Весняне сонце сяяло у вікнах під’їзду.
Ірина піднімалася сходами, перехоплюючи зручніше пакети з продуктами.
Нарада закінчилася раніше, і вона вирішила порадувати свого Сергійка його улюбленими котлетками.
На четвертому поверсі з квартири навпроти випурхнула Світлана – висока блондинка у літньому сарафані.
Ірина машинально відзначила новий манікюр сусідки – неоново-рожевий, під колір босоніжок.
– Ой, Іринко! – Світлана розпливлася в посмішці, притримуючи двері. – А я якраз від вас!
Пакет із продуктами раптово став важким, як гиря.
– Від нас? – Ірина відчула, як зрадливо смикнувся куточок ока.
– Ага! – Світлана понизила голос до змовницького шепоту. – Ваш Сергійко такий дбайливий! Я йому сказала: “Це залишиться між нами”, а він так мило зніяковів!
Ірина застигла на місці. У голові замиготіли кадри, один одного гірший: Світлана у сарафані… Сергій… “залишиться між нами”…
– А ти хіба не на роботі маєш бути? – Світлана схилила голову набік, розглядаючи сусідку.
– Нарада… – пробурмотіла Ірина, шукаючи в сумці ключі. – Скасували…
– Ну, я побігла! – Світлана цокнула підборами по сходах. – Класного вечора!
“Класного вечора?” – Подумки повторила Ірина, повертаючи ключ у замку. – “Це що, смішки?”
З кухні чувся звук чайника. Ірина навшпиньки пройшла коридором, намагаючись не шарудіти пакетами. У дверях з’явився Сергій – у домашніх шортах і старій футболці. Побачивши дружину, він застиг із чашкою в руці.
– Іро? Ти ж мала… – він осікся, помітивши її грізний погляд. – Люба, ти все не так зрозуміла! Я тобі зараз поясню!
– Що саме я не так зрозуміла, Сергію? – Ірина повільно поставила пакети на тумбочку. – Що саме має залишитися між вами?
Сергій нервово пробурмотів:
– Плінтус…
– Що?!
– Плінтус, – повторив він трохи голосніше. – Розумієш…
Вхідні двері відчинилися – на порозі зʼявилася теща. Це було найстрашніше у житті Сергія. Якби він знав, він би точно не одружився, його теща Ніна Петрівна жила з ними в одному під’їзді. Тобто, вона практично жила разом з ними!
З’являлася у їхній квартирі, коли заманеться, відкривала своїми ключами і ніколи не попереджала про свій візит. Ніна Петрівна стояла з пакетом кропу, строго дивлячись на зятя.
– Ірочко! – Вигукнула теща. – А я думаю, чиї це пакети у коридорі? Ти сьогодні раніше? А цей що тут робить?
– Мамо, я живу тут, – втомлено нагадав Сергій.
– Поки що живеш, – сказала Ніна Петрівна, принюхуючись. – А парфумами жіночими чому пахне?
– Якими парфумами? – Сергій розгублено озирнувся. – Це освіжувач повітря “Лісова свіжість”!
– Знаємо ми вашу свіжість! – Ніна Петрівна багатозначно подивилася на дочку. – Я ж казала, Іринко! Я відчувала, що він ненадійний!
– Мамо, – Ірина підняла руку. – Дай мені розібратися. Отже, Сергію, я повторюю питання: Що між вами залишиться?!
Сергій у розпачі скуйовдив волосся:
– Та нічого! Я просто полагодив їй плінтус! Вона попросила допомогти, у неї відійшов плінтус у коридорі.
– У коридорі? – Ірина примружилася. – І тому від тебе пахне “лісовою свіжістю”?
– Це освіжувач! – Сергій схопився за голову. – Я бризнув, бо після ремонту пахло пилом!
– Після якогось ремонту? – вкрадливо уточнила Ніна Петрівна. – Ти що, будівельник? Столяр? Майстер із плінтусів?
– Знаєте що? – Сергій рішуче поставив чашку. – Давайте покличемо Світлану. Нехай вона сама все розповість.
Запала дзвінка тиша. Десь на кухні свистів чайник, але ніхто не рухався з місця.
Ірина рішуче попрямувала до дверей. Дзвінок у сусідню квартиру відгукнувся переливчастою треллю.
– Світланко! – навмисне солодким голоском покликала Ірина. – Можна тебе на хвилиночку?
Двері відчинилися майже миттєво. Світлана, яка встигла переодягнутися в домашній спортивний костюм, привітно посміхнулася.
– Ой, щось трапилося?
– Трапилося, – Ірина схрестила руки на грудях. – Ти не могла б зайти до нас і прояснити одну ситуацію?
У коридорі стало тісно: Світлана у своєму яскравому костюмі, Сергій, нервово переступаючий з ноги на ногу, Ніна Петрівна, яка підібгала губи, й Ірина, яка свердлила всіх підозрілим поглядом.
– Розповідай, – зажадала Ірина. – Що тут у вас було?
