Ліда подивилася на екран телефону — тільки сім годин ранку.
– І навіщо я так рано встала у суботу?! Нічого робити, сумку чоловікові ще вчора зібрала…,- подумала Ліда про себе, і навіть хотіла знову забратися під затишну ковдру, але раптом…
Раптом знову накотило те саме незрозуміле передчуття тривоги, яке останнім часом Ліда відчувала все частіше і частіше. Начебто здається, що переживати нема через що: чоловік поруч, квартира в центрі, євроремонт, дизайнерські меблі, дорога техніка. У чоловіка своя машина, у Ліди – своя. Нещодавно будинок у котеджному селі купували під дачу. Все є одним словом.
Адже багато хто про таке тільки мріяти може. Спробуй, мовляв, поживи на орендованій квартирі, на роботу на тролейбусі, а ввечері уроки з дітьми, вечерю на всю сім’ю, кредит заплати, до школи здай і на те, і на це… Тільки ляжеш спати, вже будильник дзвенить, і знову все по колу. Мені б твої проблеми! Подумаєш, передчуття там якесь! Яке?!
Та те саме! Ліда вже давно навчилася його визначати. Безпричинна тривога, якась туга, передчуття біди і непереборне відчуття того, що йде щось важливе. Це почуття приходить раптово, і йде так само. На якийсь час відпускає, а згодом знову з’являється.
Ось і цього ранку погане передчуття знову без дозволу увірвалося в душу жінки. Ліда встала з ліжка, ще раз подивилася на сплячого чоловіка і пішла на кухню. Діма сьогодні їде у чергове відрядження. Як же вони набридли останнім часом! Прийшов новий шеф півтора року тому, зарплату підняв пристойно, компанія, де працює Діма, велика і перспективна. Він один із провідних співробітників, начальник відділу. Тільки ось часу дуже багато ця робота забирає! Та ще й взяли моду у відрядження у вихідні дні відправляти.
Ліда приготувала сніданок і знову вирушила до спальні, щоб розбудити чоловіка.
– Діма, ну ти прокидатимешся чи ні?! Давай, а то запізнишся у своє відрядження. Ти казав, після обіду поїдете?
– Так. Після… — відповів Діма сонним голосом і, нарешті, прокинувся і сів на ліжку.
– Ходімо, я сніданок приготувала.
– Угу. — знову промовив сонним голосом Дмитро і пішов за нею на кухню.
За сніданком чоловік відразу уткнувся в телефон. Ліда зауважила, що останнім часом вони з чоловіком взагалі мало розмовляли і стали якимись далекими. Ні, вони не сварилися. Все чудово – він періодично приходив додому з квітами, іноді Ліда вмовляла його сходити до ресторану, і Дмитро погоджувався. Вони могли прогулятися парком, сходити в гості до друзів чи в кіно, але все було вже не так, як раніше.
– Діма, а візьми мене з собою у відрядження? — несподівано спитала Ліда.
– Угу. – Не відриваючи очей від екрану смартфона, відповів Дмитро.
– Ну, правда, що такого? Ви ж там у готелі житимете? Вдень ти будеш разом із усіма на об’єкті, а ввечері разом зі мною.
– Що? У сенсі ні! Ну, яке зі мною? — прокинувся Дмитро, коли вник у слова дружини.
– Ну чому, Діма? Що у цьому такого? Ти ж поїдеш машиною?
– Так, машиною. Але що тобі там робити? Вихідні, відпочивай вдома. А я у понеділок чи вівторок вже назад.
– Ну, як що? Я ніколи не була у цьому місті. Погуляю, пройдусь магазинами там… може музеї…
– Ой, я тебе прошу! Там звичайна глушина, нічого цікавого! Що у нас у місті магазинів нема?! Он на кожному розі — ходи собі на здоров’я!
– Діма, ну мені тут нудно! Я тобі не заважатиму зовсім… — простогнала Ліда.
– Лідо, ні! Ти хочеш з’їздити відпочити, то купи собі путівку і їдь! — роздратовано сказав Дмитро.
– Одна? Я взагалі з тобою хочу. Ми взагалі чоловік і дружина, якщо ти ще про це не забув!
– Лідо, ти знову свою пісню починаєш? Я тобі сто разів уже казав, що на роботі зараз запара! Шеф невдоволений! Я що винен, що він просить у вихідні виходити працювати?
– Таке відчуття, що просить він завжди лише тебе! Минулої суботи я вашого Мельника з дружиною та дітьми в торговому центрі бачила. А ти чомусь працював! — Ліда не надто хотіла сваритися з чоловіком, тим більше перед відрядженням, але зупинити себе не могла.
– Ну давай зараз згадуватимемо хто і де був! Дякую за сніданок! — Дмитро вийшов із-за столу і подався у ванну.
