Віра познайомилася з Кирилом на вулиці.
Вона поспішала, але світлофор ніяк не хотів перемикатися.
Віра подивилася на всі боки.
Між машинами утворився проміжок, вона вирішила, що встигне перебігти і кинулась на інший бік дороги.
В цей час через поворот вискочив автомобіль, водій якого теж поспішав.
Зʼявилося жовте світло, і водій додав газу. Здавалося, машина і жінка, що бігла їй навперейми, неминуче мали зустрітися.
Але водій автомобіля встиг натиснути на гальма і вивернути кермо.
Завдяки щасливому випадку нічого поганого не трапилося.
Увімкнулося червоне світло, і транспортний потік застиг на місці.
Від звуку гальм Віра встала на дорозі, як вкопана, заплющивши очі. Але крім нього почула голос водія, що вийшов зі своєї машини.
– Ти що робиш?! Секунду зачекати не могла?
Віра розплющила очі і побачила перед собою чоловіка років сорока.
– Заради Бога, вибачте, – Віра молитовно склала перед собою долоні. – Розумієте, у сина змагання він образився б на мене, якби я не встигла. Він так готувався… Я й так уже спізнилася. Начальник не дозволив піти раніше. Я маю встигнути на його виступ. Кожна секунда дорога, – заторохтіла Віра і раптом зупинилася.
Водій уважно слухав її. Переставши галасувати, він перетворився на досить гарного і приємного чоловіка. Віра зніяковіла.
Світлофор знову блимнув, і машини рушили з місця. Чоловік взяв Віру і відвів на тротуар.
– У спортивний клуб поспішали? – спитав він уже спокійніше.
– Так. Звідки ви знаєте? – запитала Віра, яка вже почала відходити від переживань.
– Ви самі сказали, що на змагання поспішаєте. Сідайте в машину, я підвезу вас.
– Ой, ну що ви… – почала відмовлятися Віра.
– Сідайте! – гукнув до неї чоловік.
Віра подріботіла до машини. Через три хвилини вона вже стояла перед входом у клуб. Чоловік також вийшов.
– Ой, я сама дійду, не треба… – залепетала Віра.
– До чого тут ви?
– Тату! – до чоловіка кинулася дівчинка-підліток із рюкзаком за плечима.
Вони обійнялися, потім сіли в машину. Віра, як заворожена, дивилася на них. Нарешті вона схаменулась і кинулася до входу в будівлю.
Отак вони з Кирилом і познайомилися. Іноді з випадкової зустрічі і дорожньої пригоди народжується кохання.
Віра встигла побачити виступ сина. Вона зайшла у залу якраз, коли оголосили їх із партнером вихід. Він посів третє місце.
– Ну що, в кафе? Відзначимо твою перемогу? – запитала Віра, коли Дмитро вийшов з роздягальні.
– Я ж не переміг. Тільки третє місце, – невдоволено зауважив він.
– Тільки третє, – повторила Віра. – Ну, ти даєш. Скільки хлопців брало участь у змаганні? А перемогли лише троє, і ти серед них. Я пишаюся тобою. Наступного разу ти обов’язково станеш першим, – підбадьорила сина Віра. – Хвилювався?
– Трохи. Поїдемо додому. Я втомився. Думав, ти не прийдеш.
…Через три дні Віра знову побачила чоловіка біля спортивного клубу.
– Ви? Знову по дочку приїхали?
– Мене Кирило звуть. Ні, не по дочку. У неї заняття дві години тому скінчилися. Я, власне, на вас чекав, – він на мить замʼявся. – Хотів дізнатися, як ваш син, переміг? Ви встигли?
– Так, дякуючи вам. Він третє місце зайняв.
– Чудово! Значить, недаремно ви ризикували, – вони дружно засміялися.
До них підійшов хлопчик.
– Ваш син? – спитав Кирило.
– Так, Дмитро. А це Кирило…
– Без по-батькові можна. Просто Кирило, – чоловік простягнув руку.
Дмитро простягнув свою, і Кирило міцно потис її.
Зупинившись біля будинку Віри, Кирило запропонував сходити на вихідних на змагання дорослих спортсменів.
