Життєві історії

Вероніка поїхала до бабусі в село. Їхала своєю новою машиною! Вона під’їхала до будинку, посигналила. Вийшла її бабуся Марина. – Вероніко, дівчинко моя! – обійняла та внучку. – Бабусю, подивися яка краса! – показала дівчина свою машину. – Бачиш? Мама з татом подарували мені на двадцятиріччя! – Бачу, чого ж не бачу, – чомусь сумно сказала старенька. – Бабусю, а Андрій тут? – запитала Вероніка за свого друга. – Тут, але не ходи до нього, – відповіла баба Марина і важко зітхнула. – Чому?! – здивувалася дівчина. – Ми з ним теж давно не бачилися… Вона помчала до сусідського будинку, де жив Андрій. Вероніка відкрила хвіртку, й остовпіла, не вірячи своїм очам

– Привіт, Андрійку! Ого, яка у тебе класна машина! Нова! – ахнула Катя проходячи повз хату бабусі і дідуся Андрія.

– Привіт, Катю. Так, нова, батьки на день народження подарували, ось приїхав сюди у село. Подякувати бабусі з дідом, бо ж основну частину грошей на машину вони дали…

– Андрійку, а покатаєш, га?! А ще краще я за кермом поїду! Я теж вчуся у місті на права, правда ще не закінчила, але їздити вмію. Давай я тебе покатаю? – наполягала Катя.

Андрій погодився, бо ж то була його подружка з дитинства. А друга була Вероніка – вони дружили втрьох.

Приїжджали до своїх бабусь і дідусів у село з міста на всі канікули.

Бабуся Вероніки була сусідкою бабусі Андрія. Тільки Вероніка вчилася в інституті і вже рідше приїжджала в село.

Катя сіла за кермо, Андрій сів поряд, виїхали з подвірʼя, і вона з великою швидкістю погнала за село. Там дорога буда широка, правда ґрунтова.

Що там трапилося і як, ніхто не зрозумів, але машина опинилася на узбіччі…

Катя тільки злякалася, а Андрій надовго потрапив у лікарню…

А потім лікарі тільки розводили руками – нічого поки що не могли вдіяти… Андрій тепер був на візку…

Батьки Андрія докоряли собі, що подарували синові так рано машину, а він мовчав, що за кермом була Катя.

Мати не хотіла звільнятися з роботи, тож на сімейній раді вирішили:

– Андрійку, ми тебе відправимо до бабусі з дідом, щоб ти не залишався один у квартирі, поки ми на роботі, – батьки переживали, що в голову йому прийде на самоті. – Так буде краще там, у двір зможеш виїхати, повітря свіже, бабуся подбає про тебе…

– Мені байдуже, – відповів син, – як хочете, – він замкнувся, бо глибоко переживав це все, кинув навчання в інституті.

Хоча йому й пропонували гарні умови для подальшого навчання. Можна складати іспити віддалено, тим більше Андрій навчався на відмінно, і викладачі його знали.

Але він так вирішив…

Катя більше в селі не з’являлася, мабуть розуміла свою провину, адже дехто бачили, що вона була за кермом, просто Андрій узяв все на себе…

…Вероніка гордо їхала за кермом своєї машини білого кольору, нарешті здійснилася її мрія!

Вона років із тринадцяти мріяла їздити на машині. А тут на двадцятиріччя батьки подарували їй її мрію.

Вона іноді поглядала в дзеркало і думала:

– От бабуся здивується, коли я приїду на машині! А ще краще б Катя мене побачила. А ще краще – Андрій.

Катя з Веронікою приїжджали на канікули в село, Андрій теж був усе літо на селі.

Усі вони приїжджали з районного містечка, де жили.

Катя з Веронікою з дитинства змагалися один з одним. І тій, і іншій подобався Андрій.

Взагалі його дідусь і бабуся жили раніше у місті. Але коли мати з батьком побралися, дід вирішив залишити квартиру молодим, а самі вони купили будинок у селі та перебралися сюди.

Але не пошкодували, їм подобалося життя в селі, тим більше Андрій був усі канікули з ними.

По суті, всі літні канікули Андрій, Вероніка і Катя були втрьох. Хлопчик до своїх подружок ставився однаково, нікого не виділяв.

Але Вероніці здавалося, що він більше схиляється до неї, частіше саме її пригощає цукеркою, яблуком, а ще носив їй польові ромашки.

Про що думала Катя, подружка не знала, але вона думала приблизно так само, вважала, що Андрій більше звертає на неї увагу.

Хоча вони ще були дітьми.

Але пройшов час, усі стали студентами. У місті у кожного було своє життя, але приїжджаючи в село, вони, як і раніше зустрічалися, спілкувалися. Їм було про що поговорити, про що згадати.

…Вероніка їхала своєю машиною і думала:

– Сесію здала. Катя з Андрійком теж мають, мабуть, приїхати. Останнім часом ми не можемо так часто зустрічатися, як у дитинстві. Жаль звісно…

Вона під’їхала до будинку і посигналила, на ґанку з’явилася її улюблена бабуся Марина. Вероніка вискочила з машини.

