Життєві історії

– Доброго дня, я по оголошенню, – на порозі стояла молода дівчина з сумкою через плече. Баба Оля розгублено дивилась на неї. Вона показала квартирантці кімнату. Старе ліжко, старезна шафа, а на подушці вишита серветка. – Тут навіть телевізора нема, – сказала баба Оля. – Ой, як мені у вас подобається, як затишно! – відповіла Настя. – Дивна дівчина! – думала баба Оля. – Подобається, каже, затишно. А все ж старе в мене! Та згодом вона все зрозуміла

-Доброго дня, я по оголошенню, – на порозі стояла молода, привітна дівчина з сумкою через плече. – Я вам вранці дзвонила. Можна зайти?

Баба Оля розгублено дивилася на дівчину, але, трохи повагавшись, все ж таки пустила її в квартиру.

-Отже, ви – Настя? – уточнила баба Оля. – А ви уважно читали моє оголошення? Я написала, що здаю кімнату жінці за 30 років, можна з дитиною, наприклад, якщо вона потрапила у важку життєву ситуаці… Розлучення, наприклад, яку виставив чоловік за двері. Сама була у такій ситуації, тож ціну за оренду кімнати поставила невисоку.

Настя незручно потупцяла в коридорі, і сумно запитала:

-Значить, я вам зовсім не підходжу? Може, хоча б на місяць? Я додам ще триста гривень за оренду.

Дивна дівчина! Зазвичай такі молоді дівчата об’єднуються і винаймають житло цілою компанією.

-Нащо їй здалася старенька бабуся за стіною? Але якась вона нещасна, та й на вулиці дощ, ну куди вона піде? Та й зайві триста гривень до пенсії не завадять, – міркувала баба Оля.

-Паспорт із собою маєш? – запитала старенька.

-Так, звісно, ​​ось він! – дівчина від розгубленості і радості стала плескати себе по кишенях пуховика і нарешті знайшла паспорт.

-Хм, адреса прописки зовсім поруч. І що їй вдома не живеться, може, сталося щось? – подумала баба Оля розглядаючи паспорт дівчини.

Старенька показала Насті кімнату. Залізне ліжко, стара шафа, журнальний столик, на подушці по-сільському вишита серветка, горщики з квітами на підвіконні.

-Тут навіть телевізора немає, – сказала баба Оля. – Ну, якщо захочеш подивитися, то заходь до мене в кімнату.

-Ні-ні, дякую, у мене ноутбук із собою, – відповіла Настя. – Ой, як мені у вас тут подобається, як у вас затишно!

-І все ж таки дивна ця нова квартирантка! – думала баба Оля. – Подобається, затишно! – бреше ж! Все в кімнаті старе, правда чистенько.

Настя ходила тільки на роботу вдень, а надвечір приходила додому. Але найдивніше, вона постійно намагалася якось допомогти бабі Олі, якась нав’язлива турбота була з боку Насті.

-Бабуся Оля, хочете я вам оладки з яблуками посмажу? – казала Настя. – Я все ж таки кухарка, коледж закінчила на «відмінно». А що ви за спину тримаєтеся? Заслабли? Я можу в аптеку збігати, купити мазь. А взагалі, найкраще допомагає пояс із вовни, або хоча б пухову хустку можна на поперек пов’язати. У вас є такий?

-Так щось тут не так! – міркувала старенька. – Зазвичай з такою турботою лізуть пройдисвітки всілякі. Спочатку починаєш їм довіряти, а потім хто зна, що може бути. А якщо це не так? Не хочеться Настю ображати, але треба вивести її на чисту воду.

-Настя, мені вже восьмий десяток, і повір – я знаю, як смажити оладки з яблуками. Якщо ти придивляєшся мою квартиру і хочеш провернути якусь угоду, то ти нічого не досягнеш, бо власник квартири – мій син! Хоч він і живе в іншому місті, але мені допоможе.

Настя закліпала очима – по ній було одразу видно, що вона чемна дівчина, і щиро не розуміє, що від неї хочуть.

Баба Оля вибачилася перед Настею і пішла у свою кімнату. Їй було соромно, що вона образила цю дівчинку.

-Але все одно – дивна вона, – вирішила баба Оля.

Закінчувався перший місяць проживання Насті в баби Олі. Почалася весна. Настя прийшла з роботи з тортом, запропонувала господині відсвяткувати восьме березня разом. Накрили стіл, сіли поряд.

-Настя, давно хотіла тебе спитати – ну що з тобою не так? – раптом запитала баба Оля. – Всі вечори вдома, і навіть це свято ти проводиш зі старенькою бабусею, на зразок мене. Ти дівчина молода, у тебе повинні бути подружки, сім’я, хлопець. Ти симпатична, але погодься – дивна.

Настя опустила очі, зробила довгу паузу і потім сказала:

-Так, мають бути. Є одна подруга, але в неї сім’я і дитина, їй не до мене. Хлопця немає. А сім’я живе тут, поряд, але я не хочу з ними жити, а вони – зі мною.

-Що – завинила в чомусь? Образила батьків?

-Та ні, тут все по-іншому. Я просто не бажана дочка у сім’ї. Мама дуже любить батька і тримається за нього.

У мене є старша сестра Олена. Вона первісток. Другою дитиною вони хотіли сина.