– Правда? Мамо, ходімо, – зрадів Дмитро.
– Отже, домовились? – Кирило з надією глянув на Віру.
– Я не велика любителька, – знизала плечима вона.
– Ось моя візитівка. Записуйте номер у телефон, щоб бачили, що це я дзвоню.
– А я не маю візитівки, – Віра дістала із сумочки телефон, набрала номер, вказаний на картці.
– Дякую, збережу, – скидаючи виклик, сказав Кирило.
– Це хто, мамо? – запитав Дмитро, коли вони піднімалися сходами на свій поверх.
– А пам’ятаєш, я на змагання до тебе приходила? Запізнювалася. Він підвіз мене, правда перед цим мало не зачепив на переході, – відповіла Віра.
– Ти нічого такого не казала.
– Ну не зачепив же ж. Натомість я встигла і була свідком твоєї перемоги, – весело сказала Віра.
Вони з Кирилом почали зустрічатись. Все частіше Віра затримувалася після роботи, а в дні тренувань вони разом із Кирилом зустрічали Дмитра біля будівлі клубу.
– Мамо, він що, закохався у тебе? – якось спитав Дмитро.
– А що, в мене не можна закохатися? Я стара чи негарна?
– Ні. Навіть дуже гарна.
– Добре, що ти це розумієш. Мені тридцять дві. Для тебе я мама, а для інших молода симпатична жінка. А ти проти?
– Ні. Він тобі також подобається?
– Ну… Так, – Віра трохи почервоніла.
– А його дочка тепер буде моєю сестрою? – поцікавився Дмитро.
– Рано про це говорити. Давай не загадувати наперед. А ти не хочеш, щоб у тебе була сестра? – ніяково запитала Віра.
– Не знаю, – чесно зізнався Дмитро.
Він не пам’ятав свого батька. Той пішов від них з мамою, коли Дмитру було всього два з половиною роки.
Йому завжди хотілося, щоб був і батько. Найбільше його зачіпало, коли хлопчаки хвалилися новими телефонами чи планшетами.
– Тато подарував, – говорили вони.
І Дмитро заздрив. Не подарункам, а тому, що у них були батьки. У мами не допитаєшся нового телефону. Вічно немає грошей…
Коли на день народження Кирило подарував Дмитру новий крутий телефон, він зрадів і перестав ставитися до нього насторожено. У них встановилися дружні стосунки.
Через три місяці Кирило зробив Вірі пропозицію і запропонував переїхати до нього.
– Досить ховатися. Ми дорослі люди.
– А ми не поспішаємо? Син усе розуміє. Зустрічатися це одне, а жити разом – це зовсім інше. Та й твоя дружина може повернутись, – засумнівалася Віра.
– Ми вже говорили про це. Ти пробачила б чоловіка, якби він повернувся? От і я не можу. Закохалася в багатія, забрала доньку і пішла до нього. І зауваж – сама.
А коли вона набридла йому, то залишилася біля розбитого корита.
Тепер намагається повернутись, донькою маніпулює. Почнемо з того, що вона могла б трохи раніше подумати про дочку, залишаючи її без батька. І давай не говоритимемо на цю тему. Мені вистачає матері. Дістає регулярно. Я тебе люблю.
Віра не одразу, але погодилася переїхати до Кирила. Довелося перевести Дмитра до іншої школи, ближче до дому, щоб не їздити через все місто.
– А як же ж друзі? – плакався Дмитро.
– З друзями можна бачитися на вихідних.
– Гаразд, – без ентузіазму сказав син.
Віра ростила сина сама і давно ніде не була. Вони планували влітку поїхати на море. Кирило усі витрати брав на себе.
Але він платив аліменти, причому набагато більше, аніж потрібно.
Його мама постійно була якась слаба. Він оплачував їй ліки, давав гроші на санаторії, щоб не чекати на безкоштовні путівки.
А ще витрачався на них із Дмитром.
І Віра почала відкладати на літню відпустку. Додавав і Кирило у скарбничку.
Перед Новим роком Віра отримала премію і вирішила її відкласти.
Вдома вона відкрила скриньку і… Ахнула!
Грошей у ній не було!
Хто міг їх узяти?
