Як дзвонила в дзвінок сусідка, Олена знала, у них був свій код: два короткі — відкривай швидше. Тож господиня відчинила двері і, навіть не подивившись, хто там дзвонив, повернулася на кухню, діставати посуд.
– Оленка, ти що свекруху вигнала чи що? — почулося зі сходового майданчика.
Олена виглянула з кухні до коридора.
Маргарита стояла з двома важкими пакетами і дивилася на сусідку з цікавістю.
– Розсварилися, Рито. Зібрала речі і пішла.
– Пішла. Ха. Сидить вона, так і сидить біля під’їзду вже години зо три.
Олена подивилася на годинник – восьма вечора: “Так і є, більше двох годин точно”.
Олена набрала повні легені повітря та видихнула. Знімати фартух не стала, обтерла тільки об нього свої мокрі руки та накинула куртку.
– Якщо дістала, то хай до цієї своєї доньки їде, – розпорошилася Маргарита, намагаючись розмахувати важкими пакетами.
– Гаразд, Рито, ти посиди з Марійкою, я швидко, – Олена стрималася, щоб не сказати у відповідь щось колке.
– А мені вечерю готувати, – заперечила сусідка.
– Я скоро, Рито.
Усі чотири поверхи Олена спускалася повільно, наче обмірковуючи, що скаже, матері чоловіка. Вийшло, що проходячи кожен поверх, Олена згадувала рік життя зі свекрухою. Згадувалося різне.
Одразу Олена згадала, як уперше прийшла знайомитись.
Ірина Сергіївна зустріла сина з дівчиною не надто привітно, та й сама Олена не готова була кинутися в обійми незнайомої жінки. Все пройшло награно з обох боків, але у спокійній обстановці.
Це потім, коли все зайшло надто далеко, і була подана заява до ЗАГСу, майбутня свекруха часто любила повторювати: “Ось був би мій Сергій живий, він би точно не допустив такого”. Чого такого, звісно, Ірина Сергіївна й сама не знала. Наче бути поганою належить за статусом, і вона його підтримувала.
Батька не стало, коли Олександр закінчив школу. Ірині Сергіївні тоді довелося важко. І морально, і матеріально. Але потім вийшла заміж дочка, здобувши вищу освіту, тепер влаштовував своє життя син, здавалося б, радій на пенсії і живи спокійно, але щось не давало бути щасливим. Навіть перший онук не зробив бабусю щасливою.
Ірина Сергіївна тоді прийняла несподіване для всіх рішення: продала свою трикімнатну квартиру, розділила гроші між дітьми, взяла собі крихітну однокімнатну студію без ремонту на етапі будівництва, щоб віддати дітям більшу частину, але з умовою, що до здачі житла мати живе у дітей. Доньці з їхніми накопиченнями вистачило на будинок у передмісті, а син узяв квартиру в іпотеку. У передмістя Ірина Сергіївна виїжджала влітку, а в зимовий період жила у сина.
Олена завагітніла одразу після весілля. Народилася дівчинка, яку назвали Марією. На виписку Олександр так і не доїхав, поспішав, пробив колесо, автомобіль повело і вивело на зустрічну смугу.
То був другий рік життя Олени зі свекрухою, але тепер без чоловіка. Ось зараз, тільки зараз Олена зрозуміла, чому така незадоволена була всім свекруха. Вона ніби знала, що на її долю випаде, готувалася переживати.
А Олена, Олена старалася. Збирала себе по шматочках, щоб жити. Двом жінкам, об’єднаним горем, жити під одним дахом було тяжко. Обидві вони нагадували один одному про те, що трапилося. Іноді не хотілося вставати вранці, але свекруха піднімалася, будила всіх, і життя знову текло.
Нарешті, закінчилися дні бабака, Олена вийшла на роботу, Марійку взяли до дитячого садка. Тепер і влітку Ірина Сергіївна не виїжджала до доньки. Чому, втім, невістка була рада. Донька часто нездужала, а за іпотеку треба була платити, тож брати часто лікарняні не можна було. А бабуся рятувала. Обидві вже звикли, пристосувалися разом жити. Разом було легше. І горе пережити теж. А здачу квартири у новобудові затримували. Це був третій рік життя Олени зі свекрухою.
На першому поверсі Олені стало соромно за сьогоднішню сварку. Олена зрозуміла, що за невинним жартом доньки про дядька в шафі, яку та розповіла вчора ввечері, стояло переживання. Переживання, що огорнуло літню жінку, яка щойно відновилася від ще однієї втрати. Олену з Марійкою свекруха теж переживала втратити.
