Життєві історії

Андрій Степанович повернувся додому. Чоловік відкрив квартиру своїм ключем, зайшов в коридор. – Сюрприз! Тату, вітаємо тебе з ювілеєм! – в коридорі зʼявилися всі його діти. – Дякую, а що ж ви мене не попередили, що прийдете, я хоча б підготувався, стіл накрив, – усміхнувся Андрій Степанович. – Не хвилюйся, ми самі все підготували, – відповіла донька Оля. – Тату, ми маємо для тебе ще один сюрприз, – загадково додав син Ігор. – Ще один сюрприз? Цікаво… – відповів Андрій Степанович. – Зайди у кімнату і сам все побачиш, – сказала донька. Андрій Степанович зайшов у кімнату і…застиг від побаченого

– Тату, ми тут порадилися… Ми вирішили твій ювілей відсвяткувати у ресторані. Як ти на це дивишся? Ти тільки дай добро, а ми з Ігорем та Ольгою все організуємо.

– Дякую, звичайно, але я маю інші плани.

– Тату, а ювілей?

– Відсвяткуємо у тісному сімейному колі, але тільки після мого повернення.

Настала незручна пауза, син мовчав і не знав, чи запитувати батька про те, куди він зібрався чи ні. Він, звичайно ж, має право на особисте життя, тим більше він все своє життя присвятив їм і навіть не одружився ще раз, переживав, що вони з мачухою не порозуміються. Тепер вони дорослі і давно обзавелися сім’ями, а от батько як був самотній, так і досі живе один, чи вже не один?

Андрій Степанович пив ароматний чай і дивився у вікно. Дощ лив з самого ранку, але, незважаючи на це, настрій у нього був піднятий. Він вже не молодий, але ще й не старий, як то кажуть у розквіті сил. Своє шістдесятиріччя він і сам планував відсвяткувати у ресторані, хотів запросити колег, друзів та близьких, проте нещодавно його плани змінилися. Він і сам не думав, що колись знову зможе покохати, але це сталося. Він закохався, закохався як хлопчик, і навіть забув, що колись його зрадила кохана жінка, і він поклявся, що більше ніколи не зв’яжеться з жодною жінкою світу.

З Веронікою вони прожили душу в душу цілих п’ятнадцять років. Хто знав їхню родину, не міг повірити, що гарна господиня і любляча мати та дружина могла піти на таке. Чесно кажучи, Вероніка і сама не вірила, що здатна на таке. Просто одного прекрасного дня вона зрозуміла, що так більше продовжуватися не може. Вона живе один раз і гідна кращого життя, а не того, яким вона живе зараз, хоча хіба це життя? Ранній підйом, готування сніданку, потім восьмигодинний робочий день, потім знову готування, і так день у день. На вихідних теж це готування, а ще прибирання, прання, прасування …

Із Беном вона познайомилася у кафе, в якому обідала разом із колегами. Імпозантний чоловік приїхав в Україну у справах фірми, проте ні його зайнятість, ні навіть наявність у Вероніки чоловіка та дітей не завадило їм закрутити бурхливий роман. Бен гарно доглядав. На кожній зустрічі він дарував Вероніці шикарні букети, а також милі презенти: дорогі парфуми, декоративну косметику, якісні аксесуари. Перед самим від’їздом Бен подарував Вероніці телефон, кнопковий, але такий дорогий, адже тоді були лише кнопкові телефони. Андрій Степанович, звичайно ж, підозрював, що з дружиною стається щось недобре, але він навіть подумати не міг, що вона здатна на зраду.

Кілька разів друзі говорили йому, що бачили Вероніку з якимсь іноземцем, але Андрій Степанович не звертав уваги. Чи мало хто це міг бути, раптом це був хтось по роботі, дружина працювала на підприємстві, яке співпрацювало із зарубіжними фірмами. Та й якщо чесно Вероніка поводилася так, ніби й справді нічого не відбувалося, все також варила, прибирала і прала, тільки настрій у неї завжди був піднятий. Вона навіть почала ходити на манікюр, змінила колір волосся і замість довгої коси у неї з’явилася модна стрижка.

Був звичайний день, Вероніка, як завжди, приготувала сніданок, нагодувала домочадців, і навіть прибрала зі столу і вимила посуд. Поки діти займалися своїми справами, а Андрій Степанович дивився футбол, Вероніка акуратно складала свої речі у валізу, потім переодяглася, і тільки перед самим відходом спромоглася попередити чоловіка, що йде від нього до іншого.

– Вероніка, що ти робиш! У нас таки діти.

– Діти вже дорослі, вони тобі клопоту не завдадуть, а я живу один раз, і хочу прожити це життя так … навіть не знаю, як тобі це пояснити. Люблю його, розумієш?

– Любиш більше за дітей?

Андрій Степанович очікував, що Вероніка все-таки схаменеться, але ні, вона навіть не посоромилася дітей, які весь цей час стояли за спиною батька і все чули.

– Я люблю його, і житиму з ним, а дітям я зідзвонюватимуся і від аліментів я не відмовляюся, допомагатиму вам матеріально.

