Сашка знала вся вулиця невеликого містечка.
Він був першим онуком Зіни та Івана, які жили на початку вулиці, біля місцевого базару.
Мати хлопчика принесла батькам Сашка, як то кажуть «у подолі».
При виписці батько новонародженого не був присутнім, породілля дала синові «по–батькові» свого тата, а в свідоцтві про народження хлопчика у графі «батько» стояв прочерк.
Старожили району подейкували, що Ніна була не рідною дочкою Зінаїди та Івана, і нібито дівчинка була важкою у вихованні, і стала рано самостійною, не слухаючись вмовлянь батька та матері.
Ще в сімнадцять років вона поїхала в обласний центр вступати в училище, там і нагуляла сина, а потім, тільки ще малюкові виповнився рік, знову поїхала кудись із черговим кавалером шукати своє щастя.
Зінаїда Олексіївна ходила сумна і розгублена. Вона виховувала онука, добре ще що не працювала маючи хорошого чоловіка.
У них був міцний приватний будинок з величенькою ділянкою землі – сімнадцять соток, де вони вирощували полуницю й інші ягоди на продаж.
Іван сам побудував добротні теплиці, і ранній урожай ішов на базар, біля якого вони й жили.
Так і повелося в них – Іван працює і допомагає Зіні в саду і на городі, а на вихідних дружина торгує.
В сезон – ягодами, розсадою, овочами. Взимку ж пропонує своїм постійним покупцям консервовані огірочки, помідори, квашену капусточку…
Тому Зінаїда й не працювала. Її роботою був город і базар.
Але внук зʼявився в них зненацька. Не думали вони, що донька, в яку вони намагалися вкласти стільки тепла і турботи, так вчинить…
Сумували вони і коли дочка поїхала, а потім взагалі перестала дзвонити, писати і подавати ознаки свого існування.
Через деякий час, не знайшовши матір Сашка, бабуся і дідусь почали отримувати на нього допомогу.
Хлопчик ріс, незважаючи на любов і жалість діда та бабусі, тихим і сором’язливим.
У школі Сашк не виблискував успіхами. Трійки були його основними оцінками, і більшого він і не прагнув.
Бабуся і дід берегли його, захищали від сварок з хлопцями, і не обтяжували роботою.
От тільки привчила баба Зіна його торгувати рано. Спочатку малюк сидів поруч із нею, дивлячись, як задоволені покупці платять гроші за товар з городу, а потім і сам став торгувати помаленьку, коли вже вмів рахувати гроші.
Тепер у Зінаїди Олексіївни з’явилося більше часу бути на грядках, поки онук керує продажем полуниці.
Вона тільки встигала підносити Сашкові нові коробочки з ягодами, і розсаду в ящиках.
Доходи сім’я мала хороші за мірками маленького містечка, і на життя їм вистачало, бо ж дід Іван працював сторожем, а до того ж був і хорошим майстром по будівництву пічок.
– Вчись, Сашко, – завжди наставляв онука дід. – Майстром будеш – без грошей не залишишся!
Він брав онука на підробітки по селах, куди вони їздили на дідовій машині.
На роботі Іван Іванович працював заради стажу, щоб пенсія була, і не щоночі, а через дві, тож вільного часу в нього було достатньо.
Однак не судилося довго пожити дідові на пенсії. Не стало Івана… Серце. Йому ще не виповнилося й сімдесяти років…
Зіна після поминок і сама злягла на нервах.
Два тижні лежала вона обличчям до стіни на своєму ліжку, не розуміючи, як тепер житиме далі…
Сашкові на той час вже було шістнадцять років. Він уже вчився в будівельному технікумі.
Хлопець вирішив іти шляхом свого діда.
– Ну, чого ти, бабусю… – обіймав Сашко стареньку. – Вставай… Я ж в тебе ще залишився, а ти в мене… Треба жити далі.
Ця фраза тільки й підняла Зіну з ліжка. Вона вмилася холодною водою, зітхнула, зав’язала фартух і стала до плити, щоб приготувати щось поїсти.