– Вероніко, дівчинко моя, – обійняла бабуся внучку, погладила по голові і поцілувала в обидві щоки. – Як я за тобою сумувала!

– Бабусю, подивися яка краса! – показала вона на свою машину, – бачиш на чому я до тебе приїхала. Мама з татом подарували мені на двадцятиріччя.

– Бачу, чого ж не бачу, – чомусь сумно сказала вона.

– Бабусю, Андрій тут, чи ні? – запитала вона

– Тут, але ти поки що не ходи до нього, – відповіла баба Марина і важко зітхнула.

– Чому, бабусю?! Ми з ним теж давно не бачилися, я зараз, – і вона помчала до сусідського будинку.

Відкривши хвіртку, Вероніка остовпіла, не вірячи своїм очам…

На подвір’ї у візку сидів Андрій.

– Привіт, – розгублено сказала Вероніка, – я рада тебе бачити, – поступово приходячи до тями додала вона. – Що трапилося?

– Нічого особливого, – навіть не відповівши на вітання, сказав Андрій. – Просто покатався на машині.

– На чиїй?

– На моїй…

– Як же ж так?! – на її очах з’явилися сльози, але побачивши, що Андрій дивиться на неї недобре, швидко взяла себе в руки.

– Ти що, прийшла мене шкодувати, – спитав він. – Не потрібно мені це, йди додому, Вероніко.

Нарешті, до неї дійшло, що все серйозно. Андрій завжди називав її Нікою, саме Нікою, а не Веронікою. А тут на тобі… Значить йому справді недобре.

– Іди додому, я тебе не кликав сюди! – нервував Андрій.

– Що з тобою, Андрію?

– Нічого, я тобі сказав, іди!

Вона розвернулась і пішла.

Баба Марина, побачивши внучку зі сльозами на очах, запросила її до столу.

– Не хочу я їсти, бабусю, – відповіла та.

– Я теж не хочу, але апетит приходить під час їжі. Давай до столу.

– Бабусю, а що трапилося з Андрієм?

– Батьки подарували йому машину, от і поїхали з Катею покататися за село. Говорять, що за кермом була вона…

– А з нею що?

– Нічого серйозного, більше дісталося Андрію. Сама ти бачила його…

Довго вони розмовляли з бабусею. Наступного дня вона знову вирушила до сусідів.

– Чого прийшла, – знову неприязно зустрів її Андрій. – Знову шкодувати?

– А чого тебе шкодувати? – з викликом запитала Вероніка. – Мені шкода тих дітей і людей, які боряться за своє життя, не здаються. І у яких справді попереду нічого немає. Декому збирають гроші на дорогі процедури, але вони все одно надіються.

Навіть беруть участь у змаганнях і отримують золоті медалі!

А ти тільки сидиш і сам себе шкодуєш.

– Тільки? Це ти так думаєш?!

– Так! Так! От саме так!

– У мене немає шансів.

– А хто тобі таке сказав? Немає нічого неможливого, ти ще не пробував!

– А ти думаєш по-іншому, – недобре спитала Андрій.

– Так, я маю підстави так думати. Я стільки років допомагаю у лікарні і бачила різні дива.

Якщо ти пам’ятаєш, я навчаюсь у медичному інституті, на четвертому курсі.

У лікарнях я бачила різні випадки, хто бореться і не шкодує себе, той перемагає, той встає на ноги.

Деякі, навіть повертаються до життя і після гіршого.

Так говорила Вероніка, переможно дивлячись на нього, і Андрій трохи зніяковів, а потім раптом усміхнувся.

– І що ти пропонуєш? – він запитав це уже звичним голосом. – Може, чаю хочеш?

Вона теж усміхнулася і погодилася на пропозицію.

…Вероніка їхала до бабусі і думала, що на тиждень затримається у селі, а потім повернеться у місто.

Але затрималася на всі канікули.

Усі дні вона проводила поряд з Андрієм, возила його місцями, де вони в дитинстві гуляли.

Їй важкувато було возити його, але вона не скаржилася і не здавалася. Це була вже її перемога, що він почав з нею спілкуватися, а потім назвав її Нікою!

Як вона раділа, що він знову так її називає…

Канікули добігали кінця, Вероніка сказала:

– Андрію, що ти скажеш, якщо я запропоную тобі жити разом. Поїхали зі мною у місто.

– Як це? – не зрозумів Андрій. – Як це жити разом?!

– Звичайно, – спокійно відповіла Вероніка.

Вона, звісно, хвилювалася, але не показувала вигляду.

– У мене канікули закінчуються, практика починається.

– Як це ми житимемо разом?

– Ну, якщо в тебе такі консервативні погляди на життя, тоді зроби мені пропозицію! – заявила вона.

– Ніко, а твої батьки?! Що вони скажуть?! Навіщо їм такий зять?

Андрій звісно знав, що Ніка до нього небайдужа, але на такий серйозний крок наважитися?!

Вона бачила нерішучість Андрія і спитала, посміхаючись:

– Чи моя кандидатура тебе не влаштовує?

– Думаю, що річ у моїй кандидатурі, а не в твоїй.

– Гаразд, Андрію, не переживай, а чесно говори, згоден?

