Їй здавалося, що вона схопила щастя за гриву.
Так неймовірно пощастити могло тільки особливій людині! Обранцю долі!
І спочатку Оля навіть не вірила в те, що це трапилося саме з нею…
Після закінчення навчання вона повернулася у рідне містечко. Пішла працювати вчителькою. Все йшло за планом. Нічого незвичайного.
Батьки Олі дуже раділи, що їхня єдина дочка повернулася на малу батьківщину і зараз живе разом з ними.
Звичайно, мати з батьком розуміли, що дівчина має влаштовувати своє особисте життя. Але вірили, що й у їхньому містечку можна знайти непоганого обранця для сімейного життя.
– Олечко, а в тебе є хлопець? – трохи соромлячись, спитала її якось мати.
Ніколи раніше вони на цю тему не розмовляли з дочкою.
– Є, матусю. Добре, що ти про це спитала. Я дуже скоро збиралася вас із ним познайомити, – жваво відреагувала Ольга.
– І хто ж він, дочко?!
– Це Вітя… Віктор Прокопчук. Він у нас в школі фізруком працює. Старший за мене на три роки. Я тільки-но влаштувалася у школу, як він одразу мене помітив. Сказав, що з першого погляду закохався.
– Це добре. Ми з батьком будемо раді, якщо у твоєму житті все складеться. А що ж за сім’я у Віктора, ти дізнавалася? – продовжувала мама.
– Звичайна сім’я. Небагата. Батьки його все життя у нас тут у пекарні пропрацювали. А там, сама знаєш, зарплати невисокі. Добре, хоч квартиру свого часу отримали. У Віктора ще молодший брат є й сестра.
– Ясно. Ну що ж, і ми за багатством ніколи не гналися. Самі все життя скромно живемо. Головне у шлюбі – це кохання й повага. А все інше можна заробити. Адже так?
Невдовзі Ольга познайомила батьків зі своїм обранцем. А через три місяці зіграли весілля, на якому гуляла вся школа – колеги Ольги і Віктора.
Молодята орендували малесеньку квартирку, бо зарплата освітян не дозволяла їм більшого. І стали жити і працювати, мріючи назбирати на своє житло. Про жодних дітей поки навіть не думали.
– Олю, ну ти ж сама все розумієш. Де ми дитину будемо виховувати – ось у цій халупі? Давай не поспішатимемо. Назбираємо на кредит. А там буде видно, — міркував Віктор.
– Добре. У принципі ти маєш рацію. Та й молоді ми ще. Все життя попереду, – погоджувалась новоспечена дружина.
Так би й жили Оля з Вітею тихим життям, працювали у школі до самої пенсії, виховували дітей, платили б кредит за невелику типову квартирку теж майже до виходу на заслужений відпочинок.
Але одного разу все різко змінилося, і їхнє життя повернуло на іншу дорогу…
…– Олю, ми маємо тобі дещо повідомити, – хвилюючись, зателефонувала мама. – Приходь до нас. А краще – разом із чоловіком приходьте.
– Що сталося?! Ви з татом здорові? – серце тьохнуло від, голос дочки затремтів.
– Ні-ні, не хвилюйся, з цим все гаразд. Справа зовсім в іншому. Приходьте, і все дізнаєтесь…
А коли заінтриговані молоді сиділи на старенькому дивані в квартирі батьків, мати Ольги почала розповідати.
– Олю, ми з татом ніколи тобі про це не говорили, але зараз час настав. Тато… Василь тобі не рідний. В тебе інший батько.
– Що-о-о?! Ні, мамо, ти жартуєш! – Ольга глянула спочатку на матір, потім на батька. – Тату, як же ж так?
– Нічого, Олечко. Не хвилюйся. Я завжди тебе вважав за рідну дочку. І зараз нічого не змінилося. Я дуже люблю тебе.
– Олю, тобі був тільки рік, коли я познайомилася з Васильком. І він нас обох полюбив, і тебе прийняв як рідну і одразу ж записав на себе.
– А він… Батько справжній що? Він хто взагалі? – вражена молода не знала, що й думати.
