Віра йшла зимовим парком і насолоджувалася красою навколо!
Вона ніби була у своїй стихії, адже одна з небагатьох своїх подруг любила зиму, іній на деревах, кришталеві крижинки на замерзлих калюжках і мереживні сніжинки, що тихо падають з неба…
А ось Ігор, що йшов поруч, її захоплень не поділяв і крокував із задумливим виглядом.
Віра відчувала напругу і в його мовчанні, і в тому, як він дивився собі під ноги, не звертаючи жодної уваги на красу навколо.
– У тебе щось трапилося, Ігорю? – запитала дівчина, трохи додавши кроку, що встигати за ним.
Але він і тут промовчав, тільки злегка знизавши плечима.
Раніше він був більш балакучішим, лагіднішим.
Дівчина часто замислювалася – чи вийде в них щось?
Або її бабуся права рацію – рано чи пізно він покине її.
– Віро, ви не пара, – казала вона. – Ти замолода для нього, розумієш? Інтереси різні, ти ще не стала на ноги, тільки університет закінчила. А він чоловік, у нього бізнес, кар’єра в голові. Не до тебе йому, розумієш?
Бабуся була мудрою жінкою, добре освіченою та начитаною. Прекрасно зналася на людях.
Але мама міркувала по-іншому:
– Ну і що, що він старший. Це навіть добре. Володя теж старший за мене на п’ять років, живемо ж душа в душу! І кар’єра для чоловіка теж непогано, справа потрібна. А Віра у нас красуня, розумна, романтична.
Якраз таки вони і є пара!
Сама ж Віра не знала, до кого прислухатися, і просто втішалася тим, що з нею такий цікавий чоловік поруч.
Нічого особливо не вимагає від неї, водить на концерти, клуби, ресторани. Вона знала, що Ігор чекає від неї більшого і була вже готова до нового витку стосунків.
А як буде далі, час покаже. Куди поспішати? Заміж їй ще рано, і її все влаштовувало до останнього часу. Поки він не став таким замкненим і серйозним. Тому вона й спитала його, чи не сталося чогось?
Ігор спочатку промовчав, а потім раптом зупинився, повернув Віру до себе обличчям, взяв за плечі і сказав:
– Віро, я маю сказати тобі дещо дуже важливе. Я зрозумів одну річ. Віро, що наші стосунки зайшли в глухий кут. Вони нікуди не ведуть. Давай розлучимося, так буде краще для нас обох.
Віра застигла від почутого.
Вона уважно подивилася в його очі, він не відвів погляду.
Який він у нього глибокий, серйозний…
А обличчя яке гарне, тільки вираз сумний.
Вона легко торкнулася пальцями його ідеально поголених щік, як робила раніше, і запитала:
– Чому? Що раптом змінилося? Я та сама, ти теж. Зустрів когось?
– Ні, не зустрів. Просто хочу дати тобі волю. Разом я майбутнього не бачу, перспективи нема. Навіщо обманюватись, Віро? Чи ти через молодість цього не бачиш і не розумієш?
Вона помовчала трохи, знову одягла свої пухнасті рукавиці і відповіла:
– Тепер бачу та розумію. Дякую, що відкрив мені очі. Мені було добре з тобою, але ти і справді заслуговуєш на більше. Прощавай, Ігорю.
Після цих слів вона не стала чекати на відповідь, просто повернулася і попрямувала в протилежний бік.
Кружляли сніжинки, лоскотали ніс і щоки, вона йшла парком, а потім сіла на лавку.
Тільки зараз зрозуміла дівчина, що лишилася сама.
А Ігор уже дійшов до воріт парку і зник з поля зору…
Так, було сумно, дуже. І навіть не тому, що втрачено час. Подумаєш, його можна надолужити. І не тому, що бабуся зрадіє і скаже, що вона мала рацію у своїх висновках.