А Сашко наче подорослішав за цей місяць. Він відчував себе господарем будинку, главою сім’ї.
Старанно вивчаючи кладку цегли, креслення й різні схеми, хлопець вміло показував на екзаменах навички, яким навчив його дід.
Незабаром у нього з’явилися і документи про освіту.
Сусіди по вулиці дуже шкодували Сашка та його бабусю Зіну, що залишилися без діда Івана.
Але Сашко став брати підробітки замість діда, і дуже радів навіть невеликим замовленням.
Клієнти були задоволені, вони пригощали обідом молодого майстра, який спочатку не вселяв у них впевненість. Але поступово Сашко став набувати авторитету серед сільських і навіть міських жителів.
Сашко приносив свої чесно зароблені гроші і з гордістю віддавав їх бабусі, а Зінаїда Олексіївна цілувала онука і гладила по плечах, наче дитині, примовляючи:
– Ось відкладаю тобі на весілля, і на всілякі непередбачувані витрати. Мало що?! А на наші спільні грошики, ті, що з базару, ми будемо жити.
– Пора б тобі й менше гарувати на городі, бабусю. Здоров’я там треба чимало… Он наш дід раз – і немає людини… – казав Сашко бабусі.
– Подивимося. Твоя правда, але стільки сил вкладено в нашу працю! Нехай мені ще шістдесят п’ять, але я поки що тримаюся. А тобі треба дружину підшукати працьовиту. Ось і візьмете у свої руки і полуницю нашу, і все, що захочете, і зможете. А без діда нам і справді важко… – зітхала бабуся.
Сашко посміхався, кивав, але не знав, як і підійти до дівчат. Його скромність заважала спілкуванню, і він ще більше нервував і замикався в собі.
Ішов час. І якось один випадок на їхній вулиці зробив Сашка справжнім героєм…
Якось сусіди навпроти пішли всією родиною в гості до родичів.
Була зима.
Сашко розгрібав сніг на вулиці, як раптом помітив дещо дивне.
Він придивився до вікон сусідів і застиг від побаченого.
Сашко першим помітив… Дим у їхніх вікнах!
Не довго думаючи, хлопець гукнув бабусю, а та вже схопила телефон і набирала номери служб.
Почали підбігати до і сусіди.
Сашко тим часом відкрив вікно в будинку з боку подвірʼя, де була кухня, і заліз туди.
Сашко через дим ледь роздивився, що в будинку нікого немає. Тільки дві кішки метнулися у вікно на вулицю.
Сашко відкрив вхідні двері, і мужики з сусідніх будинків почали швидко виносити з кухні телевізор, холодильник, одяг, що був у коридорі, і якісь речі – все, що траплялося під руку.
А Сашко вже відпустив собачку, і виводив з сарайчика поросят.
На вулицю вилетіли й кури.
Незабаром все залили водою. Загалом будинок зберігся, тільки був добряче залитий водою і піною.
Але найбільше мешканці вулиці були раді, що ніхто не постраждав, і навіть домашні тваринки всі були цілі завдяки сміливості Сашка.
Звичайно, господарі, які швидко повернулися з гостей, були приголомшені. Їм подзвонили одразу. І потім уже розповіли про вчинок Сашка.
– Ось тобі і скромний Сашко! Кинувся туди одразу, і кішок, і собачку, всіх врятував… – говорили сусіди, обіймаючи хлопця.
Господарі будинку поїхали на якийсь час до своїх родичів у село. До весни. Але приїжджали в теплу погоду, щоб наводити лад у будинку.
Хоробрий вчинок Сашка швидко став відомий усьому місту. Баба Зіна і пишалася внуком, і ще довго переживала й молилася.
– Ану, як би і з тобою щось трапилося, га?! – казала вона Сашку. – Не думаєте ви з дідом про мене зовсім! Все це правильно, звісно, але треба ж бути й обережнішим, Сашко!
Сашко мовчав, кивав, бачачи, як бабуся витирає рясні сльози, і заспокоював її:
– Все ж добре, бабусю…
Коли почалася весна, Сашко посадив торгувати на базарі бабусю. Тепер він виконував найважчу роботу в саду і на грядках.
