Лариса тихо сиділа сама. Одна, тепер уже, у своїй хаті.
Старе крісло затишно прийняло її у свої обійми. Колись у дитинстві вона залазила туди з ногами і з захопленням читала книги.
Дід та бабуся тільки сміялися: вченою виросте.
Виросла не вченою, а дуже хорошим фахівцем. Їхня онучка стала програмісткою і працювала не виходячи з дому.
Лариса згадувала дитинство, бабусю, діда, батьків.
Як усі вони були щасливі в цьому будинку, коли приїжджали в гості.
Сім’я жила у місті, але відпустки проводила саме тут.
А потім мама поїхала на відпочинок і життя різко змінилася. Повернулася вона сяюча і… Вагітна…
Відразу зізналася чоловікові у зраді і подала на розлучення. Батько Лариси поїхав до батьків у село. Він дуже переживав.
Спочатку мати Ларису часто відпускала до нього, а потім довелося няньчитися з братом.
Поїздки стали рідшими, Лариса сумувала, а мати не відпускала. Коли їй виповнилося шістнадцять, а братові дев’ять, Лариса втекла на все літо у село.
Сидіти три місяці в квартирі і стежити за балуваним Миколкою їй набридло.
– Ще рік вчитися треба, а потім інститут. Куди думаєш іти вчитися, доню? – запитав батько.
– На програміста, ну чи щось таке.
– Ну, ти й замахнулася, а витягнеш?
– Вона у нас ще й не таке зможе, – відповів за внучку дід.
– Тільки я до мами не хочу повертатись. Можна у вас залишитися? Я ж уже можу сама вибирати.
– Можеш. А мати як? Ну, якщо це твоє рішення, то звичайно можна.
– А й правильно, залишайся, – підтримала бабуся. – А школа як? У нашу ходитимеш?
– Мені все одно. Останній клас, а потім і гуртожиток дадуть.
– Це так, але…
Бабуся прописала її в себе, адже з міською пропискою, який гуртожиток? Батько перевіз речі, мати при цьому сварилася та обурювалася. Гроші він їй не платитиме, а сума була пристойна.
Лариса сиділа в кріслі і читала книжку при свічці. Спати ще не хотілося.
Був сильний вітер, обірвало дроти, електрики не було вже три години, інтернету теж.
Раніше Лариса читала із ліхтариком під ковдрою, а тепер ховатися не треба. Нікого нема, вона одна. Що наробила негода у саду ще невідомо, темно, дощ так і не припинився. Старий кіт раптом стрибнув з дивана і зашипів.
– Василю, в чому річ? Не лякай мене. Ніхто не ходить у таку негоду, навіть сусіди сидять по хатах.
Кіт продовжував шипіти на двері, Ларисі не сподобалася така його реакція. Вона тихо встала і так само тихо підійшла до дверей.
Подумала – дуже добре, що двері замінили рік тому. Тоді занедужав батько.
Перша слабість трапилася з ним просто на вулиці, тоді зникли ключі, гроші, телефон.
Телефон був простий, його було не шкода, купили новий, сімку відновили, грошей було небагато.
Ключі підкинули через тиждень прямо на ґанок, це було дивно. Лариса вирішила змінити замки, а батько вирішив замовити нові двері, кращі й надійніші.
Після того випадку батько прожив тільки п’ять місяців. Бабусі та діда вже не було в живих…
За дверима було тихо, ніхто не стукав і не намагався відчинити. Лариса потяглася до ручки, але Василь знову засичав.
– Все, не чіпаю, – пошепки сказала вона, і тихо відійшла від дверей.
Лариса загасила свічку і спробувала хоч щось розглянути у вікно, але нічого не було видно. Здалося, хто ж у таку негоду ходитиме.
А кіт просто боїться грози, що знову поверталася. У світлі блискавки промайнув силует. Не здалося.
Але кому і що тут треба? Лариса замислилась.
Приїхати могла тільки мати, та й то не в таку погоду. Ще брат. Але вони якби приїхали, то постукали б.
Заснула Лариса пізно, а прокинулася, коли вже світило сонце. Електрику підключили, інтернет теж, Василь просився надвір, довелося вставати. На подвір’ї було сиро, але все ціле.
Навіть стара яблуня наче помолодшала від дощу. Хоч як дивно, але навіть яблук на землі було мало.
Пролунав телефонний дзвінок.
– Ларисо, чому у тебе вимкнений телефон? Як це розуміти? Я тобі дзвонила цілий вечір.
– Мамо, у нас гроза, електрики не було, інтернету та зв’язку теж. Зараз усе полагодили, але в мене сідає телефон. Що ти хотіла?
– Ти мені була потрібна вчора.
– Вночі? Зв’язок пропав тільки о десятій.
– А що я не можу тобі подзвонити пізніше? Твій брат потрапив учора в халепу, терміново потрібна була твоя допомога, а тобі не додзвонитися.
– У нього є ти й батько, до чого тут я?
– У нас немає грошей, а там треба було заплатити за ту шкоду, яку він зробив.
– Я тільки тиждень тому переказала тобі за розбите ним дзеркало. Пошкодувала тебе. Але більше грошей не буде.
