– Не розумію, – Ігор помітно хвилювався. – З якого дива ти зібралася оформляти квартиру тільки на себе?
– А на кого ще? – здивувалася Віра.
– На мене. Чи я тобі ніхто? Ми таки третій рік живемо разом.
– Так, але ж ми не одружені. Хто дасть гарантію, що через місяць чи через рік ти не захочеш жити з кимось?
– Не кажи нісенітниці!
– Це не нісенітниця, а звичайна логіка.
– Логіка? У тебе? Ах, так… Жіноча…
– У тебе і такої немає.
– Посваритися хочеш? – не витримав Ігор.
– Не хочу. Кажу, як є…
***
Вони познайомилися, коли Віра була у відрядженні. Звільнилася раніше часу, пішла прогулятися незнайомим містом, подивитися пам’ятки.
У парку до неї підійшов чоловік. Попросив телефон. Мовляв, його апарат розрядився, а йому терміново треба зателефонувати.
Віра незнайомцю на прохання не відмовила. Він зателефонував. Подякував. І запросив у кафе випити філіжанку кави.
Усі чотири дні, що Віра перебувала у відрядженні, вони зустрічалися щовечора.
Потім майже півроку спілкувалися у мережі.
Потім Ігор перебрався до міста Віри. Винайняв квартиру. Влаштувався працювати.
Ще за півроку вони почали жити разом.
Те, що Ігор має дві дочки від першого шлюбу, Віру не бентежило. Вона теж виховувала сина одна.
Жила у маленькій однокімнатній квартирі, яку придбала після розлучення з першим чоловіком.
Він тоді виплатив їй частину їхньої спільної квартири.
Ось у цю однокімнатну квартиру Віри і прийшов жити Ігор. Тісно, звичайно, але все-таки – не орендоване житло.
Він швидко порозумівся з сином своєї подруги, якому на той момент було майже чотири роки.
Жили вони непогано. Дружно. Зірок із неба не хапали.
До спільного бюджету Ігор давав невеликі суми. По суті – на свою їжу, одяг і так, по дрібниці.
Воно й зрозуміло: аліменти на двох дітей з’їдали значну частину зарплати.
Віра ставилася до цього спокійно.
– Діти – це святе, – говорила вона і ніколи не дорікала чоловікові в тому, що практично утримує усю сім’ю.
Вона непогано заробляла, вміла економити (життя навчило), так що на життя без особливих вишукувань цілком вистачало.
Однак, час минав, синочок підростав, жити з ним в одній кімнаті ставало незручно.
До того ж, наближалася школа. Звичайно, дитині знадобиться особистий простір і місце для занять. І Віра вирішила, що настав час покращити свої житлові умови.
Подумавши, прикинувши свої можливості та порадившись із бабусею (та її повністю підтримала та пообіцяла допомогти), Віра вирішила взяти в іпотеку двокімнатну квартиру.
– Круто! – вигукнув Ігор, коли Віра йому про це розповіла. – Нарешті у нас буде окрема кімната!
– І у нас, і у Дениса, – раділа Віра. – І займатиметься буде зручно, і друзів приводити.
– Друзі? – здивувався Ігор. – Ти збираєшся перетворити нашу квартиру на прохідний двір?
– Ну, по-перше, не нашу, а мою, – Вірі дуже не сподобалося питання Ігоря. – А по-друге, я хочу, щоб мій син не ховав від мене своїх друзів.
– Може, ти й маєш рацію, – озвався Ігор, який чудово почув усе, що сказала Віра. Він не став розвивати цю тему далі. Вирішив, що ще не час. Та й мало що може прийти жінці в голову, не подумавши?
Однак коли настав час подавати заявку, Ігор переконався, що слова Віри прозвучали не просто так. Вона справді зібралася оформляти квартиру лише на себе.
Дізнавшись про це, чоловік обурився і висловив Вірі своє невдоволення.
На що отримав цілком конкретну відповідь. Мовляв, ми не одружені, а отже, про яке спільне майно може йтися?
І ось тут Ігор припустився серйозної помилки. Він подумав, що Віра просто дуже хоче за нього заміж. Ось просто мріє про це. Тому й натякає йому (по суті просить!) про це в такій дивній формі.
Ігор поблажливо посміхнувся, обійняв Віру і тяжко промовив:
– Добре, а якщо я з тобою одружуся, ти оформиш квартиру на нас обох?
– Якщо? – Віра відсторонила Ігоря.
– Ну так, – чоловік подумав, що Віра продовжує свою гру. – Я ж маю подумати.