– Що, Олексіївно? Знову в продавці тебе онук відправив? – запитували її на ринку. – Пора, пора. Бо ж ти вже давно пенсіонерка.
Тепер поряд із бабою Зіною все частіше торгувала й дівчина з села.
Саме з того, куди поїхали до рідні сусіди.
Дівчина розговорилася з Зінаїдою Олексіївною, і познайомилася з Сашком уже знаючи їхню історію з сусідами.
– Який ти сміливий… – сказала вона Сашку при зустрічі і подала йому руку. – А я ось, нерішуча. Так би нізащо не змогла…
Білява дівчина так ласкаво усміхнулася хлопцеві, що серце Сашки розтануло.
Він давно вже схуд, став навіть струнким, міцним і симпатичним.
Сам не знаючи чому, Сашко зовсім не соромився Наталі. Вона так і притягувала його до себе, і він, ніби забувши про свою скромність, раз у раз заговорював з нею, а вона легко відповідала йому, і так само мило посміхалася.
– А Сашко ти дивися який. Знає, з ким знайомитися… – підморгували продавці Зінаїді Олексіївні.
– От би й добре… – шепотіла та, приховуючи посмішку. – Давно вже пора. У розквіті сил.
– Сашко, підіть-но разом з Наталкою прогуляйтеся до нашого будинку, принесіть мій термос. Я на столі його забула… І налий свіжого чаю туди, якщо той уже охолов… І Наталю пригости чаєм. А я поки що за двох поторгую. Подивлюся за товаром … – попросила баба Зіна онука і відпустила Наталку.
Через пів години вони принесли бабусі чай.
– Ой, який будинок у вас гарний! Затишний, великий, а як чисто… – сказала Наталя. – Чимось на наш схожий… Тепер ви до нас у гості приїжджайте. Обов’язково. Сашко, ходімо в ліс по гриби. У нас їх повно! – усміхалася Наталя.
– Приїду, чого ж ні? – сказав Сашко.
А бабуся схвалила:
– Правильно, заразом по будівництву подивишся в них, може щось треба.
Дружба з Наталкою зав’язалася швидко. Сашко немов плечі розправив, бо бачив, відчував, що подобається він красуні Наталці, що дивиться вона на нього по-особливому, не так як на решту…
Не міг він чекати на вихідні, коли вони зустрічалися на базарі. Почав їздити і по буднях до дівчини в село. У Наталі були ще дві молодші сестрички, і хороші батьки, які прийняли Сашка, як рідного.
Тому ніхто ні з сільських сусідів Наталі, ні з міських приятелів Зінаїди Олексіївни не здивувався, що молоді почали готуватися до весілля. Восени, як і годиться, коли врожай був здебільшого зібраний, відгуляли весілля в селі.
А приїхали жити молодята у міський будинок.
– Що, Олексіївно, тепер молоді житимуть під твоїм крилом? – запитували сусіди бабу Зіну.
– Це я в них під крилом… – відповідала Зінаїда Олексіївна і з сумом додавала: – Ох, дочко моя, дочко… І де ти пропала? От і син твій у люди вийшов, одружився. Дівчина хороша, не балувана, йому дісталася…
Зінаїда Олексіївна не згадувала свою доньку при внуку.
Не хотіла, щоб внук переживав. Бо ж Сашко й не пам’ятав свою матір. Йому матір’ю завжди була баба Зіна.
І тепер вона намагалася тільки радіти за Сашка та Наталю, які вони працьовиті, як люблять один одного…
Народила Наталя двох синів погодок. На той час баба Зіна перестала працювати на городі і присвятила себе онукам. А це також була велика допомога!
Наталя після декретних відпусток почала працювати бухгалтеркою, а Сашко так і вів своє господарство, і був незамінним майстром на районі.
Бабу Зіну внук і невістка поважали і любили.
І прожила вона довге життя, до дев’яноста з хвостиком років, сидячи під вікнами на лавці, і дивлячись, як ідуть городяни у вихідний на базар, кивають їй на знак вітання…