Вероніка поїхала, а діти понад рік звикали до нового життя. Вони звикали готувати сніданки, вчилися прибирати, прати та прасувати. Звикали жити без матері, і вирішувати проблеми, що навалилися на них, підтримуючи один одного. Вероніка справно дзвонила раз на місяць, частіше не можна було, надто дорого. Щороку на новий рік надсилала їм подарунки, а раз на місяць гроші, на кшталт аліментів, хоча Андрій Степанович її й не просив про це.

Йому б теж одружитися або хоча б завести роман, ось тільки чоловік досі не міг прийти в себе від зради дружини. Мати при зустрічі голосила, мовляв, моя бідна дитина, і за що тобі така дружина попалася? І як ми не побачили, не розпізнали, кого прийняли у нашому домі? Батько теж переживав, але по-своєму, він тільки хитав головою, і час від часу плескав його по плечу, мовляв, тримайся сину, пам’ятай, ми поряд, ми завжди допоможемо.

Діти виросли, і один за одним упорхнули у доросле життя. Старший син одружився, молодший познайомився з дівчиною і тепер вони живуть разом, дочка нещодавно вийшла заміж, а ось Андрій Степанович так само один і життя в нього якесь одноманітне: вранці на роботу, ввечері з роботи, а у вихідні прибирання, прання та похід по магазинах. Правда одного разу він змінив свої правила, і замість прибирання та прання пішов прогулятися до найближчого парку. Весняне сонечко ласкаво обволікало своїми теплими обіймами, молоденькі смарагдові листочки радували око, а пташки весело стрибали з гілки на гілку і радісно цвірінькали. Андрій Степанович похмуро дивився на всі боки, ніби він раз і назавжди розучився радіти простим речам. Незабаром до нього підсіла миловидна жінка, приблизно його ровесниця. Вона ніби світилася від щастя, і навіть посміхнулася йому, ніби хотіла поділитися з ним своїм гарним настроєм.

– Як же добре! Я люблю весну, а ви?

– Не знаю… весна, як весна… нічого не звичайного…

– Що ви! Ви подивіться на всі боки! Краса яка! Пташки співають, сонечко світить! Як можна не любити весни?

Андрій Степанович уже хотів йти, аж надто ця жінка здалася йому нав’язливою, а вона продовжила.

– Від мене, коли чоловік пішов, я теж трохи змінилася, опустилися руки, а потім взяла відпустку і поїхала на море. Гуляла, пробувала незвичну для мене їжу, плавала і засмагала, а одного разу я разом із групою туристів попливла на поромі на острів, раптово вітер налетів, наш пором хитало з боку на бік, я думала все, кінець близько. І тут так захотілося жити. Згадалася мама, яка мене любить і чекає, згадався чай з м’яти та малинового листя, який я любила заварювати і пити сидячи на ганку. І картопелька наша розсипчаста, цибулька, огірочки мариновані, оселедець. І тут до мене дійшло, яка ж я не розумна, що не помічала очевидних речей. Я хотіла втекти від проблем, а створила собі проблему гіршу за ту, що в мене була і тепер невідомо чи буду я знову сидіти на ганку і пити улюблений трав’яний чай. Нам пощастило, ми все-таки дісталися острова, але тільки після цього моє життя круто змінилося. Я навчилася жити тут і зараз, я навчилася цінувати життя, адже воно таке швидкоплинне, і тепер коли мені стає тужливо, я дістаю ошатний сервіз, заварюю ароматний чай, купую тортик або печу пиріг і так на душі добре стає… Ну, гаразд, що я вас зовсім заговорила. Мені пора!

Жінка віддалялася все далі й далі, дзвінко стукаючи каблучками, а Андрій Степанович вперше відчув, що тільки що втратив щось важливе і дороге. Тепер чоловік щодня приходив у парк і сідав на ту саму лаву, сподіваючись знову побачити ту незнайомку, проте вона більше не з’являлася.

Вони зустрілися випадково, Андрій Степанович хотів купити путівку в турфірмі, і навіть напрямок уже вибрав, і тут увійшла вона, ніби старого знайомого потягла до стійки з брошурками.

– Тур вибираєте? Вже вибрали?

– Я ось до Єгипту збираюся. А ви? Ви один чи із сім’єю?

– В Єгипет? Я теж! Може, складете мені компанію? Я сам збираюся, вирішив зробити собі подарунок на ювілей.

– Як гарно! Я погоджуся, тільки, цур, я сама виберу екскурсійний тур!

– Добре!

– До речі, я Дарина Миколаївна, можна просто Дарина. А вас як звуть.

– Андрій Степанович, для вас просто Андрій.

Ольга накривала на стіл у вітальні. Вероніка сиділа на дивані і задумливо дивилася на те, як сервірує дочка стіл.

– Як думаєш, твій батько буде радий моєму приїзду?

– Ну, звісно, буде! Мені здається, він все одно тебе любить, інакше він давно б уже одружився.