Дивно, але навіть лікарі сказали, що буде хлопчик, але сталася якась помилка. Вони купували хлопчачий одяг, а народилася я.

У сім’ї була сварка, і тато пішов. Щоб помиритись з батьком, мама віддала мене бабусі – своїй мамі. Бабуся була хороша, дуже добра. Поки я жила, у батьків народився син, мій брат, вони були дуже щасливі з цього приводу.

-Ну як це так – віддати дитину, тільки тому що вона не хлопчик? – баба Оля сплеснула руками.

-Ну мене віддали ж рідній бабусі, а не кудись там іще. Але коли мені було дев’ять років, бабусі не стало, і я повернулася в сім’ю зовсім чужою для них. Сестра була до мене байдужа, брат мене не любив.

Він був головний у сім’ї. Вся увага йому. Мама якось цуралася мене, а тато…

Я одного разу почула, як він сказав мамі, що я зайва у сім’ї.

Ну, хоч у їжі мені не відмовляли, а з одягу я все доношувала за сестрою.

Навіть старий ноутбук мені від сестри дістався.

Та ще й нова школа, в якій мене не сприймали, тільки одна подружка і була всього. Я дуже сумувала за бабусею, часто плакала, згадуючи її.

-Дівчинко моя бідна, як же ти терпіла? – баба Оля погладила Настю по плечу.

-У мене не було вибору. А потім я вступила в коледж, батьки намагалися влаштувати мене в гуртожиток на час навчання, але не вийшло, адже я поряд жила.

Намагалася гуляти до ночі, щоб не дратувати рідних своєю присутністю.

А коли закінчила коледж і пішла працювати, то всю зарплату вирішила віддавати батькам, щоб вони не вважали мене зайвою, копійки собі залишала на проїзд до роботи.

Але ось зима, у куртці сестри холодно, і я вирішила купити собі пуховик. Вдома була сварка, бо вони розраховували щось інше купити, а я їм не сказала про свій намір купити пуховик.

Я зібрала речі і пішла. Переночувала у подруги, знайшла ваше оголошення і прийшла до вас. Мені хотілося жити саме в бабусі, я за своєю досі дуже сумую! Ви мені її замінили…

Все тепер зрозуміло – і ця турбота, і самотність!

Баба Оля не взяла з Насті зайві гроші, адже дівчина теж була у скрутному становищі.

Через півроку Настя пішла жити до коханого хлопця, згодом вона вийшла за нього заміж.

У баби Олі вже нова мешканка зараз з дитиною, але Настя стареньку не забуває – часто дзвонить.

Старенькій дуже приємно, коли вона її називає: «Моя бабуся Оля».

Вам також має сподобатись...

Ліля прибирала в квартирі, коли пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв її колишній чоловік Денис. – Ти тільки зараз за речами з’явився? – здивувалася вона. – Привіт! Чудово виглядаєш! – пробурмотів він. – Дякую. Речі на балконі, – сказала жінка. Денис пройшов на балкон та забрав речі. – Ти допоможеш мені вниз знести?, – запитав чоловік. Ліля швидко накинула пальто, і вони вийшли надвір. – Ну де твоя машина? – запитала Ліля. – Машина на парковці, – відповів Денис. Вони підійшли ближче до автомобіля, Ліля глянула на заднє сидіння і застигла на місці. – Це що таке!? – тільки й вигукнула вона

Ліза з Вадимом познайомилася ще в університеті. Вона була на два роки молодшою за хлопця. Молодий чоловік не поспішав знайомити кохану з батьками, хоча з мамою Лізи був знайомий давно. Вона була повною протилежністю його матері! Добра й привітна. Але молодята вирішили розписатися, і знайомитися таки довелося… Аліса Адамівна не соромлячись почала пліткувати про Лізу прямо при дівчині! – Ну, і що ти в ній знайшов? – просто запитала вона сина. Ліза очі витріщила від такого нахабства

Василь приїхав на весілля сина. Він зайшов у залу ресторану. Гості вже були на місці. Грала музика. Офіціанти снували між столами. – Тату! – почув він знайомий голос. До нього зі щасливою усмішкою на обличчі поспішав син Денис. – Привіт, сину! – відповів Василь і міцно обійняв його. – Я так радий, що ти приїхав! – сказав Денис. Василь підійшов до колишньої дружини Олі – матері Дениса. – Привіт, Олю, – сказав він. – Здрастуй, Васильку, – відповіла вона спокійно. Вони трохи поговорили про дітей, про все і ні про що. А потім до Олі підійшов якийсь чоловік. Василь глянув на нього і раптом все зрозумів

– Василю! – почувся голос сусідки Василя Павловича Раїси. Чоловік вийшов на подвірʼя. – Чого тобі, Раю? – запитав він. – Я тобі картопельки свіженької принесла, – сказала жінка і простягла йому емальовану каструльку . – Дякую! – сказав той і дістав гроші. – Ну, що ти, Василю! – ахнула сусідка. – Дякую, Раю! – Василь Павлович взяв каструльку й пішов. Чоловік вже пообідав, як раптом загавкав його песик. Він вийшов на подвірʼя. У дворі стояли хлопець і дівчина. – Це хто ще такі? – не зрозумів господар. Дівчина раптом радісно побігла до Василя Павловича. Чоловік дивився на гостю й не розумів, що відбувається