Життєві історії

Борис застиг із чашкою кави в руці. Марина випустила спиці для вʼязання, і вони опинилися на підлозі. – Що-о?! – вигукнув Борис, і скочив з крісла. – Борюсику, сядь! – Марина взялася за серце. – Господи, я не готова бути бабусею! Їхня донька Аліса спостерігала за метушнею батьків із легкою усмішкою. Борис нервово ходив по вітальні, бурмочучи щось на кшталт: «зовсім вже» і «якийсь пройдисвіт». Марина то хапалася за голову, то бігла на кухню по валерʼянку. – А може… – сказала Аліса з хитрою посмішкою. – Ви візьмете малюка на виховання? Марина застигла. Борис зупинився на півкроці. У кімнаті запала тиша, а потім сталося несподіване

Борис застиг із чашкою кави в руці.

Марина випустила спиці для вʼязання, і вони опинилися на підлозі.

– Що?! – вигукнув Борис, і скочив з крісла.

– Борюсику, сядь! – Марина взялася за серце. – Господи, я не готова бути бабусею!

Аліса спостерігала за метушнею батьків із легкою усмішкою.

Борис нервово ходив по вітальні, бурмочучи щось на кшталт «зовсім вже» і «якийсь пройдисвіт».

Марина то хапалася за голову, то бігла на кухню по валерʼянку.

– А може… – сказала Аліса з хитрою посмішкою. – Ви візьмете малюка на виховання?

Марина застигла.

Борис зупинився на півкроці.

У кімнаті запала тиша, а потім сталося несподіване…

– Ах ти, маленька жартівниця! – розсміялася Марина.

Напруга спала, але тут пролунав дзвінок у двері.

– Це Олег! – засяяла Аліса.
Борис відчинив двері і побачив високого хлопця в потертому піджаку, з розпатланим рудим волоссям і окулярами в товстій оправі.

– Здрастуйте! – сказав Олег, червоніючи до коріння волосся.

…Дві години по тому.

– Знаєш, Марино, – задумливо сказав Борис, коли молоді пішли. – А хлопець цей непоганий. Програміст, своя квартира, батьків поважає…

– І очі добрі, – зітхнула Марина. – От тільки окуляри ці негарні…

Через тиждень сім’я вирушила знайомитися з батьками Олега.

Його мама Надія Петрівна працювала десь в якомусь архіві, а батько Михайло Степанович викладав фізику в школі.

Бабуся Олега, Софія Павлівна виявилася справжнім генералом у спідниці!

– Так, молодь, – командувала вона за столом, заставленим смаколиками. – Весілля гуляємо через місяць. Жодних заперечень!

– Софіє Павлівно, може все-таки… – почала Марина.

– Я сказала – через місяць! – заявила бабуся, стукнувши долонею по столу.

Усі розсміялися, але тут у квартиру зайшов дідусь Аліси – Григорій Олександрович із дружиною Вірою Миколаївною.

– Що тут у нас? Правнуків чекаємо? – запитав він.

– Тато, ну навіщо це зараз?.. – зніяковів Борис.

– А для того! – сміявся Григорій Олександрович.

17 років по тому…

– Мамо, тату… – почала Софія, дочка Аліси й Олега. – Я маю вам дещо сказати.

– Тільки не кажи, що ти… – ахнула Аліса і недоговорила.

– Так! Я виходжу заміж за Дмитра! – і вона показала на хлопця з яскраво-синім волоссям.

– Здрастуйте, – ніяково помахав рукою Дмитро. – Я… Цей… Програміст.

– Знову програміст! – сплеснула руками Аліса.

– І що? – посміхнувся Олег.

Борис, тепер уже дідусь, тільки рукою махнув:

– Головне, щоб людина хороша була. А волосся… Це діло таке.

– Ох, Борюсику, – зітхнула Марина. – А пам’ятаєш, як ти сам реагував 17 років тому?

