Життєві історії

Ліда їхала в село до свого коханого Віктора. Вона зупинилася біля знайомих воріт. Загавкав собачка. Ліда підняла дротяне кільце на хвіртці і зайшла на подвірʼя. – Рекс, тихо! – сказала вона песику. Той одразу її впізнав і замахав хвостом. На ґанок вийшла господиня – тітка Зоя. – Здрастуйте, – сказала Ліда. – Вибачте, що так пізно. А мій Віктор де? – Спить, – відповіла тітка Зоя. – Зазвичай він так рано не лягає, – здивувалася Ліда. – Так на свіжому повітрі ж… – сказала тітка. – Ходімо, я тобі постелю. Ліда хотіла сказати, що ляже з Віктором, але передумала. А вранці Ліда прокинулася, вийшла на двір пошукати Віктора, і застигла від несподіванки

До колишнього чоловіка йти не хотілося, але виходу не було.

Якщо з Віктором щось трапиться, Ліда цього не витримає.

Вони познайомились на танцях. Ліда, сумувала, не знала, чим зайнятися, і пішла вчитися танцювати.

Віктор був найяскравішим із усіх у групі. І її зовсім не бентежило, що він молодший майже на десять років, вона добре виглядала. При розлученні відсудила у колишнього чоловіка Славка такі гроші, що тепер могла дозволити собі все, що завгодно, і проводила багато часу в косметологів.

Розлучилися вони через банальну зраду. Він повернувся з відрядження, заснув, вона підняла його телефон з підлоги і випадково побачила смску:

«Сумую, коханий».

Вона переглянула всі повідомлення і список дзвінків. Вранці влаштувала сварку. Він спершу все заперечував, а потім зізнався, сказавши, що це для нього нічого не означає.

Ліда повірила, але гордість свою проміняти на видимість вірності не змогла.

Після Славка вона мала пару романів, але так, несерйозно. А у Віктора вона насправді закохалася, ще більше, ніж у Славка в юності. З розуму від нього сходила.

Коли вони йшли танцювати парою, вона землі під ногами не відчувала. Якось наважилася і покликала його посидіти в кафе.

Там Віктор розповів, що збирається стати письменником, тільки не придумав, про що писати.

Ліда сказала, що в неї є купа книг від дідуся, і покликала в гості.

З того дня вони почали зустрічатися…

Віктору було двадцять шість, він жив із мамою і «шукав себе».

Грошей у нього вічно не було, іноді брав підробіток і вплутувався у всякі темні справи. Ось і цього разу вплутався, і закінчилося все не дуже.

Віктору могли дати термін, а він виявився таким непристосованим до життя, що загульбанив і більше нічого не робив.

Довелося брати все у свої руки. Ліда відправила Віктора до тітки в село, обіцяючи, що вирішить проблему за кілька тижнів.

Найняла юриста, ще людей, щоб знайти тих, хто Віктора підставив. Нічого не допомогло.

Віктора шукали. І хоч би як вона відмовлялася від цієї ідеї, довелося йти до Славка…

Вона все йому розповіла.

– Допоможи, – попросила вона, вирішивши нічого не вигадувати. – Зроблю, що скажеш, тільки допоможи. Він справді не винен, його підставили.

– Любиш його, значить? – запитав Славко.

Ліда витримала його погляд.

– Люблю…

– Цікаво, і що ж ти таке можеш запропонувати мені натомість?

– Будь-які гроші, тільки назви суму.

– Пропонуєш мені повернути мої гроші? Я б віддав перевагу коханню.

Його пухкі губи, яким могла б позаздрити будь-яка жінка, скривилися в усмішці.

Ліда дуже добре знала ці губи, щоб не розуміти, до чого він хилить. І вона вже здогадувалася, що саме це колишній чоловік і запропонує…

– Як скажеш, – сухо відповіла Ліда.

Колишній чоловік дивився на неї і мовчав. Вона не опускала очей, не боялася його. Подумаєш, і так була з ним раніше.

– Та пожартував я! – засміявся Славко. – Гаразд. Три дні дай, я все вирішу.