Чужі у них вдома рідко з’являлися. Виходить, взяти гроші могли лише Дмитро чи Кирило. Але Кирилу навіщо? Він добре заробляє. Тоді виходить, Дмитро?
Віра нервово ходила по кімнаті, чекаючи сина зі школи. А раптом він влип у якусь історію?
До повернення Дмитра зі школи Віра добряче накрутила себе.
І одразу запитала про гроші.
– Які гроші? Ти про що?
– Я відкладала на відпустку. Тепер гроші зникли.
– Я навіть не знав, де вони лежали. Я не брав. Ти мені не віриш? – з відчаєм спитав Дмитро.
– Не знаю. Хтось узяв їх?
– Чому ти одразу на мене подумала? Може, це Кирило взяв. Чи ти переховала і забула? Я можу збрехати про двійку, про порвані джинси, але я ніколи не взяв би грошей. Якщо ти так думаєш про мене, якщо вони тобі дорожчі за мене… – Дмитро кинувся у коридор.
– Дмитро! – Віра побігла за сином.
Але він одягнув кросівки, схопив з вішалки куртку і вибіг з квартири. Віра почула дріботіння квапливих кроків сходами.
– Дмитре, повернися! – внизу гримнули вхідні двері.
– Що я наробила? – Віра почала одягатися, щоб наздогнати Дмитра.
І тут зайшов Кирило.
– Ти куди зібралася?
– Дмитро втік. Кирило, я таке наробила…
– Та що сталося?
– Потім, я маю його наздогнати… – Віра вибігла на майданчик.
– Я з тобою, – Кирило зачинив двері квартири і побіг за нею.
Вони на машині об’їздили всі двори та зупинки.
– Де він? Аби тільки дурниць не наробив, – благала Віра.
– Куди він міг піти? До друзів із минулої школи? Подзвони їм, – запропонував Кирило.
– Я сказала, що він взяв гроші. Що я наробила. Я не хотіла… Я так засмутилася. Тоді хто? Хто взяв гроші? Ти?
– Я б тобі сказав, якби мені потрібні були гроші, – Кирило напружено замислився.
– Ти знаєш, хто це міг зробити? – запитала Віра.
– Мама має ключі від моєї квартири, – нарешті сказав Кирило.
– Але… Я не розумію, – задумалася Віра.
– Дивись. Он він! – гукнув Кирило.
Віра побачила сина, який намагався сховатися від світла фар. Кирило різко зупинив машину і кинувся наздоганяти хлопчика.
– Дмитро! Стривай! Ми знаємо, що це не ти взяв гроші! – гукнув він.
Дмитро зупинився.
– Це не ти. Ходімо додому,— говорив Кирило, наближаючись до хлопчика.
– А хто?
– Не має значення. На маму не ображайся. Вона розгубилася, не впоралася з емоціями.
– Вибач мені, синку, – Віра обійняла Дмитра.
– Тиждень тому я повернувся зі школи додому. Мені здалося, що у нас хтось був, – сказав Дмитро вже в машині.
– Чому ти так вирішив? – спитав Кирило.
– Я брав уранці футболку, у шафі все зовсім не так лежало. Не знаю. Я подумав, що хтось із вас заходив додому вдень.
Кирило зупинив машину біля їхнього під’їзду.
– Гаразд, ви йдіть додому, а мені треба ще в одне місце заїхати, – сказав він.
– Не треба, Кириле, – спробувала втримати його Віра.
– Я швидко.
Поліна Матвіївна відчинила двері і здивувалася, побачивши на порозі сина.
– Міг би й попередити, що приїдеш, – з докором сказала вона. – Як у тебе з’явилася ця жінка, ти став рідкісним гостем у мене. – Поліна Матвіївна розвернулася, пішла у кімнату і сіла на диван.
– Мамо, тиждень тому ти приходила до мене, коли нас не було вдома? В нас зникли гроші.
– Он як? І ти вважаєш, що рідна мати могла їх взяти? А ця твоя? Поки її не було, у тебе не зникали гроші, – спокійно відповіла Поліна Матвіївна.
– Мамо, її звуть Віра. Пора б запам’ятати. То приходила ти чи ні? Від твоєї відповіді багато що залежить. Дмитро втік був.
