Життя складне і часом несправедливе. Але іноді підносить такі сюрпризи, які наповнюють його новим змістом. Дають шанс виправити помилки минулого і зрозуміти цінності життя, стати кращими, ніж були раніше.
Петро Захарович поховав дружину вісім років тому, і з того часу не одружився.
Спочатку жили удвох із сином Артемом у великому двоповерховому будинку, де все було облаштовано й доглянуто, затишно, все було обходжено руками дружини Каті.
Але пішла вона, залишивши чоловіка із сином…
З того часу Петро Захарович у будинку не переставляв меблі, все було так, як при Каті. Тільки з сином намагалися підтримувати чистоту.
Артем закінчив школу і вступив в інститут. Був хорошим хлопцем, дівчата так і клеїлися до нього ще в школі, а він був і не проти.
– Артеме, якось неправильно ти поводишся з дівчатами, – казав йому батько. – Дивись принесе тобі якась дитину. Отоді й зрозумієш, доведеться одружитися.
В інституті те саме. Коли син вступив на навчання й поїхав до іншого міста, Петро Захарович залишився сам. Але з жінками зустрічатися не поспішав, мабуть не міг забути кохану дружину Катю, у них справді було велике кохання. Таке буває не часто у житті.
До Петра приїхав колишній однокласник і друг Олег. Вони стояли на подвірʼї, смажили шашлики й розмовляли.
– Як твій син? Як твої справи? – запитував Олег друга.
– Справи нормально, йдуть угору. Артем – моя права рука, після закінчення інституту допомагає мені, тільки ось ніяк не одружиться. Щодо цього він не в мене, – сміявся Петро. – Наступного року планую розширити бізнес. Ну а ти як?
– А в мене теж все гаразд, ти знаєш, я фермер, багато чого навчився. Мені цікаво.
А ще одружився, я ж з Іриною розійшовся, ти в курсі. Тепер дружина в мене молода, чи не на двадцять років молодша за мене.
Правда з донькою тепер не можу порозумітися. Свариться вона, хоч і сама заміжня, не подобається їй, що дружина в мене молода. Ну та гаразд, може все скінчиться згодом, – розповідав Олег. – У тебе ось Каті не стало давно, а ти все самотній, настав час і одружуватися, без дружини складно.
– Ні, Олеже. Поки що не планую. Жінок, звичайно, багато вільних, і жіночою увагою я не обділений, сам знаєш. Навіть далеко ходити не треба, в офісі я маю гарних жінок. Але поки не планую мати сім’ю, – пояснював Петро Захарович другу.
Поруч по сусідству з ним жила Маргарита, вродлива жінка, три роки тому поховала чоловіка, живе одна. Донька одружена. Петро Захарович спілкується з нею, і наче вона трохи хвилює його, але вона себе тримає строго, як і треба вдові.
Жодних натяків на флірт може по-сусідськи пригостити пиріжками або яблуками з саду.
Вони обмінялися номерами телефонів.
Запропонував сусід:
– Маргарито, давай обміняємося номерами, живемо одинаками, мало що може статися. Якщо довго не побачимось, зідзвонимося.
– Точно, Петре Захаровичу, життя така складна штука! – погодилася сусідка…
…Провів він Олега й завалився спати після шашликів та біленької, правда обидва хильнули трохи.
Наступного дня, коли він під’їхав до свого будинку, то побачив молоду дівчину. Вийшовши з машини, спитав:
– Ви до Артема? Так він тут у селі не живе. До міста жити переїхав.
– А я знаю, Петре Захаровичу, я до вас, – сказала ніжним голосом дівчина. – Моє ім’я Віра.
– До мене? Цікаво…
А вона раптом простягла фото, на якому була маленька дівчинка.
– Хто це? – здивовано запитав Петро, не розуміючи, що відбувається.
– А це ваша внучка – Іра, їй чотири рочки.
– Так Віро, зачекайте… Не морочте мені голову, розбирайтеся з Артемом сама!