Ліда зробила прибирання, поки Дмитро сидів перед телевізором. Потім зібрала йому бутерброди та чай у термосі у дорогу.
– Лідо, а де сумка? — почувся голос Дмитра з коридору.
– Так на комоді стоїть. – спокійно відповіла Ліда.
– Ну, я поїхав. Не ображайся, там справді робити нічого.
– Ну нічого, то нічого. Я й не думала ображатись. Бувай.
Дмитро поїхав, а Ліда лишилася. Сьогодні субота, можна б комусь із подружок зателефонувати, щоб зустрітися, ввечері посидіти в затишному ресторанчику, побалакати.
Тільки кому подзвонити? У Юлі чоловік і двоє дітей – не піде точно! Маринка дачу з чоловіком купили і тепер живуть там – вона звідти в суботу точно не вибереться. Оксана взагалі поїхала у Київ – давненько від неї ні слуху, ні духу! У всіх свої справи, турботи, діти…
Ліді майже тридцять вісім і дітей у них із Дімою немає. А все помилка молодість і – невдала процедура. Вони тоді з Дмитром тільки-но жити разом почали, квартиру винаймали. На роботі вчорашнім студентам, як і годиться, платили справжні копійки.
Ліда завагітніла, сказала Дмитру. Він запропонував поки що не народжувати. Ліда, була хоч і проти процедури, але сперечатися не стала — становище у них справді було кепське. Що б вони дали дитині? Ось, якби вона завагітніла зараз, то це була б зовсім інша справа! Їй було б не так нудно і самотньо, з’явився б сенс життя, та й стосунки з Дімою точно були б набагато кращими.
Адже синові чи доньці могло б виповнитися вже чотирнадцять років.
– Цікаво якою була наша дитина? — Ліда вголос спитала сама себе і заплакала.
Жінка пішла у ванну, щоб вмитися. Подивилась у дзеркало на заплакане обличчя.
– Ні! Так далі не можна! Зателефоную я Віці! — промовила Ліда в дзеркалі і посміхнулася.
Жінка повернулася на кухню, знайшла мобільний телефон та набрала номер однієї з подруг.
– Віко, привіт! — радісно промовила Ліда до слухавки.
– Ой, Лідо, привіт. А ти чого? — якимось неприродно загальмованим голосом промовила подруга.
– Та запросити тебе в кафе хотіла чи по магазинах. Ти як?
– Ой… я це, Лідо. Я не можу, я занедужала трохи. Не вийде.
– Ааа, зрозуміло. Застудилась?
– Ну так, застудилася…
Ліда вирішила пройтися магазинами одна. Шопінг вийшов якимсь нудним. І тут на думку Ліді спала, як їй здалося, геніальна думка — відвідати Віку. Жінка одна, чоловіка нема, батьки в іншому місті.
Ліда зайшла в кондитерську, продуктовий магазин, аптеку. Купила все, що потрібно, викликала таксі та вирушила за адресою.
«Ось зараз Віка точно зрадіє! Навіть легше стане від такого приємного та несподіваного візиту. А я ж і заночувати в неї можу! – Подумала Ліда про себе і подзвонила у двері.
Наступної секунди двері відчинилися, і на порозі квартири Віки опинився її Діма… У перші кілька секунд Ліда навіть здивувалася, не могла вимовити жодного слова.
– Діма, а ти що тут робиш? — хрипким голосом запитала Ліда.
Дмитро мовчав. Він стояв у дверях, дивився на дружину і не міг поворухнутися.
– Діма, ну що ти там. Це кур’єр чи ні? — почувся голос Віки, а потім у коридорі зявилася вона сама.
Тепер вони мовчки стояли втрьох.
– Так, це кур’єр, Віка. Ось все, що потрібно. Одужуй! — з цими словами Ліда вручила пакети Дмитру і пішла вниз сходами.
Вона викликала таксі і почала чекати біля під’їзду. За кілька хвилин на вулицю вийшов Дмитро.
– Поїхали додому, нам треба поговорити! – скомандував він і пішов у бік припаркованої машини.
– Навіщо додому? Що ми там робитимемо? Піднімайся нагору, на тебе там чекають! Адже в тебе шеф такий строгий! Слухай, а скільки ти вже сюди у відрядження їздиш? — спитала Ліда, витираючи сльози на щоках.
Під’їхало таксі.
– Май на увазі, що в нашій квартирі я тебе більше бачити не хочу.
Ліда поїхала, а Дмитро лишився.
– Зупиніть, будь ласка, біля набережної! – Попросила Ліда водія таксі.
Чоловік слухняно виконав прохання пасажирки. Ліда вирішила прогулятися вечірньою набережною.
