести порядок, тим більше на другому поверсі ще не все зроблено. Хочу зробити все, як у брата.

– Доню, а я думала, що вже звільнюсь і відпочину нарешті, – відповіла мати, – адже я вже пенсіонерка, а все тягаюсь на роботу. Слава Богу з твоїм братом виплатили кредит.

– Ну, я так і знала! Як для брата, то все, а якщо я прошу, починаєш…

– Гаразд, доню, не починай, беріть свій кредит, поки працюю, допоможу, – втомлено відповіла Ганна, вона знала свою дочку, будуть такі образи, що краще відразу погодитись.

Нам теж потрібна ванна кімната, та й все інше. Розташувалися донька з чоловіком, на першому поверсі теж зробили кухню та вітальню, щоправда, трохи меншу. У сина прибудова зроблена, а тут ні. Найцікавіше, що ту кімнатку, де жила Ганна теж відгородили, і виявилося, що вона не має свого кута.

– Доню, а де ж я спатиму? – Запитала мати.

– Тут у вітальні на дивані, викинемо твоє старе ліжко, не модне вона, вигляд тільки псує. Та що ти переживаєш?

Через деякий час ремонт був завершений, все чисто та красиво. У дочки з чоловіком на другому поверсі спальня, у дітей теж окрема кімната. Ганна місця не знаходила у хаті. Спала на дивані, було незручно. Зять міг до пізньої ночі дивитись телевізор у вітальні, там у спальні дочка дивилася свою передачу, а він тут свою. Діти також мали телевізор у кімнаті.

Ганна не могла заснути, доки він не вимкне телевізор.

– Ішов би до себе на другий поверх, – думала Ганна, – знову на роботу з важкою головою.

Їй уже було шістдесят сім років і час би закінчувати працювати, але допомагала виплачувати кредит, причому іноді майже всю зарплату віддавала, коли донька скаржилася:

– Мамо, цього місяця ми не можемо за кредит віддати, заплати поки що сама. Куди тобі зарплата, пенсію маєш.

Ганна тільки просила Бога, щоб він дав їй здоров’я. Залишилося ще трохи більше року виплачувати кредит, і тоді вона вже звільниться. На шістдесят дев’ятому році нарешті виплатила кредит.

– Доню, я звільняюся, здоров’я підводить, сама бачиш.

– А що ти робитимеш? Цілими днями тут крутитися під ногами будеш, мамо? – спитала дочка, навіть не подумавши, що ображає матір такими словами.

Ганна, нічого не відповівши, вийшла з дому. Вона не хотіла показати сльози, що раптом накотилися. Вийшла за хвіртку і вирішила все обміркувати. Звільнившись з роботи, поїхала до сестри у гості, яка жила у центрі міста, у двокімнатній квартирі.

– Ганно, переїдь до мене, не буде тобі там життя, сама розумієш. Я однаково одна. Я тут хотіла матір з села забрати, вона вже зовсім старенька. Невістка сільська не хоче стежити за нею, хоч і живуть поруч. Брат дзвонив і сказав, щоби я забрала.

– Так, мабуть, так і зробимо. Давай спочатку я переїду до тебе, а потім разом поїдемо за матір’ю.

Коли приїхала додому, почала збирати речі.

– Мамо, ти кудись зібралася? – запитала дочка, побачивши валізу та сумку.

– Так, дочко, я переїжджаю до твоєї тітки і перевеземо бабусю з села.

– Ну й добре так, мабуть, для всіх буде краще, – зраділа дочка, вона навіть не приховувала радості, що мати йде з дому.

Синові теж було однаково. Тепер мати не працює, що з неї взяти. Ось так і вийшло, що Ганна допомагала всі роки своїм дітям, виплачувала багато років кредити, а в результаті матері навіть місця в її будинку не знайшлося.

– Ось такі справи у мене, Алло. Живу тепер у сестри і доглядаємо разом матері, але вона вже зовсім погана. А діти мене в гості навіть не запрошують, тепер тільки телефоном і спілкуємося. Вітаємо один одного з днем ​​народження по телефону, і онуки мене не потребують, вони теж вже великі.

Коли розпрощалися, Алла довго не могла прийти в себе. Вигляд Ганни шокував її, втомлена, виснажена, стара жінка з тьмяним поглядом, з човгаючою ходою. Хоча їй сімдесят років, але в наш час, у цьому віці багато жінок виглядають добре та бадьоро.

Вам також має сподобатись...

Галина Іванівна з чоловіком стояли на зупинці. Недавно вони нарешті переїхали зі старого будинку в новобудову. Нова квартира була просто чудова! Але Галина Іванівна, їдучи зі старого будинку, навіть заплакала, кинувши прощальний погляд на колишню оселю. Все життя там минуло, донька там народилася. Зрозуміло, що нове краще, але серце щось аж стрепенулося… Галина Іванівна повернулася до свого чоловіка, щось хотіла сказати, але побачивши його обличчя одразу все забула! Бо її Віктор Сергійович, округливши очі, дивився кудись убік. Галина Іванівна теж подивилася у напрямку його погляду, й остовпіла від побаченого

Ірина вирішила сказати своєму коханому Євгену, що у них буде дитина. На її подив, радості на обличчі чоловіка вона не побачила. – Якщо так, то ми розлучимося! – заявив Євген. – Добре, я подумаю, – сумно сказала Ірина. Тієї ночі вона ночувала у своїх батьків. – Будь, що буде, – вирішила вона зранку. – Дитину я залишаю, а Євгену доведеться збрехати… Ірина пішла до свого коханого додому. Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла в коридор. З кухні чулися якісь голоси. Ірина зайшла на кухню й оторопіла від побаченого. – Як ти міг! – тільки й вигукнула вона

Ліда Василівна сиділа за столом біля вікна та розглядала фотографії. Раптом пролунав дзвінок у двері. – Знову, напевно, щось продають, – подумала Ліда. Жінка встала, подивилася у вічко. На порозі стояв незнайомий молодий чоловік. -Хто там? – запитала вона. – Ліда Василівна! – сказав незнайомець. “Ім’я знає, пройдисвіти різні на ім’я не зверталися б”, – подумала вона, і відкрила. – Ліда Василівно, доброго дня! Я хочу вибачитися перед вами! Простіть мене, – несподівано сказав чоловік, переступивши поріг. Ліда Василівна придивилася до незнайомця і застигла на місці

– Василю! – почувся голос сусідки Василя Павловича Раїси. Чоловік вийшов на подвірʼя. – Чого тобі, Раю? – запитав він. – Я тобі картопельки свіженької принесла, – сказала жінка і простягла йому емальовану каструльку . – Дякую! – сказав той і дістав гроші. – Ну, що ти, Василю! – ахнула сусідка. – Дякую, Раю! – Василь Павлович взяв каструльку й пішов. Чоловік вже пообідав, як раптом загавкав його песик. Він вийшов на подвірʼя. У дворі стояли хлопець і дівчина. – Це хто ще такі? – не зрозумів господар. Дівчина раптом радісно побігла до Василя Павловича. Чоловік дивився на гостю й не розумів, що відбувається