– Пам’ятаю-пам’ятаю, – усміхнувся Борис. – Але тепер я мудрішим став. Життя воно таке – вічний кругообіг. І кожне покоління проходить свій шлях.

Коло замкнулося. Нове покоління починало свій шлях, а старші… Що ж, вони просто посміхалися, згадуючи себе в їхньому віці.

– Так, весілля гуляємо через місяць! І ніяких заперечень!

– Буде зроблено, пане генерале! – жартівливо сказав Дмитро, і всі засміялися.

…Через два тижні після оголошення про весілля Софії.

– Мамо, а як ви з татом познайомилися? – запитала Софія, допомагаючи Алісі готувати вечерю.

– О, це була ціла історія! – розсміялася Аліса, нарізаючи овочі. – Уявляєш, твій тато тоді працював над якимось секретним проєктом…

– Не таким вже й секретним, – пролунав голос Олега з вітальні. – Просто сайт для банку робив!

– Так-так, звісно, – підморгнула Аліса доньці. – А я тоді була стажеркою у цьому банку. І ось заходжу я якось у серверну…

– Куди ти не мала заходити! – знову вліз Олег.

– …А там сидить таке диво в розтягнутому светрі, кудлате, в окулярах, і щось бурмоче собі під ніс, – продовжувала Аліса, ігноруючи чоловіка.

– Я код налагоджував!

– І тут я кажу: «Вибачте, у мене електронна пошта не працює». А він як підскочить! Ледве ноутбук не впустив!

Софія хмикнула: – Прямо як Дмитро минулого тижня, коли я його з бабусею Мариною знайомила!

– До речі про бабусю, – схаменулась Аліса. – Вона дзвонила, сказала, що сукня твоя готова. Завтра на примірку йти.

У цей момент у кухню зазирнув Олег:

– А пам’ятаєш, як твоя мама сукню вибирала? Три салони об’їздили!

– Зате яку гарну вибрали! – мрійливо сказала Аліса. – Жаль тільки, що…

– Що? – зацікавилася Софія.

– Що через місяць вона вже не застібалася, – закінчив Олег, обіймаючи дружину. Ти ось, Софійко, теж скоро зрозумієш – айтішники вони такі.

– Ми теж чекаємо на поповнення, – раптом видала Софія і закрила очі.

У кухні запала тиша, яка порушувалась тільки тихим шипінням сковорідки.

– Так, – першою схаменулась Аліса. – Олег, дзвони батькам. Софія, марш до телефону – дзвони бабусі Марині. А я… Я піду валерʼянки вип’ю…

– І все-таки, – задумливо сказав Олег, дивлячись услід дружині. – Історія повторюється. Тільки цього разу ми з іншого боку барикад.

…Вечір того ж дня, велика сімейна зустріч.

– Так-так-так! – сказала Софія Павлівна, сидячи на чолі столу. – Значить, праправнука чекаємо?–

– Або праправнучку, – несміливо вставив Дмитро, але під строгим поглядом майбутньої прабабусі знітився.

– Боже мій! – голосила Марина. – Я ж тільки звикла бути бабусею, а тут уже прабабусею стаю!

– А ти думала! – посміхнувся Борис. – Життя – воно така штука… Вертиться швидше каруселі!

– Так, молоді, – раптом серйозно сказала Софія Павлівна. – А жити ви де збираєтеся?

– Ну… Ми думали… – почав Дмитро.

– Нічого ви не думали! – сказала прабабуся. – У мене трикімнатна квартира пустує. Ось там і житимете!

– Мамо! – спробував заперечити Михайло Степанович, батько Олега. – Може, хай самі вирішать?

– Що тут вирішувати? – Софія Павлівна стукнула по столу чайною ложечкою. – У їхньому віці ми взагалі у гуртожитку жили! А тут окрема квартира!

– Софія Павлівна права, – несподівано підтримала Віра Миколаївна. – Молодим треба допомагати!

– А весілля… – почала була Аліса.

– Через два тижні! – хором сказали всі присутні і засміялися.