Світлана невинно кліпнула віями:
– У сенсі? А ви про плінтус? Та я попросила Сергія допомогти – у мене у коридорі старий зовсім відвалився. А він такий скромний виявився, уявляєте? – Вона зиркнула на нього. — Я йому шоколадку пропонувала в подяку, а він відмовився!
Ірина перевела погляд на чоловіка. Той стояв, притулившись до стіни.
– І все? – недовірливо уточнила Ніна Петрівна. – Просто плінтус прибив?
– Ну так, – Світлана знизала плечима. – А що такого? У мене ж немає чоловіка, який міг би допомогти…
Остання фраза зависла в повітрі. Сергій закашлявся.
– А що це за “залишиться між нами”? – Ірина примружилася.
– А, це! – Світлана засміялася. – Я просто не хотіла, щоб інші сусіди дізналися. А то почнуть теж просити – то поличку почепити, то карниз… У нас же ж в під’їзді повно розлучених жінок.
На кухні щось із гуркотом впало. Усі здригнулися.
– Це кіт, мабуть, – пробурмотів Сергій. – Піду перевірю…
– Стій! – закомандувала Ірина. – Ми ще не закінчили. Світлано, покажи нам цей плінтус.
– Прямо зараз? – Здивувалася сусідка.
– Прямо зараз, – сказала Ірина.
Процесія перемістилася до сусідньої квартири. У коридорі справді білів свіжоприбитий плінтус. Поруч валялися обрізки старого, інструменти і той самий флакон освіжувача “Лісова свіжість”.
Ніна Петрівна сіла навпочіпки, прискіпливо вивчаючи роботу:
– Криво прибив.
– Мамо! – обурився Сергій. – Я дві години порався!
– Дві години? – Ірина підняла брову. – А казав – просто плінтус…
– Ну, так старий же ж треба було спочатку віддерти, потім новий підігнати… – почав виправдовуватися Сергій.
– І весь цей час ви були тут удвох? – уточнила Ніна Петрівна.
– Та ні! – Світлана сплеснула руками. – Я на роботу ходила. Залишила ключі, щоб він закінчив і зачинив двері.
– Залишила ключі?! – хором вигукнули Ірина та Ніна Петрівна.
Сергій застогнав:
– Господи, ну що тут такого? Звичайна сусідська…
– Момент! – зупинила його Світлана. – Справді, я ж фотографувала процес! Зараз покажу.
Вона дістала телефон і відкрила галерею. На фотографіях Сергій у запиленій футболці віддирав старий плінтус, заміряв новий і зосереджено працював шурупокрутом.
– Ось, будь ласка, – Світлана простягла телефон Ірині. – Все порядно!
Ірина гортала фотографії, і її обличчя поступово пом’якшало. Ніна Петрівна зазирала через плече:
– Ну гаразд, може, цього разу і справді просто плінтус…
– Я ж казав! – вигукнув Сергій. – А ви одразу…
– Мовчи вже, – зупинила його теща. – Міг би і попередити, що в чужу квартиру зібрався.
– То я попереджав! – обурився Сергій. – Вранці за сніданком сказав, що Світлані допоможу з ремонтом!
– Я не чула, – буркнула Ірина.
– Звичайно, не чула – ти ж у телефоні сиділа, квартири у центрі розглядала!
Світлана хихикнула:
– Ой, я вас залишу, гаразд? У мене вечеря на плиті…
Вже у своїй квартирі Ірина мовчки заварювала чай. Сергій маячив у дверях кухні, не наважуючись зайти.
– Ну що, люба, – нарешті сказав він. – Переконалася, що я не такий уже й поганий?
Ірина обернулася, і в її очах майнула усмішка:
– Переконалася. Але знаєш, що?
– Що?
– Плінтуси тепер прибиваєш тільки вдома.
У цей момент по квартирі пролунав дзвінкий голос Світлани через стіну:
– Сергію Олександровичу! А можете ще подивитися карниз? У мене тут штори падають!
Сергій впустив чайну ложку.
Ірина повільно поставила чашку на стіл. На кухні запала тиша, яка порушувалася тільки цоканням старого годинника з зозулею – весільного подарунка від Ніни Петрівни.
– Так–так–так, – простягла Ірина, барабанячи пальцями по стільниці. – Карниз, значить?
– Іро, я… – Сергій позадкував до дверей.
– Ні–ні, продовжуй, – Ірина встала, поправляючи складки на домашній сукні. – Я ж бачу, як тобі не терпиться допомогти сусідці. Може, у неї ще й кран підтікає? Або розетка іскрить?
Зі сходової клітки почувся голос Ніни Петрівни – вона, мабуть, вирішила повернутися за забутим пакетом кропу:
– Іринко! А що я казала? Плінтус – це тільки початок!
Сергій у розпачі схопився за голову:
– Та що ж таке! Я ж просто…
– Просто що? – Ірина підійшла ближче. – Просто вирішив стати майстром на всі руки? Причому саме у квартирі навпроти?