– Ось про нього сьогодні і йтиметься… Це нехороша людина, Олю. Він був моїм сусідом. Ігор з дитинства весь свій час проводив у якихось сумнівних компаніях. Школу закинув. Батьків не слухався. Був зухвалим та нахабним. Всі пророкували, що його чекає термін…
А одного разу він просто скористався моєю наївністю та слабкістю. Навіть згадувати про це важко. Та й соромно, якщо чесно…
Я довго не хотіла розповідати батькам. А потім, коли дізналася, що вагітна тобою, Олю, то й зовсім злякалася.
Я якось намагалася сказати Ігореві, що чекаю дитину від нього, а він лише тільки розсміявся мені в обличчя і сказав, щоб я забула про нього.
А потім і зовсім, коли мої батьки збагнули, в чому справа, і почали розпитувати мене, хто батько дитини, Ігор поїхав з міста.
Про його подальшу долю я не знала б і не дізналася б, якби він сам нещодавно не з’явився в моєму житті.
– Ну і ну! Прямо кіно якесь, – здивовано сказав Віктор. – А навіщо він знову з’явився у вашому житті? Йому що допомога потрібна? Старим став, немічний, і одразу про рідну дочку згадав?
– Ні, тут справа в іншому…
Літня жінка помовчала, а потім продовжила.
– Олю, його нещодавно не стало. А до того він надіслав мені листа з каяттям.
Видно, перед відходом совість взяла його. Він занедужав і саме в лікарні почав щодня думати про те, як вчинив зі мною в юності.
Ігор написав мені, що став багатим, був одружений двічі, і обидва рази невдало, має трьох дітей. Але саме наприкінці життя, розуміючи, що йде, все частіше згадував про свій вчинок.
– То його немає більше? – зупинила Ольга матір. – Туди йому й дорога! Згадав він, совість у нього! Усіх перед відходом совість бере! І що?
– Олю, почекай. Це ще не все і не головне, заради чого ми вас покликали сьогодні. Він залишив тобі гроші. Ігор зазначив реквізити рахунку, на якому лежать твої гроші. «Для дочки, перед якою я дуже винен», – так написав Ігор у листі.
– Гроші? – засяяв Віктор. – І багато?
– Багато. На велику квартиру вистачить. Я в цьому не розуміюся, але Ігор сам так написав у листі.
Він сказав, що іншим дітям грошей теж вистачить цілком. Про тебе, Олю, він все дізнався сам. І оскільки ти не могла за законом претендувати на його гроші, то він сам їх тобі наслав ще за життя. Про одне лише попросив мене – віддати їх тобі тільки після його відходу.
– А як ти дізналася… Ну що його більше нема?
– Чоловік якийсь подзвонив і сказав мені про це. Видно, що сам Ігор розпорядився.
– Ось це новина… У мене поки це все в голові не вкладається, якщо чесно, – тихо сказала приголомшена Ольга.
– Ти ж розумієш, доню, що гроші ті зароблені, швидше за все, нечесним шляхом. Навряд чи він займався чимось добрим. Не такою Ігор був людиною. Ти можеш відмовитись від цих грошей. Вирішувати тільки тобі, – стомлено сказала мати.
– Відмовитись?! Та ви що?! – ахнув Віктор. – Які нечесні гроші, ви про що? Гроші не пахнуть. Та й Олі хоч якась компенсація від недолугого татуся. Все-таки, як не крути, а він ані копійки не дав на неї, поки вона росла, навчалася, професію отримувала. І Ольгу довелося ростити чужій людині!
– Що?! – скипів батько Олі. – Ти говори, та не заговорюйся. – Який я їй чужий? Вона моя дочка!
– Ой, вибачте… Не хотів, – трохи зніяковів Віктор. – Та й вас, мамо, як образив цей Ігор. Тож ці гроші – компенсація. Навіщо ж від них відмовитись? На мою думку, це безглуздо.
– Ну, що скажеш, дочко? – запитально глянула на дочку мама.
– Я візьму ці гроші. І ми купимо квартиру у великому місті.
