– Рито, де ти ходиш? Я вже вся звелася! – зустріла мама доньку на порозі квартири.
– Де я могла бути? На роботі, – спокійно відповіла дочка, знімаючи взуття та вішаючи плащ.
– З роботи ти мала прийти ще півгодини тому! Я вже вся спереживалася, а тебе все нема і немає, – сказала Алла Павлівна – мати дівчини.
– Я зайшла в магазин, – відповіла Рита таким же спокійним, немов безбарвним голосом. – Ти сама вчора просила купити тобі ряжанку.
Рита вийняла з пакета продукти, поклала їх у холодильник і пішла до своєї кімнати, щоб переодягнутися.
Мати весь цей час ходила за нею і ні на мить не замовкла.
Переодягнувшись, Рита знову пішла на кухню і зайнялася вечерею.
Дівчина мовчки почистила картоплю, відбила порційні шматки курки, потім склала все це у форму для запікання і поставила в духовку.
Поки дочка готувала, Алла Павлівна сиділа на кухні і переказувала їй свою розмову з двоюрідною сестрою Раїсою, яка сьогодні, як висловилася мати, «зазирнула на чай».
Закривши духовку та виставивши температуру, Рита зняла фартух, вимила руки і попрямувала до своєї кімнати. Алла Павлівна, пішла за нею.
Але біля дверей дочка зупинилася і, повернувшись до матері, сказала тим самим рівним голосом:
– Мамо, вечеря буде за годину. А зараз мені треба трохи попрацювати.
Вона увійшла до кімнати і щільно зачинила за собою двері. Мати, постоявши з півхвилини перед зачиненими дверима, вирушила до працюючого телевізора і почала клацати пультом, шукаючи щось цікаве.
Рита та її мама – Алла Павлівна – жили удвох вже давно. Батько дівчинки пішов із сім’ї, коли Риті було лише десять років. Вона не знала причин розлучення батьків, але пам’ятала сварки, які траплялися двічі-тричі на тиждень. Закінчувалися вони, зазвичай, тим, що батько одягався і, гримнувши дверима, йшов із квартири. Повертався він години через дві і одразу ж лягав спати.
Риту завжди дивувало, що мама після цих сварок не виглядала засмученою, навпаки, вона ставала активною і майже щоразу телефонувала одній зі своїх сестер – рідній – Уляні або двоюрідній – Раїсі. Вони розмовляли не менше години, причому мама часто повторювала: «Так. Так. Звісно. Я сама не знаю, як мені це все витримати».
Але першим не витримав тато. Якось після чергової сварки він зібрав речі та поїхав у квартиру своїх батьків.
Весь наступний тиждень мама щовечора розмовляла з сестрами:
– Так, зібрав речі та поїхав. Ти уявляєш? Я б ще зрозуміла, якби він пішов до іншої жінки. Але він просто пішов у нікуди, оселився у своїх батьків. Що? Звісно, повернеться! Я навіть не маю сумніву!
Та батько не повернувся. Він справно платив аліменти зі своєї досить великої зарплати, кожних вихідних зустрічався з донькою. А через три роки одружився з жінкою на ім’я Ірина. Яка мала сина шести років. Спільних дітей вони не мали.
Коли Риті виповнилося вісімнадцять, батько перевів їй на карту десять тисяч як подарунок і сказав:
– Аліментів більше не буде, але, якщо тобі щось знадобиться чи виникнуть якісь проблеми, обов’язково дзвони. Та й так теж дзвони.
Грошей у їхній маленькій родині поменшало. Зарплати матері, яку вона отримувала у науковій бібліотеці інституту, вистачало лише на найнеобхідніше. Рита задумалася про те, де можна було підробити, не кидаючи навчання.
Професії санітарки, офіціантки, посудомийки не відштовхували її, але вони забирали багато часу, а Рита не хотіла закидати навчання.
Допоміг дівчині однокурсник – Олег – Олег Мельник. Він підказав Риті, як можна заробляти в Інтернеті. Вона зареєструвалася одразу на двох біржах фрілансу і почала виконувати спочатку найпростіші завдання, а потім, пройшовши кілька безкоштовних курсів, змогла братися за складніші. Поступово у Рити з’явилося кілька постійних клієнтів, яким вона писала статті та розміщувала їх на сайтах. Коли треба було більше заробити, виконувала і разові завдання.
Таким чином, навчаючись в університеті, Рита вже могла повністю забезпечувати себе.
А коли дівчина закінчила навчання та влаштувалася на роботу, Алла Павлівна раптом заявила, що вона хоче звільнитися.
– Я майже двадцять років сиджу в цій бібліотеці, дихаю пилом книг та газет за дуже невеликі гроші. Ти працюєш всього півроку, а заробляєш набагато більше за мене. Думаю, що мені час на пенсію.
– Мамо, яка пенсія? Тобі ще нема шістдесяти. Ти ще пенсію не отримуєш. Подивися на тітку Раїсу – вона старша за тебе на п’ять років, але все ще працює.
— Значить, вони потребують грошей, — сказала мати.
– У її чоловіка – Григорія – велика пенсія, – заперечила дочка, – Він на шахті працював, плюс до того він працює на заводі. І тітка Раїсо і працює, і пенсію отримує. Яка потреба? І що ти збираєшся робити вдома?
– Ну, спочатку я відпочину, потім займуся домашнім господарством. Гулятиму. Можливо, знайду собі якесь хобі.
Рита не змогла умовити матір, і Алла Павлівна звільнилася, не доопрацювавши до пенсії майже півтора року.