Дмитро нахилився до Софії і прошепотів: – У тебе приголомшлива сім’я!

– Це тепер і твоя сім’я, – усміхнулася вона у відповідь.

– Так, а тепер головне питання! – сказав Григорій Олександрович. – Дмитре, синку, а волосся ж до весілля ти перефарбуєш?

У кімнаті запала тиша. Усі затамували подих.

– Знаєте, – спокійно відповів Дмитро. – Я думаю, синій – чудовий колір для весільних фотографій. До того ж, це мій фірмовий стиль у компанії. Всі клієнти мене так знають.

– Ось це характер! – несподівано схвалила Софія Павлівна. – Не прогинається під думку інших! Далеко піде!

…Ранок перед весіллям.

– Мамо, я так хвилююся, – Софія крутилася перед дзеркалом у весільній сукні. – А раптом щось піде не так?

– Люба, – Аліса поправляла дочці фату. – На моєму весіллі твій тато впустив обручку, і вона закотилася під рояль! Уявляєш?

– І що ви робили?

– Твій дідусь Борис, у костюмі й метелику, поліз під цей рояль! А бабуся Софія Павлівна командувала: «Лівіше! Правіше! Бачу блищить – там воно!»

В кімнату зазирнула Марина:

– Дівчатка, ви готові? Машини вже під’їхали!

– Почекай, мамо, – Аліса дістала старовинну брошку. – От, Софійко. Це передається в нашій родині вже чотири покоління. Тепер твоя черга.

– Ой, а це не та брошка, про яку прабабуся розповідала? Яку прадід привіз?

– Вона, – кивнула Марина, розплакавшись. – Я в ній виходила заміж, потім твоя мама.

– Так, досить сліз! – у кімнату рішуче зайшла Софія Павлівна. – Бігом у машини! І щоб через годину всі були у ЗАГСі!

– Буде зроблено, пане генерале! – жартівливо сказала Софія.

…В цей же час у нареченого.

– Дмитре, синку, – Олег допомагав майбутньому зятю зав’язувати краватку. – Головне пам’ятай: що б не трапилося – посміхайся!

– А що може статися? – занервував той.

– О, все що завгодно! – посміхнувся Борис, заходячи у кімнату. – Ось на моєму весіллі торт впав.

– А на моїй тещі промову забула! – підхопив Олег.

– Не лякайте мені нареченого! – сказав Михайло Степанович. – Краще скажіть, обручки взяли?

Запала тиша.

– Так, – сказав Дмитро, ляскаючи себе по кишенях. – Здається, у нас проблема.

– Що-о-о?! – пролунав багатоголосий галас.

– Жартую! – засміявся Дмитро, дістаючи оксамитову коробочку. – Просто хотів перевірити вашу реакцію!

– Ну, молодь! – похитав головою Борис. – У наш час такі жарти.

…У ЗАГСі.

– Оголошую вас чоловіком і дружиною! – урочисто сказала реєстраторка. – Можете поцілуватися.

Дмитро підхопив Софію на руки і закружляв по залі.

– Обережніше! – ахнула Аліса. – Там же маленький!

– Або маленька! – підморгнув Олег, обіймаючи дружину.

Софія Павлівна промокнула очі хусткою: – Ось і ще одне покоління… Григорій би потішився…

– Він радіє, – тихо сказала Віра Миколаївна, дивлячись кудись угору. – Обов’язково радіє.

…Увечері на весільному бенкеті.

– А тепер, – оголосила Марина, встаючи з келихом. – Я хочу розповісти одну історію. Історія ця почалася багато років тому, коли одна дівчинка прийшла до батьків і сказала: «Я виходжу заміж!».

– І сьогодні ця історія продовжується, – підхопила Аліса. – Бо моя дочка…

– Наша дочка! – вставив Олег.

– …Наша дочка теж починає свій шлях. І нехай у неї все буде.

– Правильно! – вигукнула Софія Павлівна, встаючи на весь свій немаленький зріст. – За молодих! За нове життя! За нашу родину!