Він закрив хвіртку і зайшов у хату.
Пів року тому вже приїжджала одна така, навіть дитину привезла з собою, а коли зробили тест, виявилося, що обманула. Тепер він не довіряв дівчатам. Зайшовши в будинок, він бурчав:
– Ех, синку, скільки таких дівчат ще ходитиме до мене? Завтра я з ним поговорю серйозно, нехай одружиться нарешті…
Через деякий час Петро вийшов на подвір’я погодувати Джека, свого песика, і раптом побачив у хвіртці файлик з документами. А в ньому фото дівчинки і ще якісь папери. Він зайшов у хату і поклав на верхню полицю у кімнаті цей файлик:
– Гаразд пізніше подивлюся, ну що я там можу знайти цікавого?
За справами й роботою він забув про дівчину і той файл. Із сином звісно ж поговорив, але той, як завжди віджартовувався…
…Минуло близько року. Петро Захарович був на роботі, як раптом задзвенів телефон.
Він відповів:
– Слухаю… Як?! Не може бути, коли?! – він натиснув кнопку, зайшла секретарка і побачивши блідого начальника, швидко налила йому води.
Велике горе сталося в Петра.
Не стало його єдиного сина. Ішов сильний дощ, Артем повертався із сусіднього міста машиною, був у відрядженні.
Опинився син на узбіччі…
Як пройшли поминки, Петро Захарович пам’ятав невиразно, знав тільки, що Олег усе взяв на себе і поряд бачив Маргариту, вона постійно давала йому води в чашці і якісь пігулки.
Але все-таки після поминок потрапив він до лікарні. Довелося лягти. Серце.
У лікарні його часто відвідував Олег, і майже завжди була Маргарита.
– Джека я годую, він мене знає, тому їсть мою їжу. А взагалі він сумує за господарем, видно по його очах, – розповідала сусідка. – За будинком вашим доглядаю, та й Олег часто заїжджає. Тож не переживайте хоч за це, – заспокоювала вона його.
Розуміла, що втрата сина – це дуже важко, і змиритися з цим буває непросто.
Якось Петро Захарович навіть розплакався, Маргарита не очікувала, а він сказав:
– Рито, я ж більше не маю нікого, один я. Треба було, щоб мене не стало, був би зараз поряд із моїми рідними…
– Петре Захаровичу, так казати не можна! Коли Господь дав вам життя, залишив тут на землі, значить є сенс.
– Спасибі тобі Рито, і ти зі мною спілкуйся на “ти”, мені так легше. Не йди Рито, я один тут не витримаю. Я потім все тобі оплачу.
– Ну про що ти, ми ж сусіди, яка оплата?! Я відпустку взяла на роботі, тож не хвилюйся, – відповіла Маргарита.
Щодня відвідувала Маргарита свого сусіда, привозила домашню їжу, пиріжки. Вона й сама не помітила, як почала себе ловити на думці, що Петро їй подобається.
Того дня він сказав їй:
– Слухай, Рито, зайди до хати і там на верхній полиці лежать документи у файлі, мені вони дуже потрібні. Чомусь я про них забув…
Наступного дня Маргарита принесла йому файл, який залишила дівчина Віра.
Він довго вивчав документи і побачив тест, у якому ясно говорилося, що дівчинка Іра – дочка Артема.
Там були ксерокопії документів, які б підтверджували, що вона його рідна внучка. А ще документи, що підтверджували, що Віра дуже слаба. Він повернувся до Маргарити.
– Можна, я тебе ще попрошу про дуже важливу для мене справу. Можеш з’їздити на цю адресу і покликати до мене цю жінку.
Маргарита, звісно, погодилася, але щось трохи схвилювало її. Вона тут доглядає його, а він викликає іншу… Але через дві години Маргарита повернулася.
– А де ж Віра? Мабуть, образилась, не захотіла приїхати?
– Віри не стало, – тихо відповіла вона. – Мені її сусідка сказала, а донька у дитбудинку.