– От і правильно! Молодець, Олечко! Розумна в мене дружина, – зрадів Віктор.
– Це твоє рішення. Ми його приймемо, шкода тільки, що ви поїдете звідси, – мати була засмучена.
– Нічого, мамо, я і вас із татом туди заберу. Що вам тут одним бути. Ото допрацюєте до пенсії, а там вже плануватимемо. Поки що рано…
…Ольга з Віктором уже рік жили в місті, купивши квартиру на гроші її недолугого татуся.
Вони навіть ремонт уже зробили і меблі купили. Адже тепер із грошима було набагато краще.
Ольга працювала у приватній школі, де зарплата у кілька разів перевищувала її колишню, яку вона отримувала. А Віктор улаштувався фітнес-тренером у великий спортивний клуб.
Те, що сталося сьогодні, не вкладалося в голові. Віктор розповів дружині про якісь неймовірні зобовʼязання, про величезні гроші, які терміново треба повернути.
– Олю, я в біді, – почав він обережно.
– Що сталося? Яка біда? Ти що мене лякаєш? – Безтурботно посміхаючись, спитала жінка, яка вже повірила в те, що в її житті тепер будуть тільки добрі новини.
– Мене може не стати. У мене дуже великі проблеми.
– Тебе? Що це за нісенітниці? – Оля уважно подивилася на чоловіка і побачила, що він дуже засмучений.
– Олю, сядь. Нам треба поговорити. Справа в тому, що на мені величезний борг. І з кожним днем він лише росте.
– Борг? А кому ти винен і за що?
– Не дуже хорошим людям. Якщо я найближчим часом не поверну їм гроші з величезними відсотками, що набігли за цей час, то я не знаю, що буде. Пів року тому я купив машину, ти ж знаєш.
– Але ж ти запевнив мене, що гроші тобі позичив за невеликі відсотки ваш керівник. Буцімто там для співробітників є такі бонуси. І ти все відпрацював би за кілька років, навіть отримуючи зарплату. Казав?
– Так, але я тебе обманув. Це нерозумно було, Ольго. Та й якби ти була розумною, то зрозуміла б, що ніхто новачкові не дасть такі гроші в борг на кілька років, та ще й під мізерні відсотки.
Я взяв їх у іншому місці, сподіваючись швидко все повернути.
Зарплата в мене зараз хороша, ти ж знаєш. Але ці непорядні люди раптом зажадали гроші.
Ну ось і накрутилося стільки, що казати лячно…
Ольга мовчала, вражена від почутого.
Звісно, треба продавати квартиру. Якщо життя чоловіка вирішується, не може бути жодних сумнівів!
Значить, вони повернуться додому, назад, до того, від чого поїхали рік тому, такі щасливі та сповнені надії на краще життя.
Цього вечора чоловікові справді кілька разів дзвонили якісь мужики. Ольга добре чула їхні грубі голоси.
Наступного дня вона зателефонувала до ріелторської агенції та попросила терміново знайти покупця на свою квартиру.
І продала б її, втратила все, бо любила свого чоловіка і була доброю і чуйною людиною. Якби не одна випадковість…
Саме ця випадковість і відкрила Ользі очі на ту людину, яку вона вважала найкращою. Кого любила усією душею…
…– Вітю! Вітю! Ти де? Тобі знову хтось дзвонить, – покликала чоловіка Ольга, почувши, як з телефону звучить мелодія, встановлена Віктором на дзвінок. – Ти де? Напевно, знову ці мужики дзвонять…
Вийшовши з кухні, жінка зрозуміла, що чоловік у душі.
Зазвичай з роботи він приходив пізно ввечері, але сьогодні чомусь повернувся додому раніше, аніж зазвичай. Він був задумливий і зосереджений, із дружиною майже не говорив.
– Переживає, – подумала Ольга.
Ну нічого, скоро вона вирішить проблему чоловіка, і вони повернуться додому. Значить, успішне міське життя не для них. Ну що ж, не судилося…
Поки Ольга шукала чоловіка, його телефон вже замовк. Дружина попрямувала назад на кухню, де готувала вечерю, але в цей час дзенькнула смс-ка.