– Сергію Олександровичу! – знову почулося з–за стіни. – То як щодо карнизу?
– Боюся, – голосно відповіла Ірина, – Сергій Олександрович зараз буде дуже зайнятий. У нас тут раптово виявився… – вона обвела поглядом кухню, – цілий перелік домашніх справ. Правда, любий?
Сергій приречено кивнув, розуміючи, що наступні вихідні він проведе за перевішуванням усіх карнизів у їхній власній квартирі. Двічі.
– А ще, – додала Ірина з милою усмішкою, – нам пора робити ремонт у ванній. Великий ремонт. Капітальний.
Десь у глибині квартири годинник з зозулею показав шосту вечора, і Сергій подумав, що це був найдовший день у його житті…
…У суботу вранці в квартирі Сергія та Ірини панував хаос ремонту. На кухонному столі нагромаджувалися банки з фарбою, у коридорі стояли рулони шпалер, а сам Сергій у старих джинсах та футболці зосереджено прикручував новий карниз у вітальні.
– Трохи правіше, – командувала Ірина, примружившись. – Ні, тепер трохи лівіше… Стоп!
У двері подзвонили. На порозі стояла Світлана у спортивному костюмі:
– Сусіди, вибачте за занепокоєння! У мене тут кавоварка зламалася…
– Ні! – хором відповіли Ірина та Сергій.
– Та я не про це, – Світлана махнула рукою. – Хотіла каву запропонувати – у мене нова кав’ярня відкрилася на першому поверсі!
– Кав’ярня? – перепитала Ірина.
– Ага! – Світлана засяяла. – Я ж говорила Сергію, коли він плінтус лагодив, що чекаю дозволу на відкриття. Ось нарешті всі документи підписали!
Ірина повільно обернулася до чоловіка:
– Ти знав?
– Намагався тобі розповісти, – видихнув Сергій, спускаючись з драбини. – Але хто ж мене слухав…
У новій кав’ярні пахло свіжою випічкою та корицею. За стійкою порався бариста – високий темноволосий хлопець із модною борідкою.
– Знайомтеся, – усміхнулася Світлана. – Це Максим, мій наречений. Ми познайомилися на курсах баристів минулого року.
– Наречений?! – Ірина мало не поперхнулася капучино.
– Ага! – Світлана показала витончену каблучку на пальці. – Весілля через місяць. До речі, ви ж прийдете? Я якраз хотіла запросити…
У цей момент у кав’ярню впурхнула Ніна Петрівна:
– Ой, а що це у нас тут новеньке? Іринко, ти тільки глянь, які тістечка!
– Мамо, – усміхнулася Ірина. – А пам’ятаєш, ти говорила про Сергія…
– А що Сергій? – Ніна Петрівна вже вивчала вітрину. – Нормальний мужик, хазяйський. Он, навіть сусідам допомагає…
Увечері Сергій та Ірина сиділи на кухні, потягуючи каву з нової кав’ярні. На столі лежало запрошення на весілля – рожева листівка із золотим тисненням.
– Знаєш, – задумливо промовила Ірина, – я тут подумала … Може, не будемо робити ремонт у ванній?
– Правда? – пожвавішав Сергій.
– Ага. Краще влітку на море з’їздимо. А то я щось втомилася від усіх цих плінтусів та карнизів.
Сергій полегшено видихнув. У вікно зазирав весняний вечір, з кав’ярні знизу долинали приглушені голоси та сміх.
– Любий, – раптом сказала Ірина. – А ти не хочеш навчитися варити каву? Як у тій кав’ярні?
– Тільки якщо ти будеш єдиною клієнткою, – посміхнувся Сергій.
За стіною пролунав гуркіт – мабуть, у Світлани все–таки впав багатостраждальний карниз. Ірина та Сергій перезирнулися і розсміялися.
– Нехай тепер Максим розбирається, – підморгнула Ірина. – У нього, кажуть, руки золоті.
Сергій пригорнув дружину до себе й поцілував:
– А мої руки тебе влаштовують?
– Цілком, – посміхнулася вона. – Але надалі попереджай мене про всі сусідські прохання. І бажано не за сніданком, коли я гортаю оголошення.
– Домовилися, – кивнув Сергій. – І пошукай квартиру, якнайдалі від цього району. До речі, може, нам теж купити кавоварку?
– Навіть не думай! – засміялася Ірина. – А то ще навчишся робити латте, і доведеться відкривати свою кав’ярню.
У двері подзвонили. На порозі стояла Ніна Петрівна з коробкою тістечок.
– Я тут подумала… А може, справді, влітку на море? Я з онуками посиджу…
– Мамо! – вигукнула Ірина. – У нас поки що немає…
– Ну, а чого тягнути? – підморгнула Ніна Петрівна. – Он, Світлана вже і кав’ярню відкрила, і заміж виходить…
Сергій поперхнувся.
Здається, ремонт у ванній був не найгіршим варіантом розвитку подій…