– Дякую.

– Та нема за що. Рахуй, що це внесок у наші майбутні стосунки. Все одно до мене повернешся. Ми з тобою одного поля ягідки, моя пташечко. А твій Віктор – недолугий, навіщо він тобі такий?

Тільки-но Ліда вийшла з кабінету як одразу вирішила їхати до Віктора.

Зв’язку в тому дачному селі особливо не було, а на домашній дзвонити, щоб тітка Зоя чула, не варто.

І взагалі, хотілося його побачити, обійняти, пригорнути до себе, щоб серця знову тріпотіли в унісон.

Вони ж збиралися поїхати в Тибет – Віктор захопився йогою, Ліда й не чула про таке, а він подарував їй книжку і сказав, що це крутіше, аніж танці.

Ліда погано їздила машиною: права купив Славко, він же ж і вчив її їздити.

У дитинстві спочатку мама, а потім і вчителі сварилися до Ліди за те, що вона постійно відволікається, не може довго зосередитися на чомусь одному, так і з їздою: вона весь час відволікалася на пташок, що сиділи на гілках, на одинокі дерева, які завжди здавались їй схожими на неї саму і особливо на гарні заходи сонця.

Сьогодні небо було як на картинах відомих художників.

Коли небо потемніло і на ньому почали з’являтися зірки, вона додала ходу і намагалася не відволікатися.

Зупинившись біля добре знайомих їй воріт, Ліда побачила, як у крайньому вікні засвітилося світло, а у дворі загавкала собачка.

Закривши машину, Ліда підняла дротяне кільце, яке притримувало хвіртку, і зайшла на подвірʼя, сказавши спокійно та впевнено:

– Рекс, тихо!

Собачка одразу її впізнав і почав вибачливо махати хвостом.

На ґанок вийшла тітка Зоя.

Вона завжди носила прості бавовняні сукні у яскравих квітах, накидаючи на плечі пухову шаль навіть у найспекотніші літні дні.

Обличчя в неї, зазвичай було доброзичливе, але цього разу воно було ніби якесь похмуре… Ліда не могла роздивитися у світлі тьмяної лампочки.

– Здрастуйте, – сказала Ліда. – Вибачте, що так пізно. А Віктор де?

– Спить, – відповіла тітка Зоя, поцілувавши Ліду в щоку.

– Зазвичай він так рано не лягає, – здивувалася Ліда.

– Так на свіжому повітрі ж… Ходімо, я тобі постелю.

Ліда хотіла сказати, що ляже з Віктором, але передумала: мало які тут звичаї в селі, може, до весілля ні-ні.

Вперше за довгий час Ліда спала добре. Вранці вона встала пізно. В хаті було тихо, та й узагалі не вистачало звуків, ніби весь світ раптово переселився на іншу планету.

Про всяк випадок вона покликала тітку Зою і Віктора.

У відповідь – тиша…

Ліда зайшла на кухню, знайшла там банку ще теплого, парного молока.

Бруднуваті кружки не вселяли довіри, і вона попила прямо з банки.

Ліда вже й забула, яке смачне сільське молоко: у дитинстві мама відправляла її на все літо до сестри, коли налагоджувала особисте життя, але коли мати вийшла заміж за Миколу, вони вирішили, що треба проводити літо всім разом, створювати нові традиції.

В принципі, Ліда була не проти, в селі їй не особливо подобалося, а дядько Микола був веселий і купував їй усе, що б вона не забажала.

Ліда визирнула у вікно – на галявині біля будинку ходили гуси, такі білі, що сліпили очі.

Вона зібралася вже вийти надвір і пошукати Віктора, як раптом гримнули двері, і за мить на кухню заскочила Інна.

Ліда ледь її впізнала: востаннє вони бачилися років сім тому, і тоді сестра була щокастою дівчинкою.

Зараз же ж перед Лідою стояла дівчина – тендітна, з тонкими ручками й ніжками, у спортивних штанях, та короткій маєчці, що відкривала плаский живіт. Мимоволі Ліда позаздрила цьому животу – у неї такого давно не було.