Було сумно тому, що він так і не розділив з нею ні любов до зимової краси, ні прагнення бути потрібними один одному, ні того, що вона намагалася осягнути його, сильного, дорослого, розумного чоловіка. А він їй у цьому не допоміг, то й залишився для неї загадкою.
– Ну що ж, усьому рано чи пізно приходить кінець, – тихо сказала Віра сама собі. – Я ж і справді не любила його…
Вона вдивлялася в сутінки, в яких панували зимові чари, обгортаючи все навколо якимось неземним світлом ліхтарів, які щойно увімкнулися, і їй було дуже сумно. Але йти нікуди не хотілося, особливо додому. Там мама з бабусею, вона поки що не готова до розмови з ними.
А вечірньою вулицею йшла інша пара. Впевненою ходою на досить високих підборах поспішала гарна жінка, а поруч крокував молодий хлопець, який намагався їй щось пояснити чи довести.
– Марино, я вас дуже прошу, вислухайте мене, – гарячково говорив він. – Я раніше не наважувався зізнатися, офісний етикет і таке інше. Але зараз, коли ви звільнилися, пішли від нас, я побачив перед собою прірву, розумієте…
– Вадиме, залиш цю лірику для старшокласниць, – відповіла вона з усмішкою. – До речі, вони тобі й за віком більше пасують. Мені тридцять скоро, і якщо вже я досі не знайшла шанувальника, то ти мені навіщо?
– Тому, що я хочу добитися вас. Тебе. Невже не ти помічала, що я давно цього прагну, Марино? Жінки відчувають такі речі.
– А навіщо мені помічати прагнення якогось гарненького хлопчика? Мені не потрібний ніхто, розумієш? Мені наукову роботу скоро захищати, на мене за кордоном чекають і запрошують на роботу. Ти що, за мною поїдеш туди, слідом?
І перш, ніж він відповів: «Хоч на край світу», вона випередила його:
– Та я не дозволю цього. Зайспокойся, малюк. Все я давно помічала, але не реагувала на твої залицяння, вони мені байдужі. І давай розлучимося тут і зараз…
Слово «малюк» злегка розворушило його.
Вадим зупинився, раптом зрозумівши всю безглуздість своїх спроб, а Марина так і пішла далі своєю гарною ходою, яка вже чомусь не вражала його.
Вона раптом озирнулася, помахала йому рукою і зникла за найближчим поворотом.
Вадим продовжив свій шлях, філософськи міркуючи, що невдачі тільки загартовують.
Тут він побачив ворота в парк і зайшов всередину. Крокуючи засніженою алеєю, він думав, що тепер вони більше не будуть зустрічатися ні в коридорах, ні на нарадах, ні випадково у фойє після робочого дня.
Хоча там він тільки вдавав, що зустріч випадкова, сподіваючись на те, що Марина раптом усміхнеться йому і дозволить себе провести. Але її крижаний погляд завжди розбивав ці надії.
«Ось сьогодні я наважився з нагоди її звільнення. І що? Слабак я… », – думав він, ідучи алеєю і милуючись снігопадом. «Треба ж, ніколи раніше не помічав, як це красиво!» – подумав він і тут побачив дівчину, що самотньо сиділа на лавці під ліхтарем.
Вигляд у неї був трохи дивний, відчужений.
«Щось трапилося», – майнула думка, і Вадим підійшов до незнайомки.
– Вам не холодно? – спитав він і навіщось сів поруч.
– Холодно, – відповіла вона, – змерзла трохи. Просто так красиво довкола, от і милуюся.
– Бачите ті вогні? Це кафе, хочете, зайдемо, кави поп’ємо, зігріємось?
– Так, це моє улюблене кафе. Ходімо! Мене Віра звуть, а вас?
Вони вже йшли в бік кафе і розмовляли про щось звичайнісіньке, просто й невимушено, як давні друзі.
Марина ж продовжувала свій шлях додому по засніженій вулиці, поспішаючи швидше прийти в тепло, переодягнутися і головне – перевзутися в теплі затишні капці з хутром. Каблуки її неабияк стомили за день і впевненої ходи вже не виходило.