– Так-так, я теж так думаю… А чого це він до Єгипту зібрався?

– Не знаю… у будь-якому разі він заслужив на такий відпочинок.

– Так-так, звичайно, заслужив.

Уся родина була у зборі, коли Андрій Степанович відчинив двері своїм ключем. Вони разом з Дариною зробили крок у коридор і в наступну секунду здригнулися від гучних вигуків:

– Сюрприз!

– Ой, а це хто з тобою? Чому ти не попередив, що не один будеш?

– Ну, взагалі-то це ви повинні були мене попередити, що прийдете в гості, а я взагалі до себе додому прийшов.

– Просто мама повернулася, і ми подумали… ми подумали, що все одно тобі самотньо, і ви зможете…

– Оля, можеш не продовжувати. Мені не самотньо, ми з Дариною збираємося одружитися, а ваша мама … думаю, ви і самі чудово подбаєте про свою матір.

Вероніка вийшла з вітальні з гордо піднятою головою, і зневажливо змірявши поглядом супутницю колишнього чоловіка, покинула квартиру. Діти теж попрощалися з батьком і пішли за матір’ю, а Андрій Степанович пішов ставити чайник, адже вони з Дариною Миколаївною купили стільки сортів чаю, що тепер їм пити його не перепити.

Вероніка стояла на вулиці та з цікавістю дивилася на дітей. Цікаво, хто із дітей запропонує їй жити у них. Однак Ольга цмокнула матір у щоку і побігла зі словами:

– Ой, мені ще за Михайликом в садок треба встигнути.

Ігор теж щось промимрив про термінові справи, і лише молодший син відвіз її в готель і пообіцяв завтра зайнятися пошуками орендованої квартири. Цікава штука життя, їй шістдесят, а вона зовсім одна. Бен знайшов молодшу жінку, діти стали немов чужі, навіть у колишнього чоловіка з’явилася інша жінка. І навіщо тільки вона тоді багато років тому повелася на залицяння іноземного красеня? Навіщо проміняла тихе розмірене життя на бурхливе життя повне зрад, і сварок з людиною, яка всі ці роки морально виснажувала її? Минуле не повернути, кохання колишнього чоловіка теж, та й повага дітей, судячи з усього, їй теж не світить. Що ж сама винна, за що боролася на те і напоролася.

Вам також має сподобатись...

Світлана тільки-но прокинулася, коли пролунав дзвінок у двері. – Світлано, відкривай. Це Марія Василівна, мама Олега. Він попросив мене, щоб я тобі допомогла з приготуванням до весілля, – почула вона голос за дверима. Світлана відкрила двері, запросила майбутню свекруху на кухню, пригостила чаєм. – Може, краще не робити весілля! – раптом сказала Марія Василівна. – Олег і так витратився, коли купив цю квартиру! – Ви краще присядьте. У мене для вас погана новина, – Світлана пройшла в кімнату і повернулася з якоюсь папкою в руках. – Ось, помилуйтеся. Марія Василівна взяла папку, переглянула вміст і застигла від побаченого

Олена повернулася додому з роботи. Жінка зайшла в квартиру і помітила, що у них гості – на кухні сиділа свекруха і мило розмовляла із своїм синочком. – Доброго вечора, Наталія Василівна! – привіталася Олена з свекрухою, поцілувала чоловіка у щічку. – Я у ванну, а потім приготую щось вечеряти! Дівчина прийняла теплу ванну і коли вийшла, то свекруху не побачила. – А де Наталя Василівна? – спитала у чоловіка дівчина. – Не знаю, – байдуже відповів Олександр. – Наче десь тут ходила. Можливо вже пішла. Олена задоволено посміхнулася, увійшла до спальні і… застигла від побаченого

Ольга Данилівна готувала на кухні обід, коли у двері подзвонили. На порозі стояла невістка з дітьми. – Доброго дня! – привіталася Світлана. – Доброго дня, – відповіла свекруха. – Можна дітям побути у вас пару днів? – прощебетала молода жінка. – Усього два дні. Мене відправляють у відрядження, а Василь повернеться тільки за тиждень. – Гаразд, але тільки два дні! – процідила Ольга Данилівна. Першого ж дня, повернувшись додому, Світлана поїхала за дітьми. – З’явилася! – зустріла її у дверях ображена свекруха. – Онуки були в мене вперше і востаннє! – Що сталося? – Світлана здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається

Віра повернулася додому з двома важкими пакетами у руках. – Андрій, ти вдома? – гукнула вона з коридору. – Забери в мене пакети. – Іду, – промовив чоловік і швидко вийшов в коридор. – Треба було мені зателефонувати, навіщо ти тяжке тягаєш? Раптом Віра помітила, що Андрій дивно виглядає. – Щось сталося? Ти сам не свій, – запитала вона. – Ні, – швидко похитав головою хлопець. – Просто, я з тобою дещо хотів обговорити! – Ну давай, за чаєм і обговоримо, – усміхнулася жінка і пройшла на кухню. Але Віра навіть уявити не могла, який «сюрприз» приготував їй Андрій