Олена вискочила надвір: “Сидить”.
Вона підійшла до лави і сіла з Іриною Сергіївною поряд.
– Я мала рацію, – обняла вона її за худенькі плечі, опущені вниз. Свекруха сиділа трохи згорблена і дивилася на хустку, яка була в неї в руках. – Ходімо додому.
Ірина Сергіївна одразу підвела голову.
“Плакала”, – побачила Олена.
Вона почала витирати руками її щоки:
– Які чоловіки, що ви, я не готова до цього. У мене дочка росте, ніколи мені крутити романи.
Ірина Сергіївна взяла Олену за руку:
– Це ти мене вибач, Оленко. Наговорила всякого. Це я егоїстка, вирішила, що ти зобов’язана, як я, залишившись без чоловіка, жити сама. Але ж ти молода, у тебе все життя попереду. А я своє пожила. Чоловік у мене був чудовий, стільки років разом. Я поїду. Дочці зараз зателефоную чи таксі викликаю.
Олена подивилася на годинник.
– Вдома чекатимемо. Ходімо. Та й куди на ніч дивлячись.
Піднімалися не поспішаючи. Тепер Ірина Сергіївна згадувала прожиті дні.
До того, як познайомилася з Оленою, як не прийняла її відразу, як не хотіла продавати свою квартиру, жити з дітьми не хотіла, хотіла окремо. Як втратила сина, другого чоловіка у своєму житті. І як їй було важко жити з тією, що їй нагадувала про її горе.
З кожним кроком нагору Ірині Сергіївні легшало на душі. Вона згадувала, як відчувала, що в доньки їй не комфортно, немов у гостях і заважає, а з Оленою – родина.
Все бувало і сварилися, і реготали потім на кухні за чашкою чаю, що обидві повелися безглуздо. Як разом, разом виходжували Марійку, коли та нездужала. І Олена поради свекрухи слухала, приймала.
Та й сьогодні. Сьогодні Ірина Сергіївна зрозуміла, що її не покинуть, не залишать, якщо вона потрібна. Сьогодні вона вчилася думати про інших, не лише себе. І віддалялося хвилювання та відчуття непотрібності.
Олена відчинила двері і занесла важку сумку в коридор.
Марійка вискочила їм назустріч:
– Мамо, бабусю!
Дівчинка кинулася до них, обійняла обох, як після довгої розлуки.
– Спасибі, Рито, йди, тобі вечерю ще готувати.
Сусідка пішла, а Олена зняла куртку та пройшла на кухню.
***
Вчора ввечері дочка, повернувшись із дитячого садка, не роздягаючись, кинулася в кімнату, потім відчинила двері до туалету, у ванну кімнату, перевірила всі шафи, відчиняючи дверцята та заглядаючи всередину.
Олена здивувалася і спитала, що сталося.
– Нема тут дядька, де мама ти його ховаєш?
– Якого дядька? – поцікавилася бабуся.
– Той, що до мами ходить і житиме з нами.
Олена заплескала віями, нічого не розуміючи. Але розпитуваннями дочку діставати не стала.
Ситуація ця не виходила у свекрухи із голови. Вдень вона не витримала і прямо поставила невістці питання:
– Олено, у тебе є хтось? Ти з кимось зустрічаєшся?
– Ні, з чого ви вирішили?
– А Марійка вчора…
– Я гадки не маю, звідки вона це взяла.
Обидві не стрималися, спокійна розмова перейшла свої межі, і жінки посварилися. Це пізніше з’ясувалося, що вихователька з нянькою обговорювали батьків дітей, у тому числі й Олену. Пліткували. А Марія чула. Але з’ясувалося це пізніше.
У свою квартиру Ірина Сергіївна в’їхала лише за рік. Олена так і не вийшла заміж, не зустріла поки що свого чоловіка. Зі свекрухою у неї прекрасні стосунки, зустрічаються часто.
***
Ставати рідними, сім’єю у горі анітрохи не легше, ніж у радості. Це тільки здається, що горе зближує. Буває по-різному. Але залишатися людьми потрібно у будь-яких ситуаціях. Вміти прощати, брати сторону іншого. Вчитися бути в новому статусі: свекруха, свекор, теща, тесть, невістка, зять, бабуся, дідусь і т.д. Життя розставляє всіх на свої місця.