– Та що ж це таке! Ну, зараз я їм покажу! Скільки можна вже нагадувати нам про цей борг! Сказали ж, що квартиру продаємо. Невже почекати не можна?
Ольга взяла в руки телефон чоловіка.
Повідомлення було від абонента під ім’ям Микита.
«Коханий, ти не встиг піти, а я вже сумую. Напиши, чи є новини від ріелтора. Я не можу більше чекати!»
– Що це? – ахнула побіліла Оля, вже все чудово розуміючи.
Вона пробіглася очима по всьому листуванню чоловіка з цим абонентом і дійшла неймовірного висновку.
Віктор не тільки завів жінку на боці, а й запланував разом із нею залишити Ольгу без квартири. Вигадав жалісливу історію, змусив її повірити в те, що він має проблеми. От же ж! А вона ж уже майже продала свою квартиру!
Як добре, що Ольга тоді послухала свою колишню однокласницю, яка допомагала їй купити квартиру. Саме подруга й порадила оформити покупку на себе.
– А якщо Віктор буде проти? Та й навіщо ці складнощі, Валю? – здивувалася тоді Ольга.
– А Віктор твій взагалі до цих грошей жодного стосунку не має. От нехай мовчить і радіє, що ти його із собою береш. Колись ще мені дякую скажеш, – впевнено відповіла їй Валентина.
Коли чоловік вийшов з душу, Ольга вже прийшла до тями і готова була до серйозної розмови.
– Ти знаєш, Вітю, а тобі тут дзвонили, – почала вона, намагаючись говорити спокійно.
– Так? – розгубився він. – А я що, телефон приніс? Мені здавалося, що в машині його забув.
– Ні, ось він. Лежав у куртці.
– І хто дзвонив? Ти не відповіла?
– Відповіла. Дзвонили ті люди, яким ти заборгував величезні гроші. І я їм сказала, що жодних грошей вони від мене не отримають, – із задоволенням продовжувала Ольга, бачачи, як змінюється обличчя чоловіка. – І нехай вони роблять із тобою все, що завгодно.
– Олю… Ти з Юлею розмовляла, так? Ну… Вона все бреше. Придумала про мене щось, – почав виправдовуватися Віктор, зрозумівши, що дружина розкрила його.
– А, її Юля звуть? Не Микита, ні? От дивина. Так ось, передай своїй Юлі-Микиті – нехай вона більше за тобою не сумує. Все, ти тепер її повністюЙ З сьогоднішнього дня ти з нею будеш цілодобово! Збирай свої речі!
– Олю, та ти що?! Невже ти повірила у цю провокацію? Ми з тобою разом уже два роки, а вона лише кілька місяців мене знає. Вирішила отримати мене будь-яким шляхом, зруйнувати нашу сім’ю. То невже ти поведешся і дозволиш якійсь недолугій зруйнувати наше кохання?
– Кохання? – ахнула Ольга, вирішивши дати вихід емоціям. – Це кохання до мене тебе змусило брехати про мужиків, які трясуть з тебе уявний борг? Це заради кохання ти вирішив залишити мене без квартири? Забрати у мене всі гроші, залишивши кохану жінку на вулиці. Це все воно, твоє кохання? Як же ж тоді виглядає твоє «некохання», любий колишній чоловічику!
– Я не колишній. І ти не можеш мене отак виставити звідси! – почав Віктор.
– З цієї хвилини – ти, Вікторе, обманщик і зрадник, мені більше не чоловік! А решта – це формальності. Завтра подам заяву, і нас з тобою швиденько розлучать. І яке щастя, що ми з тобою не маємо дітей! Від таких зрадників народжувати – це взагалі!
…Віктор зібрав речі і переїхав з квартири дружини. Він спробував помиритися, але Ольга його навіть слухати не стала.
Вони розлучились і більше ніколи не зустрічалися.
А Ольга за два роки вийшла заміж за Андрія і щаслива у шлюбі.
І до речі, чоловік їй дістався зі своїм житлом…