– Ларисо. Він же ж твій брат!
– Йому вчитися треба, а ви з ним носитеся. Якби він взявся за розум, то я б йому навчання сплатила, а так більше грошей не чекайте.
– У тебе є хата є гроші, а в нього нічого.
– У нього є ви та ваша квартира, а гроші я заробляю своєю головою. А твоєму Миколці пора б розум вже мати, йому ж двадцять два.
– А тобі майже тридцять і ти сама. Навіщо тобі гроші?! Допоможи братові.
– Викуповувати його з усіх халеп я не буду. Все. З подібних питань мені більше не дзвони. І ще я не одна, у мене є Василь. Мені треба працювати. Бувай.
Лариса натиснула кнопку і поставила телефон на зарядку. Василь заліз у відчинене вікно і розлігся на підлозі. Ось він її відданий друг і охоронець.
У двері постукали, кіт зіскочив і зашипів.
– Васильку, ну ти на всіх так реагуватимеш. Зараз день, нічого страшного немає.
На ґанку стояв якийсь молодик, трохи розпатланий і пом’ятий.
– Ви вибачте, я вас напевно вчора налякав… У мене машина зламалася навпроти вашого будинку. Я побачив у вікні тьмяне світло і вирішив попросити про допомогу. У сусідніх будинках було зовсім темно. Я подумав, що село зовсім пусте, а вранці все виявилося не так. Я прийшов вибачитися, і все ж таки попросити допомоги. А чоловік у хаті є?
– Є. Василь.
– Який збіг, я теж Василь! А можна його покликати?
– А він уже й прийшов. Ось же ж він! – сказала Лариса.
Гість глянув куди показала Лариса і застиг від здивування.
Вона дивилася на кота, який уже не шипів, а роздивлявся гостя.
– Вибачте, значить, я не туди потрапив… А вас напевно і машини немає, мені всього ж треба тільки трохи бензину, щоб доїхати до заправки, вчора не розрахував. Заглох. Зв’язку немає, бензину немає, а я везу живе замовлення.
– Живе? Це як? Квіти?
– Ні. Цуценя. Зараз воно у машині, а вчора весь тремтів, я його тримав під курткою. Напевно, злякався грози. Я вже зателефонував, тут недалеко, але треба бензин, я вам заплачу. Ви просто підкажіть, де можна взяти.
– Ходімо в гараж, там у діда в каністрах завжди був бензин для пилки та коси.
– Ох як ви мене врятуєте! Дякую. Я вам зараз перекажу гроші.
– Добре, спочатку знайдемо бензин. А переказувати не треба, краще ви мені бензин привезіть, ось цю каністру. Мені знадобиться, косити треба.
– Добре, я як собачку віддам, так одразу до вас приїду.
– Я чекатиму, Василю. А мене звуть Лариса.
Василь приїхав тільки наступного дня, з каністрою та букетом польових квітів.
– Я помітив, що у вас кругом квіти, купувати було б банально, ось їхав через поле. Таких у вас точно немає.
– Дякую. Точно нема. Поставте вже каністру та заходьте в будинок. А ви працюєте у доставці живих вантажів? Вперше про таке чую.
– Ні. Це просто друг попросив відвезти, а я потрапив у грозу. Я взагалі не дуже люблю собачок, у нас у домі завжди були кішки.
– А в нас також чомусь ніколи не було собачок. Хоча в селі це, напевно, потрібно. Але в мене кіт учора відчув вас, шипів.
– Це він напевно на собачку, бо ж цуценя у мене під курткою було. А сьогодні, тільки подивіться, лежить біля моїх ніг.
– Василю, а як же ж я?
Кіт тільки глянув на Ларису і поклав голову на ногу нового знайомого.
Лариса і Василь розсміялися. У двері постукали.
– Відчинено!
– Дочко, ти мені не відповідаєш, тож я приїхала сама… Ти не одна? Я думала ти жартуєш…
– Мамо, мені набридли твої прохання про гроші для брата.
– Не треба при сторонніх. Давай поговоримо наодинці. Нам дуже потрібні гроші, багато грошей, він зіпсував машину, яку взяв на прокат. Надія тільки на тебе. Візьми кредит, дуже тебе прошу. Ти ж можеш! Платитиму я.
– Так сама й візьми. У чому проблема?
– У мене вже є. А ти можеш будинок продати. Навіщо він тобі візьмеш потім квартиру в місті, в кредит або так заробиш. Га? Виручай, Ларисо.
– Нехай твій Миколка хоч раз відповість за все сам. Будинок ні до тебе, ні до нього не має жодного стосунку. Це мій дім. Я більше не платитиму за витівки твого сина.
– Ти ще скажи, що цей твій Василь тут господар!
– Так, мамо, Василь тут господар! Тобі пора…
Мати звісно ж не підозрювала, що Лариса мала на увазі кота.
Пройшов рівно рік після тієї грози.
Саме в цю дату Василь та Лариса вирішили влаштувати весілля.
Біла сукня нареченої, красивий костюм нареченого.
Серед гостей і кіт Василь! Хоча який він гість? Він господар!