– За родину! – луною відгукнулися всі присутні.

А Дмитро нахилився до Софії і прошепотів:

– Знаєш, а я думаю, наш малюк буде найщасливішою дитиною на світі. З такою родиною це точно!

– Не сумніваюся, – посміхнулася Софія, поклавши руку на живіт. – Тільки давай все-таки перефарбуємо твоє волосся до пологів?

– Ну вже ні! – засміявся Дмитро. – Нехай наш малюк з перших хвилин знає – його тато особливий!

І над святковим столом знову пролунав дружний сміх. Тому що головне у житті – це сім’я. Не має значення, якого кольору у кого волосся, хто як виглядає і чим займається. Важливо тільки те, що всі ми одна велика родина!

…А через дев’ять місяців у сім’ї з’явилася маленька Софійка.

У кожній сім’ї є свої історії. І кожне нове покоління пише свій розділ у цій нескінченній книзі життя. Головне – писати його з любов’ю…

Вам також має сподобатись...

– Бабусю, ти знову це старе барахло дістала? – запитала Катя. Дівчина скривилася, дивлячись як її бабуся дбайливо розгортає старий, потертий вовняний шарф. – Викинути вже давно його пора! – Не можна, внучечко, – старенька провела долонею по вицвілій речі. – У ньому все моє життя. – У старому шарфі?! – Катя пирхнула, але сіла поряд. – Ото вже вигадаєш… Ну і що ж цікаво в ньому такого?! Ганна Петрівна посміхнулася. – Цьому шарфу, рахуй, уже шістдесят років, – сказала вона. – Я тоді тільки в місто приїхала була… Старенька замовкла, наче збираючись з думками й почала свою розповідь. Катя вислухала її й аж заплакала від почутого

Миколайович уже тиждень не виходив із дому. Сусіди занепокоїлися. Чоловіка вже давно ніхто не бачив, та й на телефон він не відповідав. Всі дзвонили знову і знову, але безрезультатно. Першим схаменувся старший син. Він відпросився з роботи й приїхав у село. Батько лежав на дивані, дивлячись на стелю, і про щось зосереджено думав. – Тату, ти що задумався?! – з порога сказав син. – Ти чому на дзвінки не відповідаєш?! – Василь Петрович зник… – раптом заявив Миколайович. – Який ще Василь Петрович? – син здивовано дивився на батька, не розуміючи, що відбувається

Люба прийшла на роботу. Вона підробляла в клінінговій фірмі – прибирала квартири. На цей раз квартира була невелика. Господарі обоє старенькі, але такі доглянуті, охайні. – Ви проходьте, це нас донька вмовила, – сказала бабуся. – Турбується за нас, що нам самим тяжко… Її чоловік сором’язливо посміхався. Старенькі пішли на кухню, а потім господар повернувся. – Вибачте, Любо, нас донька після обіду ще хотіла в поліклініку відвезти, ви встигнете? – запитав він. Люба кивнула… Вона закінчила прибирати і вони втрьох вийшли на вулицю. Дочка чекала батьків біля під’їзду. Раптом з машини вийшов чоловік у костюмі. Люба придивилася до нього й застигла від несподіванки

Весілля Андрія й Софійки пройшло добре. Небагато гостей, приємна обстановка, щасливі молоді… Але головне – батьки Софійки подарували їм ключі від квартири! Наступного дня всі поїхали на оглядини, а потім вирішила піти в ресторан. Раптом в Андрія задзвонив телефон. – Ти де, сину?! – голос його матері Анастасії Дмитрівни звучав роздратовано. – Ми з батьками Софійки їдемо на вечерю, – сказав той. – Може, хочеш з нами? – А ти як думаєш?! – вигукнула жінка. Анастасія Дмитрівна зустрічала їх біля під’їзду. Андрій глянув, що було біля матері й очам своїм не повірив. – Мамо, це що ще таке?! – тільки й вигукнув він