«Ось воно, те саме! Саме це так довго сиділо в неї всередині, а тепер вирвалося назовні.” Адже вона чудово відчувала – відбувається щось не те. Але, що саме не так, зрозуміти не могла. Або просто гнала від себе безглузді думки.
Вона вже не плакала, просто йшла по набережній і дивилася кудись у далечінь.
– Ой, вибачте! – Почула Ліда чоловічий голос і відчула, як хтось зачепив її плечем.
– Леонід?! — здивовано промовила жінка.
– Ліда? Очам своїм не можу повірити!
Перед Лідою стояв друг її дитинства Леонід. Вони товаришували з дитячого садка, навчалися в одному класі. А потім Леонід пішов на службу. Вони навіть писали одне одному листи. Потім Ліда почала зустрічатися з Дмитром, а Леонід вирішив залишитись у тому місті, куди поїхав служити. Пізніше від спільних знайомих Ліда чула, що Леонід одружився. І так склалося, що зв’язок між ними обірвався, вони більше не спілкувалися.
– Лідо, скільки ж років ми з тобою не бачилися?
– Багато! А це – дочка твоя? – Запитала Ліда, дивлячись на дівчинку років дев’яти …
– Так – це ось Катя. Дочко, що треба сказати?
– Здрастуйте! – скромно промовила дівчинка.
– Привіт. Я – тітка Ліда.
– А я – Катя.
– Приємно познайомитись, Катруся.
– Слухай, Лідо, ми в кафе йдемо – ось тут недалеко. Може, з нами?
– Ходімо! — не роздумуючи, погодилася Ліда.
Вони втрьох сиділи за столиком у кафе.
– Ось так і вийшло. Дружини не стало, і я зрозумів, що мене більше нічого не тримає. Ми з Катериною сюди і переїхали. У мене батьки ще живі, і не старі. З донькою потрібна допомога… — розповідав Леонід.
– Ясно … А ти як? Одружена? Діти теж, мабуть, є?
– Ні, Леоніде. Дітей немає, та й незаміжня я вже. — приречено сказала Ліда, але спробувала посміхнутися.
– А чого так? Ти ж наче заміж виходила? – здивувався Леонід.
– Ааа … Не зійшлися характерами. — розповідати про те, що насправді сталося Ліда, не хотіла…
Ввечері Дмитро приїхав по речі.
– Давно треба було тобі розповісти про нас із Вікою. – Сказав він.
– Справді! І що тебе зупиняло?
– Не знаю. – сухо відповів Дмитро і пішов.
Ліда подала на розлучення. Оскільки дітей у шлюбі немає, розвели їх швидко. Вони зуміли домовитися щодо майна – Діма забрав дачу, а Ліда – квартиру.
…Минуло півроку. Ліда потроху почала відходити після розлучення.
– Ліда, слухай, незручно тебе просити вкотре. Мама занедужала, ти не забереш Катю зі школи? — телефоном попросив Леонід.
– Леоніде, ну звичайно! Про що ти говориш?
Ліда поїхала до школи за дівчинкою. Привезла її додому. За ці кілька місяців вони дуже здружилися.
– Ну що, Катю, давай обідати, трохи передихнемо і за уроки?
– Ага, тітко Ліда! — бадьоро відповіла дівчинка.
Ліда та Катя якраз займалися математикою, коли у двері подзвонили.
– А ось і тато прийшов! Ти вирішуй приклад, а я піду відкрию!
Ліда відчинила двері. На порозі помешкання стояв Дмитро.
– Тобі чого?
– Лідо, я поговорити з тобою хотів. – тихо сказав він.
– Про що?
– Лідо, я не можу без тебе! Давай спробуємо розпочати все спочатку! Віка – це просто захоплення. Ми розписалися, але вже розлучилися!
– Ні, Діма. Нічого з тобою не вийде.
– А це ще хто? — здивовано спитав Дмитро, побачивши Катю, що вийшла до кімнати.
– Яка тобі справа? Іди, Діма. Мені ніколи.
У цей час у дверях з букетом квітів з’явився Леонід.
– О! Тато! – Дівчинка побігла назустріч до батька
.
Дмитро подивився на все, що відбувається, і пішов. Він усе нарешті зрозумів…
– Лідо, тобі це. Дякую за допомогу. — Леонід простягнув букет.
– Татку, тітка Ліда мені з уроками допомогла, і готує вона так само смачно, як мама раніше! – сказала Катруся…
…Ще через рік Ліда та Леонід розписалися. Відбулися зміни і у Дмитра – він розлучився з Вікою, та у свою чергу виставила його з квартири і йому довелося переїхати на дачу.
Незабаром Катруся почала називати Ліду мамою. Вони живуть утрьох – справжня родина. Ліда щаслива: любить чоловіка та доньку. А Дмитро так і лишився сам. Хоча чому один. У нього є робота та відрядження. А відрядження різні…