Повз поспішали перехожі, обганяючи її. І тут раптом трапилося непередбачене: вона не помітила невелику обмерзлу купку і оступилася на ній.
Було таке враження, що вона зараз опиниться на землі, але раптом сильні чоловічі руки підтримали її, і Марина тільки злегка зігнувши коліно, змогла все ж таки встояти на ногах.
– Дякую, – сказала вона високому чоловікові, який все ще тримав її трохи вище ліктя.
– Не варто. Все добре, можете йти? – запитав він.
– Так, можу, мені не далеко, дякую.
– І все ж я проведу вас, не заперечуєте?
Ігор, як нічого не було, пішов поряд із цією впевненою в собі красунею. І це було помітно одразу. І погляд, і тон, і хода все говорило про те, що поряд рідкісний екземпляр жінки, яку він давно шукав.
Так, йому подобалася миловидна Віра, з нею він зустрічався близько року. Гарна, характер хороший, виховання.
Але… Не те.
Їй ще рости і рости до справжньої жінки, яка має і шарм, і манери, і те, що приваблює, а точніше, прив’язує до себе чоловіків.
А саме, жіночий, той самий стрижень, з яким так хочеться з’єднатися, щоб стати ще сильнішим, стати одним цілим і підкорити будь-які вершини, які зустрінуться на дорозі.
Розмова зайшла про наукову роботу, про закордон, про його бізнес та філію у Польщі, у яку Ігоря неодноразово запрошували.
– І в чому ж річ? – запитала Марина.
– Там посада трохи нижча. Доведеться попрацювати, щоб повернутися на той самий щабель.
– Труднощів боїтеся? – усміхнулася вона.
Вони вже сиділи в невеликому ресторані, який трапився дорогою. Грала гарна жива музика, горіли свічки. Ігор милувався Мариною і не міг повірити, що така жінка самотня. А вона дивилася на нього і думала:
«Мені що, раптом пощастило? Та невже?
А попереду вони мали час, щоб познайомитися ближче, пізнати один одного і найголовніше – зрозуміти: їхні великі кораблі припливли до одного берега, і далі їм по дорозі в цьому величезному океані життя…
…А в невеликому кафе сиділа за столиком молода весела пара. Вони пили каву, їли печиво і розмовляли без упину про те, що в житті немає нічого неможливого, варто тільки захотіти.
– Тільки кохання це не стосується, – серйозно зауважив Вадим, а в очах все одно горіли іскорки. – Як часто люди помиляються, думаючи, що люблять і гори готові повернути. А насправді це пуста уява. А розумієш це, коли зустрінеш справжнє кохання.
– А ти любив колись, Вадиме? – запитала Віра і додала: – я ось ні.
– Був закоханий доти, доки не зрозумів, що любити інших важкий хрест. Та й закоханість від справжнього кохання відрізняється тим, що може пройти миттєво.
…Їм так добре було вдвох, так затишно і просто, що не хотілося розлучатися.
Вадим провів Віру додому, а наступного дня призначив побачення.
Дівчина погодилася з радістю, він поцілував її в щоку біля під’їзду і сказав:
– До завтра, Віро.
– Щойно розлучилася з чоловіком і одразу захопилася іншим, – докоряла себе Віра, вже лежачи в ліжку і думаючи про Вадима.
Але ці думки промайнули і зникли.
Вона поринула в спокійний, приємний сон, де не було жодної тривоги, жодного розчарування.
Їй снилася велика дорога, що веде до сонячного світла. Вона йшла нею, а назустріч ішов Вадим.
Він підійшов, узяв її за руку, і далі вони пішли разом. Вона навіть тепло його долоні відчувала і бачила його сяючі очі.
– Який милий хлопець, – подумала вона, прокинувшись, і посміхнулася новому дню, в якому на неї чекало щастя, що вже зароджувалося…