– Лідочка! – ахнула Інна і кинулася їй на шию. – Як я рада тебе бачити!

Тут двері гримнули ще раз, і на порозі з’явився Віктор. В його очах майнув острах, і Ліда захотіла якнайшвидше його заспокоїти, сказати, що вона про все домовилася, але говорити при Інні не варто: коли вона попросила тітку прихистити її знайомого, Ліда нічого не сказала про термін, що могли дати Віктору, і про їхні стосунки.

Збрехала, що він письменник і шукає усамітнення на природі, щоб ніхто не заважав.

– Привіт, – сказав він. – Несподівано ти приїхала.

– А тітка Зоя вам що, не сказала?

– Так ми не бачили її, вона ж на роботу рано йде.

Ліда очікувала, що Віктор обійме її, і тоді вона прошепоче на вухо, що все добре і нема про що турбуватися.

Але він так і тупцював у дверях кухні.

Мабуть, правильний режим і сільське молоко і справді добре позначилися на його стані – обличчя, яке ще пару тижнів тому було змарніле, порожевіло і округліло, борідка, що вже відросла, навіть пасувала йому, і на мить Ліда замилувалася його профілем.

– Ой, а я вночі чула шум машини, думала, сусід. А це ти. Як чудово сто років не бачилися! Хочеш, я тобі кімнату покажу? Вітя мені шпалери нові поклеїв.

Інна блиснула очима у бік Віктора, і в цьому погляді Ліда одразу все вгадала і зрозуміла.

Для надійності вона подивилася на Віктора, який терміново почав чистити джинси від неіснуючої нитки.

Ліда глибоко зітхнула, зібралася: тільки б не розплакатися.

Шпалери були дуже негарні: незграбні, у великі різнокольорові квіти.

На шафі висіли постери акторів і співаків 90-х. Інна щебетала, весь час поглядаючи на Віктора, той відводив очі.

– Вікторе, – сказала Ліда, так що Інна одразу замовкла. – Поїхали в магазин, бо я вчора не взяла з собою нічого.

Вона бачила, що сестра теж хоче з ними напроситися, але не наважується і чогось боїться. Хоча, зрозуміло, чого: Віктор будь-кому голову закрутить, могла б і раніше про це подумати.

Поки вони йшли до машини, Ліді треба було зрозуміти, що робити. Було приємно відчувати свою владу над ним і над цим бідним сільським дівчиськом.

Якщо вона зараз скаже Віктору як є – він покине цю Інну й поїде за Лідою хоч на край світу. А можна взагалі нічого не говорити, збрехати, що нічого не вийшло, і нехай переживає.

Хоча й не схожеш, що він весь цей час тут дуже сумував. Швидше навпаки…

Коли Ліда завела машину, вона зрозуміла, що треба робити. Мав рацію Славко, вони одного поля ягоди.

– Коротше. Я поговорила зі Славком. Довелося бути з ним, щоб він погодився допомогти. Ти вільний. Але є одна умова – у місті не з’являтися. І ще. Це вже від мене. Не одружишся з Інною – я попрошу Славка все скасувати.

Від подиву у Віктора смішно відвисла щелепа. І чому Ліда раніше не помічала, який він безглуздий? Теж мені, письменник знайшовся!

– У сенсі, Лідо, я не розумію…

– Ти думав, у нас це серйозно, так? – показала вона усмішку. – Та в мене таких, як ти… Погралися та й досить. А от із нею так не можна. Вона маленька й наївна.

Одружишся, допоможеш їм із господарством. Всім корисно буде.

По тому, як розслабилися його плечі і заблищали очі, Ліда зрозуміла: для нього це не просто інтрижка, він і справді уявив, що закохався в це дівчисько. Ну що ж, так навіть краще…

– Звичайно, Лідо, що ти! Я так вдячний тобі, не знаю, що і сказати… І за Славка, і взагалі…

Ні слова не сказав, що їй довелося начебто бути з ним. Чи не почув? Йому все одно?