– Та я про це навіть не мріяв, Ніко!

Натомість Вероніці довелося витримати обурення батьків. Її батько галасував:

– Я проти, щоб ти вийшла заміж за нього, не дозволю тобі псувати своє життя!

– Я його поставлю на ноги, тату!

– Ти хто?! Ти лише студентка четвертого курсу! Ти кого із себе уявила, теж мені знайшлася професорка!

– Тату, йому потрібні процедури, і якщо все пройде вдало, він стане на ноги, так сказав фахівець.

– Дочко, ти навіть не уявляєш, на яке важке життя прирікаєш себе, – не вгавав батько, а мати мовчала, знала, що дочка все одно зробить по-своєму.

Всі спроби відмовити дочку були марні, але Вероніка все ж таки вийшла заміж за Андрія, хоч і батько був проти. А от бабуся підтримувала її.

Після весілля через деякий час Андрій ліг на процедури.

Ось де похвилювалася Вероніка, навіть Бога молила, щоб він допоміг їй і Андрію витримати все це.

Відновлювальний період також тривав дуже довго. Але врешті-решт Андрій став на ноги.

Спочатку невпевнено, а потім уже все міцніше та міцніше стояв на ногах…

…Минув час. Вероніка з Андрієм та їхнім маленьким сином Олежиком їхали до батьків, а ті чекали їх з нетерпінням.

– Ого, люба, який у нас внук став великим, уже підріс на цілий місяць! – розчулювався дід, батько Вероніки.

Онукові було вже вісім місяців.

– Мамо, тату, ми залишимо Олежика на вас, а самі в кафе. У нас сьогодні особливий день. Цього дня ми вирішили, що не можемо жити один без одного! – сказала Вероніка.

– Ой, як чудово! Звісно йдіть, а ми ще й погуляємо з онуком, – зраділи бабуся з дідом.

…Вероніка з Андрієм сиділи в кафе, а він знову зізнавався їй:

– Ніко, як я тебе люблю! Ти моя найдорожча людина на світі, ну й синочок звісно ж… Ніколи, чуєш, ніколи я тебе не ображу! Обіцяю завжди любити й оберігати!

Вероніка дивилася на свого коханого чоловіка і в цей момент точно знала, що вона найщасливіша у світі!

Адже її щастя – вистраждане…

Вам також має сподобатись...

Іван ішов по вулиці, кутаючись у комір старого пальта. У голові роїлися невеселі думки. Минуле, здавалося, не відпускало його. Двадцять років тому він був зовсім іншою людиною. Тоді в ньому вирувало життя! Успішний чоловік, молодий батько двох гарненьких близнючок. Він мчав по життю, впевнений, що весь світ біля його ніг! Поруч із ним завжди була його дружина, Надія. Тендітна, з золотистим волоссям, вона була схожа на принцесу… І тут Іван побачив її, Надію! Вона йшла, злегка спираючись на руку високого сивого чоловіка. Пара зупинилася неподалік. І тут Іван впізнав цього чоловіка

Ірина повернулася з роботи пізно. Вона роззулася, взяла важкі пакети з продуктами і зайшла на кухню. – О, Господи! – ахнула жінка. – Ти чого тут сидиш сам? Її чоловік Олег сидів на кухні сам у темряві… – А де наші дівчатка? – здивовано запитала Ірина про дочок. – Пізно ж уже! – Ірино, ти тільки не хвилюйся, – почав Олег. – Тут у нас сталося дещо. Навіть не знаю, як тобі розповісти. Я сам відійти ось ніяк не можу… – Боже, та що ж там таке, Олежику?! – здивувалась Ірина. Вона не розуміла, що відбувається

Борис застиг із чашкою кави в руці. Марина випустила спиці для вʼязання, і вони опинилися на підлозі. – Що-о?! – вигукнув Борис, і скочив з крісла. – Борюсику, сядь! – Марина взялася за серце. – Господи, я не готова бути бабусею! Їхня донька Аліса спостерігала за метушнею батьків із легкою усмішкою. Борис нервово ходив по вітальні, бурмочучи щось на кшталт: «зовсім вже» і «якийсь пройдисвіт». Марина то хапалася за голову, то бігла на кухню по валерʼянку. – А може… – сказала Аліса з хитрою посмішкою. – Ви візьмете малюка на виховання? Марина застигла. Борис зупинився на півкроці. У кімнаті запала тиша, а потім сталося несподіване

Марина з Олегом наступного дня після весілля заїхали до його батьків. – Красиве і веселе весілля вийшло, правда ж? – сказала Людмила Іванівна, коли родина зібралася за чаєм. – Нормальне, – відповіла молода невістка. – А скільки вам грошей подарували, якщо не секрет? – продовжувала розпитувати свекруха. – Ми ще не рахували, – відповів Олег. – Не рахували? –  якось загадково сказала Людмила Іванівна. – А знаєте, я для вас дещо маю! Жінка рішуче вийшла з кухні, і повернулася за хвилину, з якоюсь папкою в руках. – Ось, тримайте! – вручила папку невістці свекруха. Марина взяла її, відкрила і… ахнула від побаченого