Спочатку вона справді відпочивала: вранці спала годинники до десятої, потім, поснідавши, виходила гуляти, якщо погода дозволяла. Ось тільки господарством вона так і не зайнялася.
Згодом Алла Павлівна підсіла на зарубіжні серіали, і тепер вечорами переповідала дочці всі перипетії цих нескінченних історій.
Нарешті Рита не витримала:
– Досить! Я більше не можу цього слухати. Якщо тобі цікаво – дивися хоч двадцять чотири години на добу! Але мене позбав такого задоволення.
Звичайно, Алла Павлівна образилася:
– Ти зовсім не цікавишся моїм життям!
– Мамо, це не твоє життя і не моє. Розкажи мені, будь ласка, про те, що хвилює тебе, і я із задоволенням послухаю.
Аллі Павлівні було відверто нудно, і вона почала дзвонити Риті на роботу.
У день могло бути по три-чотири дзвінки. Що хоче сказати мати Рита знала заздалегідь.
Ось і сьогодні.
Телефон задзвонив. На екрані з’явився знайомий номер. “Ось знову”, – подумала Рита, піднімаючи слухавку.
– Рито, ти де? Чому не дзвониш? – пролунав звичний вимогливий голос.
— Мамо, я на роботі не завжди можу говорити, — відповіла дочка.
-Ти по вісім годин на день на роботі! І за весь цей час жодного разу не згадала про матір? Невже тобі робота важливіша за сім’ю? Ти зовсім про мене не думаєш! А раптом зі мною щось станеться?
Рита заплющила очі і відчула, як всередині все закипає. У неї виникло бажання відповісти словами, які вже давно збиралися всередині неї. Але натомість вона тільки тихо промовила:
– Я не можу щодня говорити з тобою, мамо. Мені треба працювати.
– Працювати? Я все життя жила в труднощах заради тебе, а ти зараз зі мною навіть поговорити не можеш! – не вгамувалася мати.
Рита знала, що сперечатися марно. Вона згадала, як багато разів її спроби порозумітися закінчувалися новими звинуваченнями.
– Слухай, – сказала вона нарешті. – Я ціную те, що ти робила. Але я вже доросла людина, і маю своє життя, своїх друзів, свої інтереси.
– І в цьому твоєму житті немає місця для мене, – образилася мати і скинула дзвінок.
Рита трохи заспокоїлася і постаралася зосередитись на роботі. Але в цей час знову задзвонив телефон:
– Я зрозуміла, в чому проблема, – сказала мати. – Може, тобі буде неприємно це чути, але Раїса та Уляна мають рацію: ти просто невдячна дочка.
– Слухай, Рито, а ти не пробувала просто не брати слухавку? – Запитала Жанна – її колега.
– Вона дзвонитиме, поки я не відповім. Мені й так вчора два клієнти не змогли додзвонитися, бо телефон весь час був зайнятий.
– Тоді тільки один вихід: купуєш дешевий телефон, переставляєш у нього цю сімку, а собі береш новий номер і повідомляєш його всім, з ким спілкуєшся. Матері скажи, що запровадили нові правила: у робочий час особисті телефони відключатимуть та користуватимуться лише корпоративними номерами. Прийшла на роботу – телефон вимкнула, – порадила Жанна.
– Гарна думка, – сказала Рита. – І під час зустрічей із подругами теж можна відключати. А то тільки ми в кафе зробимо замовлення, мама дзвонить: то в неї тиск я, то їй здалося, що в кухні газом пахне, а якось сказала, що в квартиру хтось пробирається і двері ось-ось зламаються. Звичайно, коли я приїжджаю, вдома тиша та спокій.
Якось Рита мала необережність сказати, що влітку з подругами збирається поїхати на відпочинок до Туреччини.
Після цього мати влаштувала цілу виставу: вона так майстерно розігрувала проблеми зі здоровʼям, що дочка тричі за два тижні викликала швидку.
Швидка приїжджала, вимірювали тиск, але нічого суттєвого виявити не могли і рекомендували пройти обстеження.
А востаннє один із них сказав Риті:
– З вашою мамою все гаразд. З такими показниками, як у неї, людей до космосу відправляють. А вам – ось, – він простягнув листочок. – Я записав назву. Це заспокійливе. Пройдіть курс і не хвилюйтесь.
Нарешті настав той день, коли Аллі Павлівні призначили пенсію. Вона була не дуже велика, але й не дуже маленька, як то кажуть, середня по країні.
Наступного дня після того, як відзначили день народження матері, Рита повідомила її, що з’їжджає з квартири.
– Я зняла собі житло, і тепер ми житимемо окремо. Звичайно, я відвідуватиму тебе і допомагатиму, якщо щось знадобиться, але мені час від тебе відділятися і жити своїм життям, – сказала дочка.
Рита трохи лукавила: квартиру на іншому кінці міста вона не винайняла, а взяла в іпотеку вже півроку тому. Половину грошей на перший внесок вона заробила сама – саме для цього дівчина щодня чотири-п’ять годин сиділа в Інтернеті, а другу половину їй дав батько.
Алла Павлівна відразу поскаржилася на дочку своїм сестрам, і вони разом ще раз заявили, що Рита – невдячна дочка. Але їй вже було байдуже.
Звичайно, Рита не кинула матір – вона двічі-тричі на місяць приїжджала до неї, привозила продукти, допомагала з прибиранням, терпляче вислуховувала всі скарги та закиди та їхала додому до наступного візиту.
Натомість вдома вона могла жити спокійно.