Від злості Ліда почервоніла.

Вона вчепилася в кермо і повторювала про себе: – Тихо, люба, тихо…

…Весілля зіграли через пів року. Ліда на весілля не приїхала, надіслала подарунок: книжку і величезну позолочену статую Будди – нехай дивиться і думає, що втратив.

Спочатку її ще сильно крутило, але незабаром відпустило.

Вона зустріла Максима, захопилася ним, але й там трапилася не дуже гарна історія.

І Ліда повернулася до Славка. Як він і пророкував.

У село приїхала тільки раз, на поминки тітки Зої. Ліді тоді було під п’ятдесят, але виглядала вона, завдяки грошам Славка, не старшою тридцяти п’яти.

Сестра, яка була молодшою ​​на п’ятнадцять років, одноліткою не виглядала, виглядала старшою, стала один в один тітка Зоя, навіть сукні такі ж носила.

Віктор, теж поповнів, зі згаслими очима, гульбанив.

Вибравши момент, він відвів її вбік.

– Пам’ятаєш, як ми один одного любили? – запитав він.

– Ні, – збрехала Ліда.

– Може, залишишся погостювати?

– Ні. Ми зі Славком на відпочинок їдемо. В Тибет.

В його очах щось майнуло, але тут же ж згасло.

І Ліда повернулася до людей…

Вам також має сподобатись...

Іван дивився телевізор, захотілося перекусити. Чоловік підвівся і вийшов в коридор, щоб піти на кухню. Раптом він почув, що дружина з кимось розмовляє по телефону. – Невже Іван зрадив? Як він міг? – перепитала Юля у співрозмовника і отримавши стверджувальну відповідь закінчила виклик. Іван так і застиг почувши цю розмову. – Іване, йди сюди! – гукнула Юля чоловіка. – Поговорити треба. Іван зайшов на кухню. – Ну що будемо робити? – раптом сказала Юля. – Це все неправда! Хтось наговорює на мене! – несподівано вигукнув чоловік. – Ти про що? – Юля здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи про що він

Олена з свекрухою Ганною Павлівною, ходили по квартирі, не знаходячи собі місця. Микола ще вчора мав повернутися додому, а його все немає. Телефон чоловіка теж не відповідає. – Треба їхати писати заяву, – голосила свекруха. – Та почекайте ви з цим, треба ще зачекати, – сказала Олена. Раптом, у двері постукали. Олена кинулася відкривати. На порозі стояв Микола. – Ти де був? Що сталося? – заголосила жінка. – Тримай, – Микола простягнув дружині чорний пакет для сміття. – Це що таке? – здивувалася Олена. – Сюрприз! – сказав чоловік і пройшов на кухню. Олена взяла пакет, заглянула всередину і…ахнула від побаченого

Олена метушливо просувалася до свого купе. Діставшись купе, дівчина дістала квиток і уважно його оглянула. Так і є. Ось її нижня полиця. Розклавши свої речі Олена, взяла книжку і  поринула у читання. Раптом двері відкрилися і в купе зайшов якийсь чоловік. Він мовчки сів на полицю, хвилину помовчав і раптом сказав. – Це вам! – незнайомець простяг дівчині букет дзвіночків. – Мені? Навіщо? – Олена здивувалася. – Так, вам! Вибачте, але обручку вона забрала! – додав він. – Яку ще обручку? Хто забрав? – Олена здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

– Степане, скоро твій день народження! – урочисто сказав Степану його батько. – Що ти хочеш у подарунок? – Я не знаю, – сказав хлопчик. – Як так? – усміхнувся тато. – Ти не знаєш, який подарунок хочеш?! – Ну так… – пробурмотів той. – У мене все є. Степан озирнувся. І справді, все є. – Як добре ти живеш! – засміялася мама. – Що навіть ні про що не мрієш. Мама й тато посміхнулися і вийшли з кімнати. Степан замислився… І раптом… Він чітко зрозумів, що хоче на свій день народження! Наступного дня хлопець порахував свої заощадження, а потім підійшов до батьків з несподіваною пропозицією