– Про що? – погляд Віри став колючим.
Ігор розгубився. Щось усередині шепнуло йому, що розмова йде не туди. Поки він мовчав, думаючи, що відповісти, заговорила Віра:
– Ігор, любий, ти, здається, не розумієш, що відбувається. Я тобі поясню. Спробуй зрозуміти мене правильно.
Ми живемо разом три роки. Мені з тобою добре, мене все влаштовує. Якщо ти зробиш мені пропозицію, можливо, я погоджусь. Хоча не знаю. Не думала про це. Але в будь-якому випадку це ніяк не пов’язано з квартирою, яку я беру в іпотеку.
– У сенсі? – запитав Ігор і відразу пошкодував, що поставив це питання.
– Невже тобі треба пояснювати прості речі? – Віра дивилася на Ігоря з усмішкою, як на дитину. – Гаразд, я спробую. Дивися: цю маленьку квартиру я купила після розлучення. Вкладалася у неї кілька років. У ній немає жодної копійки твоїх грошей. Згоден?
Ігор мовчки кивнув головою.
– Так, добре. Тепер скажи, коли я її здаватиму, чи маєш ти право на гроші, які я отримуватиму і платитиму ними за іпотеку?
– Мабуть, ні…
– Чудово!
Перший внесок на двокімнатну складається з моїх заощаджень за багато років та дуже великої суми, яку мені дає бабуся. Причому дає не мені, а своєму єдиному правнукові. Твоїх грошей тут немає жодної копійки. Тепер скажи, з якого дива я повинна оформлювати квартиру на нас двох?
– Але ж ми живемо разом, – Ігор сам зрозумів, як непереконливо це звучить, і тому додав, – І скоро одружимося.
– І що? Сьогодні одружилися, завтра – розлучились. Ти що, народився вчора? Чи не знаєш, як це буває?
– Знаю, – буркнув Ігор.
– Тоді ти розумієш, що я не буду ні з ким ділити те, що дісталося мені з великими труднощами. Я маю подумати про сина. Він у мене один.
– Це тимчасово, – пожартував Ігор. – Все можна виправити.
– Можна. Але не факт, що так буде. Тому я вирішуватиму питання в міру їх надходження.
– А як же я? Мене у свої плани ти ніяк не вмикаєш? Адже ми сім’я, у нас все має бути спільне.
– Ігоре, я тебе прошу, – Віра знову посміхнулася, – ось коли ми разом купимо трикімнатну квартиру, вона буде спільною. Крім того, у тебе є житло. Точніше, буде в перспективі.
– Це ти про квартиру, де живуть батько з братом?
– Ну так.
– Та я там на пташиних правах!
– Чому? У вас із братом однакові права на спадщину.
– Та мій батько сто років проживе, хоч і гульбанить не пробудно. І братик йому під стать. Вони взагалі можуть цю квартиру прогуляти!
– Не можуть. Там твоя частка. Тож у перспективі ти зможеш якось допомогти із житлом своїм дочкам. Нехай не глобально, але все ж таки.
– Треба ж, – з роздратуванням кинув Ігор. – Ти й про це подумала. Не знав, що ти така розважлива.
– Хіба це погано?
– Це погано.
– Невже? – Віра посміхнулася. – Просто я вже мав досвід. Колишній чоловік виселив нас із сином із трикімнатної квартири ні хвилини не сумніваючись.
– Цікаво, як?
– Дуже просто. Він створив такі умови, в яких я просто не могла бути. Привів свою подружку і почав з нею жити на моїх очах. Те ще задоволення, скажу я тобі. Коли я висловила своє невдоволення, він запропонував гроші за мою частину квартири. Причому значно менше, ніж вона коштувала. Але мені так хотілося звідти втекти, що погодилася. Так він вивіз нас із сином до моєї бабусі за один вечір. Нас та наші речі.
– А решта майна?
– Воно було потрібне йому самому. А я просто не мала сил з ним боротися. Ось і все. Довелося починати все нуля, поступово збираючи себе по крихтах. Так що вдруге я на подібні граблі не полізу. Хочеш жити разом – житимемо. Не хочеш, тебе щось напружує – йди. Але свого, на що я витратила багато сил, часу та грошей, я більше нікому і ніколи не віддам.
І Ігор пішов. Живе зараз разом із батьком та братом. Закриває очі на їхні нескінченні гулянки. І ображається на Віру.
Мовляв, кинула його ця розважлива жінка, яка не має уявлення про справжнє кохання…
