Життєві історії

Надія приїхали в своє рідне село. Там вона не була багато років. Дівчина навіть свою хату знайти не могла… Раптом до неї підійшла якась жінка. – Надю, ти, чи що?! – вигукнула вона. – Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Вони попили чаю, тітка Катя показала, де колишній будинок Наді, і дівчина пішла. Вона вийшла за хвіртку, але тут її зустріла якась дивна бабуся. – Ти що, Надька? – якось неприємно запитала вона. – Живеш, цвітеш, добре тобі, так? Не те, що моєму Віті! І все через тебе і твою матір! Надя застигла від несподіванки

– Ти знаєш, а я ж сама сільська, – зізналася Надя. – Так-так, народилася в селі, прямо вдома, у кімнаті, уявляєш? Швидка не встигла вчасно приїхати, а я вже з’явилася. Ми жили в селі з батьками, але я майже нічого не пам’ятаю про життя там. Тільки дуже невиразно. Мені років з п’ять було, коли ми поїхали. Пам’ятаю тільки, як їхали, як речі збирали. Пам’ятаю сусідку тітку Катю, подругу мами, повненька така жінка…

Славко слухав Надію й посміхався. Ця сучасна дівчина зовсім не гармоніювала з селом – розумна, освічена, заповзятлива.

Славко здавалося, що такі дівчата бувають тільки міськими. Щиро кажучи, він і сам не знав, які бувають дівчата в селі, просто зайшла розмова на цю тему.

Лежали вони зараз на траві на природі із соломинками в зубах, насолоджуються сонечком та гладдю озера, от і розговорилися…

– А чому ви звідти поїхали? – запитав Славко. – До міста потягнуло батьків?

– Не знаю. Мама не любить про це розповідати. Сказала лише те, що люди там складні, не хотілося поміж них жити.

– А далеко це село звідси?

– Десь 80 кілометрів.

– Не хочеш з’їздити, подивитися на свою батьківщину?

– Я вже думала про це, маму просила, але вона відмовляється.

– А якщо з татом?

– Його у мене не стало, – похмуро відповіла Надя. – Працював на будівництві, щось там сталося і не стало його… Я теж погано батька пам’ятаю, маленька була.

– Зрозуміло, сумно це все. А мене потягло б у ті місця, звідки я родом. Але я народився у нашому місті, тут і живу. А хочеш, ми разом поїдемо? Права в мене є, машину в батька візьму, він дозволить.

Славко з Надею тільки почали зустрічатися, тому потроху пізнавали один одного. Вони ще молоді, за двадцять тільки, навчаються разом в університеті.

Наді сподобалася ця ідея з’їздити в село і в неділю вони туди вирушили. Надя нічого не сказала матері, та й сама мама поїхала тим часом у відпустку, тому навіть попереджати її не довелося.

Приїхали вони в село. Надя намагалася щось згадати, але навіть свою хату не могла знайти…

– Вибачте, а ви не пам’ятаєте, де жила родина Пантелюків? Давно вже жила тут, – запитувала Надя у перехожих.

Хтось знизував плечима, хтось цікавився:

– А ви хто їм будете?

– Я – Надія, я тут народилася, але в якому будинку – не пам’ятаю.

Усі проходили повз, права була мама – недружній тут люд. Хотілося виїхати, але тут підійшла до машини якась повна жінка. Вона здивовано подивилася на дівчину і вигукнула:

– Надю, ти чи що?! Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Сонечко ти моє, проходь до мене в будинок зі своїм чоловіком!

Славко й Надія зайшли у простору та прохолодну кімнату. Надія ще трохи здивувалася, що тітка Катя так швидко її впізнала, вона ж тоді була зовсім крихіткою.

– Та ось він – будинок, в якому ти народилася, – вказала тітка Катя на сусідський будинок. – Щоправда, його майже не впізнати, нові господарі його переробили. Надовго до нас приїхали? Чай будете?

– Та ні, ми тільки будинок подивитися, та по вулицях поїздити, може згадаю з дитинства що-небудь.

– Та що згадувати – багато що вже перероблено…

Попрощавшись із тіткою Катею, молоді вийшли за хвіртку, але тут їх зустріла якась дивна жінка похилого віку.

Вона якось неприємно заговорила у бік Наді:

– Ти що, Надька? Живеш, усміхаєшся, цвітеш, добре тобі? Не те, що моєму хлопчику Віті в холодній землі! І все через тебе і твою матір-гульвісу! Щоб вам все повернулося!

Надя застигла від несподіванки, але тут підбігла тітка Катя і почала галасувати:

– Раєчко, іди, будь ласка, це не Надя, обізвалася ти! Це моя племінниця. Ходімо назад до хати.

У хаті тітка Катя довго мовчала, не знаючи, що сказати. А потім все ж таки набралася сміливості:

– Ти, Надю, ще зовсім мала була, нічого не пам’ятаєш. Щось близько чотирьох років було тобі, а може й менше.

Ви з мамою тоді на наше озеро пішли купатися, там усе село відпочиває. Мама втомлена, після роботи, лягла на траву і задрімала. Діти хлюпалися біля бережка, а ти підійшла до краю містка і… У воду пішла.