– Ось і відповідь. Втік, значить, винен. Витратить гроші і повернеться. Нікуди не дінеться. Цього й слід було очікувати, – з єхидною усмішкою сказала Поліна Матвіївна.
– Не міг він узяти. Ми знайшли його. Він сказав, що…
– Ну, знаєш. А я, значить, могла?
– До речі, мамо, звідки у тебе новий диван? Два тижні тому його не було. Звідки гроші? – Кирило підійшов до шафи і відкрив дверцята.
Поліна Матвіївна швидко підбігла до нього.
– Що ти собі дозволяєш? – обурено почала вона.
– Дивись, у тебе і шуба нова. Тільки не кажи, що назбирала з пенсії.
– Це Карина подарувала, – сказала жінка.
– Так? Карина ніколи не вирізнялася щедрістю. Вона завжди купувала собі короткі кожушки, щоб не псувати хутро в машині. То де в тебе гроші?
– Ой, мені недобре, – сказала Поліна Матвіївна слабким голосом, наче всередині її зменшили звук.
Вона притиснула долоню правої руки до грудей і повільно пішла до дивану.
– Ох, мамо, мамо. Ти погана актриса. Тепер за сценарієм тобі треба закотити очі і сказати, що ти йдеш від нас… Може, обійдемося без вистави? Зізнайся. Я не вимагатиму повернути гроші, тим більше, що ти їх уже витратила. Просто хочу дати шанс зберегти повагу до тебе.
– Не забувай. Я мати, я народила тебе, виростила … – забувши, що їй недобре, вигукнула Поліна Матвіївна.
– Це не дає тобі права брехати, брати чуже і руйнувати моє життя, яке ти подарувала мені, мамо. Досить показувати із себе незрозуміло що. Не очікував я від тебе. Коли гроші брала, серце не було слабе? Через тебе внук мало не втік.
– У мене одна внучка, Даринка. А це… Чужа дитина. Не хочу нічого чути про нього.
– Це дитина жінки, яку я кохаю.
– Карина любить тебе. Вона усвідомила помилку. Вибач її, хай усе буде як раніше. Ця жінка…
– Мамо. Про що ти говориш? Як раніше вже не буде, – зупинив матір Кирило. – Від дочки я не відмовляюсь. Вона й так отримує все, що захоче. Ти мене дивуєш, мамо. Ти когось захищаєш?
А-а-а я зрозумів. Ти ніколи не додумалася б до такого. Це Карина тебе підбурила.
Ви розраховували, що ми розлучимося, правда?
Але ви не розрахували, що Віра може помітити пропажу першою.
Вона подумала про сина. А ви не подумали, що могла статися лихо? Мамо, що з тобою? Ти ніколи не була такою!
Кирило попрямував у коридор.
– Синку!
Кирило навіть не озирнувся. Він дістав із сумочки матері ключі від своєї квартири і повернувся в кімнату.
– Ключі я забираю, щоб у тебе не було спокус ще раз зробити подібне. Але ти більше не отримаєш від мене жодної копійки.
– Синку…
– Прощавай, мамо.
Віра чекала на Кирила, не лягала спати.
– Ну що? То це твоя мати взяла гроші? – спитала вона, коли Кирило повернувся.
– Так. Карина її підмовила. Хотіли нас посварити. Вони розраховували, що це я виявлю пропажу і скажу, що це ти.
– Кирило, може, ми рано…
– Все нормально. Я забрав у неї ключі, вона більше не прийде. Як Дмитро?
– Я поговорила з ним. Все гаразд…
…Матері часто ревнують своїх синів.
Нехай перша невістка не подобалася, але краще вона, аніж якась мати-одиначка!
Хіба може бути син щасливий із нею? Мати ж знає, що краще для її синочка!
Для неї він завжди залишиться слухняною дитиною. Її сліпа любов і віра, що вона все робить правильно, могла наробити лиха.
Бо ж так легко зруйнувати чуже життя, навіть свого сина.
Обман – це шлях, який веде тільки до самотності й розчарування.
Брехня руйнує довіру, а без довіри неможливі здорові й щасливі стосунки…