– Як не стало?! Як це? Мені треба скоріше виписатися, я мушу відвідати дівчинку.
– Тобі не можна хвилюватися, Петре.
– Господи, як же ж я неправильно вчинив, я мав їм допомогти…
– Лікар тебе не відпустить. Навіщо ця терміновість? Та й дівчинці все одно не повернути її матір.
– Рито, ти не розумієш, Іра – моя внучка, рідна. Вона дочка Артема, ось тут усі документи. А я тоді не повірив Вірі і про документи забув. Артем не визнав її своєю донькою. А Віра приходила до мене по допомогу, а я…
– Внучка? – здивувалася Маргарита.
– Так, точно, Іра – моя внучка. Рито, знайди її, будь ласка, поки я тут лежу.
Маргарита кивнула головою, вона допоможе, але одразу запитала:
– Тепер зрозумів, чому тебе Господь залишив на землі? У тебе є внучка і її треба виховувати…
Петро Захарович хитав головою, говорити не зміг через сльози…
…Поки він лежав у лікарні, Маргарита знайшла дитбудинок, де жила Іра.
Переговорила з директором, дізналася, як оформити опіку над дівчинкою. А потім попросила познайомити її з нею. Іра якось одразу заговорила з Ритою, обидві порозумілися. Іра навіть розповіла Маргариті про свою мрію.
– Я обіцяла мамі, що знайду дідуся, коли виросту. Адже про нього треба буде дбати, він буде старенький.
Маргарита посміхалася, пригортала до себе гарненьку дівчинку, подобалася їй Іра з серйозними розмовами, незважаючи на те, що їй близько п’яти років.
Маргарита розповіла Петру, що знайшла його внучку. Але не розповідала, що почала часто відвідувати її, привозила подарунки, вони подружилися.
Настав час. Петро Захарович з Маргаритою приїхали в дитбудинок, дивилися, як Іра гралася з дітьми, дбайливо доглядала маленьких, іграшки їм подавала, якщо ті впускали їх.
Іра спочатку не бачила їх, але, підвівши голову, уважно подивилася і кинулася до Маргарити. Петро Захарович здивувався, як дівчинка підбігла до сусідки, і вони обійнялися.
– А це твій дідусь, Іро, – сказала вона дівчинці. – Ти ж його хотіла знайти, коли виростеш. А виявилось, що він знайшов тебе.
Іра підвела очі, а Петро сів:
– Ну привіт, внучко, Я наче твій дідусь, – трохи збентежено сказав він. – Ти поїдеш до мене жити?
– А ви справді мій дідусь і цього хочете, ви ще молодий, – якось по-дорослому спитала дівчинка.
– Чесне слово, я твій дідусь, але я потім постарію, коли ти виростеш, – усміхався він і пригонув до себе рідну внучку.
Після оформлення всіх документів, нарешті Іра переїхала жити до дідуся.
Як же ж вона раділа!
Бігала по хаті, зазирала в кожен куточок, у дворі теж все перевірила і подружилася з Джеком.
– Дідусю, а тітка Рита коли до нас прийде? Вона також з нами житиме? – питала Іра.
– А ось зараз ми з тобою підемо до неї і запитаємо, чи хоче вона з нами жити, – радісно сказав Петро Захарович.
Він давно вже вирішив зробити пропозицію своїй сусідці.
– Прямо з порога Іра заявила:
– Тітко Рито, а ми за тобою! Ти згодна з нами жити? Ми будемо сім’єю!
Маргарита почервоніла і засміялася:
– Звичайно згодна, ось уже й речі збираю…
Так і живуть Петро з Маргаритою щасливо, а Іра росте слухняною дівчинкою та помічницею.
Від Маргарити не відходить, допомагає по господарству.
А з дідусем на подвірʼї теж займається справами, у них багато роботи – нагодувати Джека, курей, іноді розпалити мангал, щоб посмажити шашлики.
Та чи ж мало всіляких справ є у діда з його улюбленою внучкою!