Віктор, син Раї, тоді ще підлітком був, щупленький такий, стрибнув по тебе, а озеро глибоке… Тебе він зміг дістати, а сам…

Загалом не стало його… Поховала Рая Вітю…

Твої батьки їй все оплатили, але Рая стала сама не своя, та й майже все село на її бік стало.

Пішли плітки, мовляв, мама твоя весела тоді була, не добудитися її було, хоч усі чудово знали, що вона не гульбанила.

Раю всі шкодували, а на твоїх батьків скоса дивилися, ось вони й мусили продати будинок і поїхати.

– А чому ж мама мені не розповіла все це?

– Тебе тоді по лікарях возили, там і сказали – не псуйте життя дитині, їдьте з села і забудьте про цей випадок як поганий сон! Все одно вам у селі жити ніхто не дасть, а дівчинка росте.

Рая ходила, сварилася, всякі прокляття казала. Не знаю, як там прокляття працюють, але невдовзі твого батька не стало на будівництві у місті. Не вірю я в жодне чаклунство, розумію, що це просто нещасний випадок…

Всі помовчали. Було сумно і якось важко на душі.

– Тітко Катю, а можна до Віктора на могилку з’їздити, все ж таки він мене врятував?

Тітка Катя глянула у вікно, підійшла до хвіртки і сказала:

– Давайте в машину, поки вулиця порожня…

…Могилка була доглянута, стоїть пам’ятник, з якого дивиться і посміхається щупленький підліток. Вік – 12 років.

– Мама твоя раз на рік приїжджає сюди, плаче і дякує йому, прощення у нього просить. Ми з нею разом ходимо, я стежу, щоб ніхто не бачив. Тому я тебе одразу і впізнала – мама фотографії твої показує на телефоні…

…Ну що ж, поклали квіти, настав час їхати. Назад їхали мовчки, кожен думав про своє.

А потім мати приїхала з відпустки. Який сенс від неї було приховувати, що Надя їздила в село? Згадуючи минуле, мама розплакалася:

– Так, таке ось лихо сталася! Я забрала тебе з садка після роботи, а ти все плачеш і просиш сходити покупатися. І як тільки мене розморило, я навіть не пам’ятаю… Жарко того вечора було, і я втомлена. Як я себе картала після цього, і твій батько переживав, не передати словами… Але так сталося, вже нічого не зміниш…

– Мамо, давай тільки домовимося, що ти тепер їздитимеш зі мною до Віктора? Для мене це також дуже важливо…

Вам також має сподобатись...

Жанна готувала вечерю. Раптом вона почула дивні звуки в коридорі. Жінка вийшла в коридор і побачила свого чоловіка Ігоря, він був добряче «веселий». Жанна посадила його на пуф, допомогла роззутися. – Розумієш, ти сама винна. Сама! – несподівано сказав чоловік і гірко заплакав. Жанна заспокоїла його, відвела у ванну, вмила. Потім на кухні відпоювала міцним чаєм. А Ігор щось бубонів невиразне. Жанна відвела чоловіка у спальню, поклала спати, сподіваючись завтра все дізнатися. А Ігор, засинаючи, щось тихо прошепотів. Жанна прислухалася до слів чоловіка і застигла від почутого

Катерина посмажила котлетки, зварила картопляне пюре, відкрила баночку огірочків. До повернення чоловіка, вечеря якраз була готова. Вхідні двері відкрилися. Катерина пішла зустріти чоловіка. А чоловік із серйозним обличчям сказав: – Нам треба серйозно поговорити! – Ходімо на кухню, повечеряєш, якраз і поговоримо, – усміхнулася Катя. Чоловік пішов у ванну, помив руки, і за хвилину вже сидів за кухонним столом. – Загалом так, у мене до тебе буде прохання. І відмови я не прийму! – раптом сказав чоловік. – Ти про що? – здивувалася жінка. І чоловік все розповів дружині. Катя вислухала його і застигла від почутого

Іван купив квіти і приїхав на цвинтар, відвідати свою дружину. Лариси не стало рік тому, чоловік все ще важко переживав це горе. Іван швидко підійшов до пам’ятника, поклав квіти. – Як же важко без тебе кохана, – тихо промовив він. Раптом за спиною він почув якісь звуки. Озирнувшись, Іван побачив юнака з великим букетом троянд. Той уважно вдивлявся у напис на табличці.  – А ви мабуть чоловік? – несподівано запитав незнайомець. – Так, чоловік, Іван. А ви хто? Ви знали Ларису? – розгублено промовив Іван. Але він навіть уявити не міг, хто цей незнайомець

Василя Михайловича не було видно вже декілька дні. Його знайома Ліза відчула недобре і запитала у сусідів, чи все гаразд зі стареньким. – Він у лікарні, – раптом сказали їй. – Донька його відправила туди. Але випишеться. Неодноразово вже лежав! Та цього разу Михайлович не повернувся додому… Його не стало. Дочка старенького запросила сусідів на поминки. Коли Ліза вже йшла, дочка Василя Михайловича підійшла до неї і дала його книжку: – Це вам він казав передати передостаннього дня. Мабуть, відчував, що не стане його… Ліза взяла книгу, розкрила її і заплакала від побаченого